Коли раптом осудять...

                КОЛИ   РАПТОМ   ОСУДЯТЬ…
               
                Хоромы лжи… Подвалы правды…
                Руины тел… Бойницы глаз…
                Дары тому – кому не рады…
                И тихий шум заплечных фраз...
               
                НИКОЛАЙ МАКСИМОВ.

     Як прикро, образливо, коли несправедливо, не вивчивши подробиць, не дізнавшись, усієї правди, повіривши будь-якому брехливому поговору, звинуватять у тяжкому проступку. Ти готовий лобом стіну пробити, аби довести свою невинуватість, а тобі нема віри. Правда ж завжди одна, тоді як брехня, плітка – багатолиця. Вона вміє викручуватися, одягтися в  гарний, яскравий одяг. І як я згадую, люди більше прихильні повірити брехні. Мало хто не попадається на той гачок. Особливо це ображає коли губиш довіру рідних, самих, здавалося б, відданих друзів.

     Гадаю у кожного є в пам’яті випадок, коли ти зустрічався з подібним, і не один раз. Коли ти губив надію на справедливість, на віру в друзів. Бувало і жити не хотілося. Але якщо ти впевнений у собі, треба уміти довести свою правду, треба зуміти переконати і друзів і недругів у своїй правоті.

     Одного разу і я попав у таку халепу. Це трапилося п’ятдесят чотири роки тому, здавалося б, все повинно вже забутися, але ж ні, цей болючий рубець на серці іноді ниє, не дає спокою. В той час я стільки сил поклав, щоб вилізти з тої, вигаданої ким-то багнюки. Невдовзі після цього, в одному з літературних часописів знайшов чудовий, такий потрібний, на той час, мені вірш, який вже більше п’ятдесяти років гріє мою душу:

          Вдруг осудят, как остудят.
          Зуб на зуб не попадёт.
          И на Вас, обида, люди,
          Ляжет грузно, словно лёд.
          За неправое корите,
          От суда не прячусь я,
          Только в спешке, не топчите,
          Разожжённого огня.
          Ведь совсем не зря, наверно,
          Я старательно учусь,
          Различать в житейском хоре,
          Самых честных голоса,
          Замечать немое горе,
          В затаившихся глазах.
          Пусть большим костром, не скоро,
          Станет маленький огонь,
          Ты его в холодных спорах,
          Ледяной рукой не тронь!

     Для себе, я, вивів  правило на все життя – ніколи не приймати скороспішних рішень. Напевно і той випадок, що стався зі мною у молоді роки, даний мені не дарма, а щоб навчити мене в майбутньому відстоювати свою правду, і «замечать немое горе в затаившихся глазах». І тому я дякую автору – Євгенії Крохіной, яка змогла так підтримати мене в тяжкий момент мого, тільки-но розпочатого життя!
 
Copyright: Чуповський Юрій      - 2018-й рік
переклад українською мовою      - 2025-й рік