Видбыванисть. Глава 12

12. 

Коли, піднявшись по сходах, Валентин ввійшов у свою квартиру, обличчя в нього було таке, що Чулпан злякалася.
– Ой, дядю Валю!.. – тільки й змогла вигукнути вона і подалася назад, розширивши очі від страху.
Добравшись до канапи, Валентин у знемозі гупнувся на неї.
– Чулпан, голубко, там, на кухні, на полиці, пляшка стоїть, принеси Бога ради! – простогнав він, зриваючи з шиї краватку і розстібаючи сорочку.
Чулпан помчалась і миттю вернулась з початою пляшкою сухого вина. Валентин зробив кілька ковтків, вино тут же приємно зашуміло у скронях, і свідомість потроху стала вертатися до норми.
– Буренцов умер, – сказав Валентин, відповідаючи на зляканий і запитальний погляд дівчини. – На ньому кактус відбився.
Чулпан сумно опустила очі. Вона начебто зовсім не була здивована.
– Я ж казала… – зітхнула вона. – Добре, що ми самі поки що не заразилися.
Від цих слів Валентинові захотілося вистромитися з вікна і тужливо завити на всю вулицю.
– Послухай, Чулпан, – промовив він, запивши своє бажання рештою вина і закотивши пусту пляшку під канапу, – сідай-но, дівчинко моя, рядом і розкажи мені докладно все, що ти знаєш про цю чортову відбиваність.
Чулпан слухняно сіла, вся якось зіщулившись і начебто ставши меншою на зріст.
– А я нічого такого і не знаю, – відповіла вона сумно. – Адже Вольдемар мені нічого не пояснював. Він казав, що й сам не розуміє…
– Але ти ж попередила мене про кактус. Отже, здогадувалась, чим усе це може скінчитися?
Чулпан зітхнула:
– Я просто знаю, що, якщо хто заразився відбиваністю, то для нього кожне слово, кожна думка і вчинок можуть мати зворотний бік. Це як у дзеркалі: тут у тебе права рука, а там – ліва. Твій друг подумав про кактус, і його думка вернулась до нього своїм зворотним боком. Я не знаю, як це пояснити. Вольдемар записував свої спостереження, ти краще його щоденник почитай.
Вона винувато опустила очі і замовкла.
Валентин більше не став чіплятися до неї з питаннями, зрозумівши, що це й дійсно марний труд. Та й взагалі, з чого він взяв, що смерть Буренцова якось пов’язана з відбиваністю? Хіба не могло усе це бути випадковим збігом обставин? Мало що в природі трапляється… А щодо щоденника Вольдемара, то Валентин дав собі слово обов’язково прочитати його від кірки до кірки, тільки-но вони приїдуть на дачу. Він взагалі пожалів уже, що зразу не розпечатав заклеєний скотчем конверт, де, безсумнівно, і зберігалися записи. Можливо, якби він почав з них, а не з малюнків, для нього зараз усе було б набагато зрозумілішим.
Вирішивши більше не думати про Буренцова, Валентин взяв себе в руки і рішучо заходився збиратися на дачу. Чулпан зраділа з цього і стала весело допомагати йому, літаючи по кімнатах, як маленька ластівка. Незабаром дві величезні дорожні сумки з китайської смугастої церати порозпухали під натиском напханих речей, конче необхідних кожному поважному дачникові. Дивлячись на сумки, Валентин уявив собі, як муситиме їх волокти, і затужив, подумавши, що набрали, либонь, за багато. Однак він тут же відігнав від себе сумні думки і, велівши Чулпан одягатися, викликав по телефону таксі.
Народу в електричці було чимало. Дачники, мисливці, рибалки, навантажені снастями й багажем, розпирали вагони. Насилу відшукавши для Чулпан сидяче місце, Валентин із своїми сумками лишився стояти біля дівчини, коли-не-коли підбадьорливо доторкуючись до її плеча – вона час від часу оберталась до нього, видно, боячись, що він загубиться у натовпі. Взагалі, у Валентина склалося враження, що Чулпан їде електричкою вперше у житті. Хтозна, цілком можливо, що так воно й було насправді – навряд чи Вольдемар за життя своє балував дівчину заміськими прогулянками. 
Облишити переповнений, задушливий вагон було невимовним полегшенням. Провівши поглядом поїзд, Валентин зітхнув на повні груди й подивився на Чулпан, що стояла рядом з ним із своїм дипломатом в руках і роздивлялася навсібіч.
– От і приїхали, – сказав Валентин, кивнувши в бік села, чиї іграшкові домики бовваніли за густою зеленню тополь. – Нам туди.
– Як тут чудово! – захоплено вигукнула Чулпан. – І ми будемо тут жити все літо?!
– А як же! – відповідав Валентин бадьоро. – А то, може, й осінь захопимо. А втім, ні, – згадав він, – адже восени тобі треба буде в школу. Ти взагалі в якій школі вчишся?
Чулпан звела на нього очі здивовано, неначе він спитав про щось дуже незвичайне, і відповіла розгублено:
– У школі? Не знаю… ні в якій…
– Тобто як «ні в якій»? – вразився Валентин. – Вольдемар що, не відпускав тебе до школи?
– Коли він мене вигадав і відбив, я вже вміла читати й писати… – пробурмотіла дівчина, виправдовуючи чи то себе, чи то Вольдемара, і додала: – Він не хотів, щоб я його облишала… Йому було дуже страшно одному, особливо останнім часом…
Валентин від прикрості боляче укусив себе за нижню губу. Ну що ти тут вдієш! Менш за все йому хотілося засмучувати Чулпан, але чомусь усе виходило так, що, про що не заговори, обов’язково засмутиш її і сам у додаток засмутишся. Просто дивно, як довго не помічали люди, що Вольдемар – цей божевільний садист і маніяк – попросту катує дитину! Невже анікому – ані сусідам, ані дільничній міліції – жодного разу за весь цей час не спало на думку поцікавитись, що за дівчинка живе з Вольдемаром, і як живе, і чи вчиться! Коли не треба, вони всюди встромляють свого носа, до невинних людей із дрібницями чіпляються, а коли їхнє втручання справді необхідне, то тут їх не догукаєшся і язик їхній довгий – в одному місці…
Намаганням волі вгамувавши в собі злість на весь білий світ, Валентин взяв сумки і, ухнувши під їхнім тягарем, весело кивнув Чулпан:
– Ну, гаразд, ходімо, а то темніє вже.