Видбыванисть. Глава 9

9.

Відчинивши двері, Валентин, на превеликий свій подив, убачив перед собою Буренцова. Той був безсумнівно тверезий, однак чомусь хитався, очі його були шалено розширені, а триколірне волосся стояло сторчма, як у панка.
– Ти що, сказився, брате й колего? – спитав Валентин, невдоволено хмурячись. – Дзеленчиш, аж двері хилитаються. Що це з тобою? Тебе що, побили?
– Впусти мене, ради Бога! – прохрипів Буренцов і, шумно вломившись до передпокою, у знемозі гепнувся на підставку для взуття. Та хруснула.
– У мене на кухні обід кипить, – прозоро натякнув Валентин, але Буренцов натяку не зрозумів.
– І чорт з ним, з твоїм обідом! – сказав він, тяжко дихаючи. – Якщо ти мене зараз не вислухаєш, я, напевно, кусатися почну.
– Милесеньке діло! – чмихнув Валентин, зачиняючи двері. – Нум, ходімо.
Підхопивши Буренцова під лікоть, він заволік його до вітальні і штовхнув у крісло. Воно теж хруснуло. Буренцов стиснув голову руками і якось по-цуценячому заскавулів.
– Ну? – спитав Валентин, опускаючись у крісло навпроти.
– Як ти думаєш, – тихенько простогнав Буренцов, – чи може в мене бути біла гарячка?
– Це залежить від того, як пити, – відповідав Валентин байдужно. – У принципі, ти не застрахований. А що, тобі вже дідька з рогами ввижатися стали?
– Та які там дідька! – раптом у відчаї заволав Буренцов. – Якби дідька, я б знав, що робити!
– То чого ж тобі, в такому разі, треба?
– Мені? Мені нічого не треба! Я тільки хочу з’ясувати, остаточно я збожеволів, або це тимчасове, від пиятики, і невдовзі минеться?
– Та що ж таке з тобою трапилось? – спитав Валентин якомога іронічніше.
Замість того щоб відповісти, Буренцов виліз з крісла і на непевних ногах підійшов до трюмо біля стінки. Він довго й старанно розглядав себе в дзеркалі, потім обережно простяг руку і приклав долоню до скла.
– Не лапай моє дзеркало, – сказав Валентин беззлобно. – Бракувало ще плями після тебе витирати. Що ти там убачив?
– Нічого… нічого, тут все в порядку… – пробурмотів Буренцов, вертаючись у крісло.
– А де не в порядку?
– У мене вдома, де ж іще!
– І що з твоїм дзеркалом?
– А я знаю? – Буренцов якось дивно засіпався, попробував пригладити собі волосся, але заплутався пальцями в патлах і вилаявся. – Коли я підійшов, щоб причесатися, там мене не було!
– Де? – не зрозумів Валентин.
– Та в дзеркалі, чорт візьми! – знову заволав Буренцов. – Не було мене там! Уся кімната була, а мене не було! Я не відбивався, розумієш? А тут знову відбиваюсь!..
– Тобі б менше в нетверезому стані фільмів про вампірів дивитися, – порадив Валентин, – а то тобі ще й не те ввижатися почне. От хижі кактуси, наприклад, як у мультику про дядечка Ау, тобі ще не сняться?
– Та пішов ти… – сказав Буренцов втомлено. – Замість того щоб хихикати, позичив би краще червонець, скупердяю.
– Я так і знав, що цим скінчиться, – усміхнувся Валентин. – Ти не оригінальний, брате мій і колего. Прийшов грошей клянчити, міг би й навпростець сказати, а не мучитись цілу годину дуром.
Він підвівся, знайшов у шафі кілька папірців і простяг їх Буренцову:
– На, похмелись, біс з тобою. Але щоб у неділю вернув!
– Заметано! – відповів Буренцов, відразу вгамовуючись. – Спасибі. Тож, я піду, гаразд?
– Приємно було побалакати, – кивнув Валентин.
Він провів Буренцова до дверей і, виставивши його, із полегкістю зітхнув. «Відкупився», – подумав він і, посміюючись, рушив у спальню, де на нього, сидячи на ліжку, чекала Чулпан. Вигляд у дівчини був дуже напружений.
– Ти чого? – спитав Валентин занепокоєно.
– Я все чула, – сказала Чулпан глухо. – Він заразився. Не знаю, як і звідкіля, але заразився. Тепер йому буде дуже кепсько.
– Кому? Цьому алкашу? – здивувався Валентин. – І чим це він таким особливим заразився, цікаво знати?
– Відбиваністю, – відповіла дівчина з непідробним страхом.
«Чорт би його взяв на тому світі, цього Вольдемара! – подумав Валентин сердито, знову почувши це незвичайне слово і мимоволі здригнувшись від нього. – Залякав дитину Бог знає до якої міри своїми довбаними теоріями!..»
– Послухай, – сказав він м’яко, сівши на ліжко рядом з Чулпан, – невже ти й справді серйозно поставилась до цього блазня? Та вигадав він усе це! Йому грошей треба було, от він і придурювався.
– Ні, це дуже серйозно, – заперечила Чулпан тихо й уперто. – Я знаю, як це буває. У Вольдемара теж усе із дзеркала почалося.  – Помовчала й додала: – І даремно ти йому, дядю Валю, про хижий кактус сказав. З такими словами треба обережніше. Вони можуть відбитися.
– На кім? На Буренцові? Якщо на ньому що й відіб’ється, то тільки горілка. У нього від цього напою вже давно злегка покрівля посунулась. А міг же, кретин, і добрим журналістом стати.
– І ми теж заразитися можемо, – сказала Чулпан, начебто й не почувши його слів. – Ти його більше до нас не пускай, гаразд?
Валентин зрозумів, що сперечатися з цією заляканою дитиною в даний момент немає сенсу.
– Гаразд, не пущу. На біса він нам потрібний! – відповів він. – Давай краще підемо обід доварювати.
Пораючись на кухні, Чулпан скоро відвернулась від своїх понурих думок і розвеселилася. Все в її руках буквально танцювало, і Валентин просто здивувався, як швидко поспіла їжа.
До столу вони сіли вже в абсолютно чудовому настрої. І суп, і січеники вийшли на славу, і Валентин признався собі, що не їв так смачно, либонь, відтоді як розлучився з Валерією. Дивлячись на Чулпан, він подумав, що, якби вони з дружиною у свій час подбали про те, щоб завести собі доньку на зразок цієї дівчинки, то й розлучатися було б не треба. «Усе-таки добре, що вона появилась, – тепло думав Валентин про Чулпан. – З нею душа якось ожила. – І підсумував свої роздуми: – Похоже, саме дочка мені й була потрібна, щоб перестати відчувати себе пустою людиною. Валерія цього не розуміла…»