Видбыванисть. Глава 10

10.

Увечері подзвонив редактор. Голос у нього був втомлений, буркотливий і постійно чмокав у трубці – видно, редактор знову смоктав свої льодяники проти куріння.
– Ну, що там у тебе із цим твоїм художником? – спитав він.
– Займаюсь упритул, – відповідав Валентин без ентузіазму. – Але, знаєш, мені здається, що я даремно до цього взявся.
– Чого так?
– Тут виявились сякі-такі слизькі деталі. Боюсь, як би родичі небіжчика не учинили нам скандалу.
– Ах, ось як… – засмутився редактор. – Ну, в такому разі хай усе буде за твоїм розсудом. У тебе нюх, ти завжди знаєш, як краще видряпатись із складних справ. Та й взагалі, – він зробив паузу і меланхолійно почмокав, – іди-но ти, брате, у відпустку.
– Правда? – зрадів Валентин.
– Правда, – відгукнувся редактор. – Совість мене замучила. От, думаю, людина втомлена, засіпана, а я її експлуатую…
Він, звичайно ж, єхидничав, але Валентин був готовий простити йому це, бо відпустка йому тепер була конче необхідна.
– Занеси завтра вранці заяву, я підпишу, – сказав редактор під кінець і поклав трубку, не попрощавшись.
Решту вечора Валентин провів, граючи з Чулпан у шашки і в карти. Ні в те, ні в друге вона грати зовсім не вміла, але програвала весело – очевидно, їй страшенно подобався сам процес грання. Перед сном Валентин відправив дівчину купатися і, коли вона, досхочу поплюскавшись під душем, вийшла з ванної, загорнута у мохнате простирадло, він не міг здержати усмішку – так зворушливо виглядала вона з мокрим, розкошлаченим волоссям, від якого йшов запах шампуню.
Жодного чистого одягу у Чулпан, розуміється, не було, і Валентин, подумавши трішки, нарядив її у свою фланелеву піжаму.
– Завтра на дачу? – спитала Чулпан уже в постелі, коли Валентин зайшов у спальню, щоб сказати їй добраніч.
– Обов’язково, – відповів Валентин. – Тільки вранці до редакції збігаю, відпустку підпишу, а потім зберемось і – фьють!
– Тоді я буду спати, щоб мерщій настало завтра, – сказала дівчина й усміхнулася йому.
Валентин потушив світло у спальні і сам відправився у постелю, яку влаштував собі на канапі, тому що більше у квартирі лежати просто не було де. Укладаючись, він подумав, що, незважаючи на те що дівчина вижила його з його любимого ліжка на вузьку й доволі тверду канапу, він усе-таки засинає із відчуттям справжнього щастя в душі.
Вранці він прокинувся нечувано рано для себе, але випередити Чулпан йому все-таки не удалось. Спустивши ноги з канапи, він почув, що дівчина вже порається на кухні, готовлячи сніданок.
Вона знову була у своєму чорному трико і, коли Валентин появився на кухні, весь пом’ятий і розтріпаний після сну, просяяла йому назустріч:
– Доброго ранку, дядю Валю!
– Ти чого прокинулась так рано? – спитав Валентин.
– Я завжди так прокидаюсь, – відповіла вона. – Зараз будемо снідати. Вчорашні січеники і бутерброди з сиром.
Валентин вдячно усміхнувся їй і поплентався до ванної митись-голитись.
Квапитися Валентинові нікуди не хотілося. Після снідання він ще довго й ледачо валявся на канапі, обговорюючи з Чулпан те, що необхідно захопити з собою на дачу, і в редакції появився вже годині об одинадцятій.
Головний був у себе. Хмурно підписав відпусткову заяву і подивився на Валентина якось незвично, явно щось маючи на увазі:
– Заздрю тобі. На море поїдеш?
– Ні, на дачу.
– Я так і знав, що аніякого моря тобі не треба, – задоволений своєю далекоглядністю, кивнув редактор і раптом, без паузи, додав: – А щодо сенсації, то можеш дуже не турбуватися. У нас тут щойно зовсім свіженька сенсація надійшла.
– А саме? – зацікавився Валентин.
Головний довгим поглядом оцінив щирість його зацікавленості й пояснив:
– Пам’ятаєш, роки із два назад у нас Буренцов працював спортивним оглядачем? Він ще потім запив по-чорному, і я його звільнив…
– Ну? – зразу підібрався й нашорошився Валентин.
– Умер він сьогодні вночі, – зітхнув редактор.
– Як умер? – сполотнів Валентин.
– Ще не знаю. Якийсь дикий нещасний випадок. Туди Марина поїхала на репортаж. Якщо хочеш, можеш також з’їздити. Там, щоправда, міліція і все таке… Ти знаєш, де він мешкав?
Валентин кивнув.