Видбыванисть. Глава 8

8.

Прокинувся він на світанку від яскравого сонячного променя, що впав йому з вікна на обличчя. Сівши на канапі, Валентин відчув себе абсолютно розбитим, неначе після доброї пиятики. Була б його воля, він і не подумав би ворухнутися, але думка про Чулпан присилувала його до дій. Бідну дівчинку замкнено в його квартирі зовсім одну. Чи мало що може трапитись!
Він подолав у собі бажання знову ввійти у кабінет і ще раз подивитися на таємничий малюнок. Ні, навіть якщо той нікуди й не щез з настанням ранку, то все одно нехай залишається, принаймні поки що, нічним кошмаром, побаченим і забутим. Не треба про нього згадувати.
Валентин рішучо підвівся, поголився, привів себе до порядку, випив чаю із сухим печивом і через півгодини вже бадьоро крокував до залізничної станції. До міста треба було добиратися якомога швидше – Валентинові було страшенно прикро, що він проспав так довго, хоча спочатку й мав намір вирушити додому ще поночі.
Вернувшись до міста, він насамперед прямо на вокзалі зайшов до ресторану і замовив собі обід. Він не їв по-справжньому із вчорашнього ранку, і було дивно, що згадалось про це лише по дорозі назад, коли голод нудотним клубком підступив йому під горло і стиснув шлунок кислими спазмами. Одначе, наївшись, Валентин відчув докори совісті, знову подумавши про Чулпан: як вона там? чи підігріла суп? Та що там суп! Ця дівчина мала право на дещо тривніше та смачніше, ніж стара китайська локшина!
По дорозі додому Валентин зайшов у гастроном і набрав там найрізноманітніших продуктів, які тільки потрапили йому на вічі. Він вирішив обов’язково пригостити дівчину справжнім домашнім обідом – вести її до ресторану здавалось йому блюзнірством. Коли він вийшов з крамниці, руки його знову були зайняті важкими сумками з харчами, тому перед дверима своєї квартири він мусив порядком-таки повозитися, перш ніж відшукав ключ.
Ввійшовши до передпокою, він відразу ж почув низьке гудіння пилососа, що долинало з вітальні. Чулпан у чорному еластичному гімнастичному трико старанно чистила килим на підлозі, щось тихо наспівуючи у такт своїм рухам. Зупинившись на порозі, Валентин черговий раз залюбувався дівчиною, радіючи навіть, що вона його поки що не помічає. Було якось трішки дивно бачити її в чорному після вчорашнього білого, але й цей колір личив їй надзвичайно. Валентин із задоволенням зауважив, що зараз Чулпан стала ще чарівнішою – трико рельєфно підкреслювало рідкісну красу її гнучкої фігурки, а стрункі смагляві ноженята її здавалися ще стрункішими від білих шкарпеток на них, так що Валентинові мимоволі пригадались слова про те, що вона – найдосконаліша істота на світі, які він нещодавно чув від самої дівчини.
Чулпан не помічала його доволі довго, і Валентин нарешті окликнув її. Здригнувшись від несподіваності, вона обернулась і усміхнулась сором’язливо, вимкнувши пилосос.
– Ти чого робиш? – спитав Валентин, теж усміхнувшись, щоб вона не подумала, що він невдоволений і сердиться.
– Я просто хотіла трішки прибратися, – відповіла Чулпан. – Нудно сидіти без діла…
– Ну-ну, трудівниця… Ти вчорашній суп з’їла?
– Я тільки половину з’їла.
– Чому?
– Другу половину – вам. Адже ви теж вернулись голодний.
Валентин оторопів. Відтак серце його солодко стиснулось від вдячної ніжності.
– Та Боже ж мій! Вона про мене піклується!.. – пробурмотів він, відвертаючись, щоб Чулпан не помітила, як він зашарівся від ніяковості. – Та я там дві сумки різних продуктів набрав! Давай-но, кидай до біса це прибирання і неси їх на кухню. Зараз що-небудь зваримо.
Чулпан послухалась його радісно і побігла виконувати доручення.
– Отже, ви дозволите мені з вами пожити? – пораючись біля холодильника, спитала вона, коли Валентин умився і теж зайшов на кухню.
– Давай домовимось так, – сказав він. – Віднині ти називатимеш мене дядя Валя і тільки на ти. Гаразд?
Вона випросталась, зачинила дверцята холодильника і з готовністю кивнула.
– І житимеш ти зі мною, скільки захочеш, – додав Валентин, – а якщо сподобається, то можеш і назовсім залишитися.
Вона засяяла, у захваті притиснувши руки до грудей:
– Ой, спасибі, дядю Валю! Я вам… тобто тобі зовсім не буду заважати! Я допомагати буду! Знаєш, як добре я готовлю! Я взагалі чимало вмію: і плести, і білизну штопати…
– Мені не потрібна ні домробітниця, ні куховарка, – сказав Валентин і, наблизившись, ласкаво погладив її по голові. – Тобі ясно?
Волосся дівчини було надзвичай м’яке, так що пальці ковзнули по ньому, як по шовку.
– Але для Вольдемара я завжди робила все це… – пробурмотіла Чулпан розгублено. – Він казав, що в його домі я не маю права бути дармоїдкою…
– Значить, твій Вольдемар паскуда був, – заявив Валентин категорично. – На відміну від мене. – І додав: – Я, між іншим, теж умію некепсько готовити, так що на кухні ми будемо рівноправними партнерами. Отже, що у нас сьогодні буде на обід?
Після короткої наради було вирішено зготувати борщ і січеники.
Дивлячись, з якою швидкістю і спритністю Чулпан кришить овочі, Валентин переконався, що вона й справді маестро кухні. Сам він так ніколи не зміг би.
– Скажи, – спитав він, дістаючи з полиці каструлю для супу, – ти знала, що Вольдемар держав на вокзалі, у камері зберігання, свої малюнки?
– Знала, – відповіла Чулпан, не відриваючись від роботи. – Я ж сама платила за зберігання.
– Ти?
– Еге ж. Вольдемар лишив мені трішки грошей і сказав, щоб я сплачувала чарунку, доки ти не забереш теки.
«Отакої… – подумав Валентин збентежено. – Отже, вона тратила гроші не на їжу, а на зберігання картинок цього маніяка!.. А сама, значить, жила надголодь. Чорт, та невже ж той Вольдемар заслуговує такої вірності!»
І тут же в пам’яті його зринули сказані Вольдемаром дивні слова: «Вона тебе ніколи не зрадить… Можеш ставитись до неї, як до власності…»
– Я забрав малюнки, – сказав Валентин. – Забрав і завіз їх на дачу. Ти сама-то бачила їх?
– Тільки деякі. Вольдемарові не подобалось, коли я лізу…
– Чому? Адже він здебільшого малював тебе!
– Не знаю. Він казав, що я нічого не розумію в мистецтві…
Вона сумно зітхнула. Серце Валентина заболіло від ніжності. Скільки питань хотілось би йому задати цій дівчинці, але він чудово розумів, що тепер для цього не місце й не час. Можливо, коли-небудь він попробує розпитати Чулпан про її стосунки з Вольдемаром, але зайвий раз травмувати її тепер він вважав недопустимим.
– Знаєш, – промовив він, – я думаю, нам краще було б не залишатися у місті. Давай завтра ж переїдемо на дачу. Там повітря сільське, ліс зовсім рядом, навкруг дому – садочок. А дім у мене великий, двоповерховий. Ну, як тобі така пропозиція?
Чулпан знову засяяла.
– Я згідна! – відповіла вона не вагаючись. – Я ще ніколи не бувала на селі!
Валентин хотів сказати їй щось ласкаве, але саме в цю мить у двері задзвонили.
– Ч-чорт! – вилаявся Валентин. – Кого це там принесло, біса йому в печінку!
– Я відчиню? – спитала Чулпан.
– Ну ні, мила моя, я краще сам, – заперечив Валентин. – А ти йди в спальню й посидь там тихесенько, поки я гостей не збудусь. Не треба, щоб вони тебе бачили. Не хочу кожному йолопові пояснювати, як ми з тобою познайомились. Ну, гаразд?
Дівчина без зайвих слів кивнула й побігла у спальню. Валентин поставив каструлю на стіл і пішов відчиняти. Дзвінок у передпокої виснажувався, захлинаючись істеричними трелями.