Видбыванисть. Глава 11

11.

Із редакції він вийшов ні в сих ні в тих. У смерть Буренуова насилу вірилось. Що могло трапитись із цим чортовим алкашем після їхньої вчорашньої розмови? «Ще у свідки потягнуть…» – тужливо подумав Валентин.
Він узяв таксі і поїхав на квартиру Буренцова.
Перед під’їздом дому справді стояла міліцейська машина, юрбились якісь люди – очевидно, сусіди – проходжувався міліціонер. Валентин пред’явив йому свою журналістську посвідку, і той кивнув, дозволяючи пройти.
Квартиру на другому поверсі було розчинено навстіж, на площадці сходів теж юрбилися. Проштовхнувшись крізь людей, Валентин пробрався до дверей, де майже зразу убачив Марину – схвильовану, бліду, із сердитою цигаркою в зубах.
– Ти тут як? – здивувалася вона, помітивши Валентина.
Той коротко пояснив і поцікавився, що трапилось.
– Жахливе видовище, – сказала Марина, нервово хруснувши довгими кострубатими пальцями. – Туди краще не ходи, там усе в крові. Ніколи нічого подібного не бачила. Буренцова вже понесли. Невпізнанний.
– Та що з ним таке сталось-то?
– Не повіриш: вночі, уві сні, його задушили якісь колючі ліани.
– Які ще ліани?
– А я знаю? Он, чуєш, їх там досі січуть та тягають. Там у нього в бочці якась велика колючка росла на зразок кактусу. Тож із неї ці ліани й повилазили. Там зараз Льошка фотографує, потім знімки подивишся. Кажуть, бідний Буренцов лементував так, що розбудив весь дім. Сусіди міліцію викликали. Ці ліани його так знівечили, що від тіла одна кривава каша залишилась.
Шокований короткими, сухими фразами Марини, Валентин прихилився до стіни, відчуваючи, що покривається холодним потом страху. Самі собою зазвучали у свідомості злякані слова Чулпан: «Даремно ти йому, дядю Валю, про хижі кактуси сказав… вони можуть відбитися…»
«Але такого ж не може бути! – подумки закричав Валентин у знемозі. – Не я ж, чорт візьми, накликав на нього таку страшну смерть!» Отже Чулпан усе-ж-таки мала рацію щодо цієї відбиваності! З’ясувати б докладніше, що це таке! Гори він у пеклі, цей клятий Вольдемар!
З квартири долинули вдари сокири, яка довбала пружисте, непокірне дерево. Хтось матерно вилаявся, а відтак у дверях появився газетний фотограф Льошка Тарасов – блідий, наїжений, покритий потом. Обпершись на одвірок, він підняв свій похожий на базуку фотоапарат високо над головою, відбороняючи його від трьох дужих дядьків, які, у товстих брезентових рукавицях, проволокли мимо довгу, метри в чотири, колючу ліану, похожу на дохлу анаконду.
– Розступись! Розступись! – покрикували дядька, і люди злякано давали їм дорогу, боячись бути поколотими дивовижною рослиною.
– Видал? – промовив Льошка, вибираючись із квартири і подаючи Валентинові руку.
– Що це? – спитав той.
– Фильм ужасов, – відповідав фотограф, витираючи обличчя тремтячою рукою.
Він був явно наляканий. Це свідчило багато про що, бо взагалі налякати Льошку було не так-то просто. Фахівець з кримінальних репортажів, він за своє життя бачив чимало страхів та жахів. Але такого, очевидно, навіть його треновані нерви видержати не могли.
Валентинові стало кепсько. Захотілося на свіже повітря. Помітивши це, Марина підхопила його під руку:
– Ходімо звідси, тут нам більше нічого робити.
Вийшовши з під’їзду, вони сіли на лавочку, чомусь ніким не зайняту незважаючи на те що народу перед домом ще побільшало. Льошка теж опустився рядом з ними, витяг з кишені «Мальборо» й запалив. Фотоапарат теліпався в нього на шиї, як медаль.
– Завтра же уволюсь… – промовив Льошка, струшуючи попіл собі під ноги. – Провались пропадом такая работа!
– Як ти це пояснюєш? – спитав Валентин у Марини.
– А чому я маю це якось пояснювати? – заперечила та хмурно. – Я журналіст, а не ботанік.
– А міліція що каже?
– Нещасний випадок. Що вони ще можуть сказати!
Валентин відчув, що на нього накочується тепла й задушлива нудота. Бачачи, як він кепсько виглядає, Марина поплескала його по плечу:
– Ну-ну, не розкисай. Довезти тебе до дому? Ми на колесах.