Витер над тыхым мистом. Новела 2-4

4.

Валентина Максимовича, директора школи, побоювалися всі: і вчителі, і учні. Навіть сама грізна завучиха Вікторія Андріївна в його присутності ставала покірливою та лагідною, мов овеча, і навіть найпустотливіші школярі припиняли штовханину та крики і ввічливо здоровалися до директора, коли той проходив коридором під час перерви. От тільки чому він викликав такий острах і повагу, було абсолютно незрозуміло, тому що в зовнішньому вигляді Валентина Максимовича зовсім нічого страшного не було. Здавалось би, ну кого може налякати товстенький, невисокий на зріст чоловік з рум’яною лисиною, рідким рудим волоссям на потилиці і короткозоро примруженими очима за лінзами старомодних окулярів у тонкій металічній оправі? Що такого страхітливого можна було убачити в його широкому та світлому, завжди старанно виголеному обличчі з носом-картоплиною, густими бровами та м’якими пухкими губами? Від чого, здавалось би, було тут тремтіти й витягуватись, коли цей доволі вайлуватий немолодий чоловік іде по школі своєю неспішною ходою, заклавши маленькі рожеві кулачки за спину? Ніхто не міг відповісти на ці питання. Так, при першій зустрічі Валентин Максимович міг би здатися навіть забавним і невартим серйозного ставлення. Для того щоб зрозуміти, що це не так, треба було поговорити з ним декілька хвилин, і тоді ви відразу відчули б, що якось непомітно піддаєтесь впливу цієї людини. Ви убачили б, що вся його кругленька фігурка буквально випромінює якусь незрозумілу силу та гідність, а інтонації його густого, оксамитового голосу, завжди рівні, без різких підвищень та понижень, викликають у вас гіпнотичне бажання підкорятися. Ну, а якщо, в чому-небудь не згідний з вами, він подивиться на вас знизу з-під своїх окулярів, ви відразу ж відчуєте себе нікчемною комахою і вам захочеться втягнути голову в плечі від ніяковості та несміливості.
На уроках Валентина Максимовича (а він викладав математику в старших класах) завжди панувала мертва тиша, тому що навіть найвідчайдушніші бешкетники не насмілювалися сваволити, коли він пояснював нову тему або проводив опитування. Одначе часто бувало й так, що серед уроку клас несподівано вибухав громоподібним реготом зовсім, здавалось би, без причини, і сам директор від щирого серця реготав разом із своїми учнями, витираючи очі носовою хусточкою. Так, він умів сміятися, цей дивний Валентин Максимович, і розсмішити інших також умів. «Без веселощів не можна жити! – любив повторяти він. – Сміх – це гігієна для душі!». Одначе веселість на його уроках завжди тривала рівно стільки, скільки він вважав потрібним, і ділова атмосфера відновлювалась відразу ж, як тільки директор, сам переставши сміятися, підводив руку і казав своїм гіпнотичним голосом: «Але не треба забувати, що делу время, потехе – час!». Може, саме за все це та ще й за непідкупну справедливість його хоч і побоювались, але все-таки поважали і навіть двійки від нього одержували з якимось своєрідним відчуттям власної винуватості і ніколи не ображалися, бо Валентин Максимович, на відміну від багатьох інших учителів, не був щедрим на погані оцінки і, якщо кому й ставив двійку, то тільки в крайньому випадку, коли без цього вже неможливо було обійтися.
Директорський кабінет знаходився на другому поверсі школи, у самісінькому кінці доволі довгого і темного, без вікон, бічного коридору, у який, крім нього, виходили ще й двері спортзалу і двох невеликих кімнаток, де фізкультурник держав м’ячі, лижі, ключки та інший дрібний спортивний інвентар і де, до того ж, перевдягалися перед уроками фізкультури школярі. Веселі дитячі голоси, тупіт ніг і свистки вчителя постійно долинали із спортзалу до невеликої чистенької приймальні, де за столиком навпроти оббитих цератою дверей з написом «Директор» сиділа молоденька секретарка в неймовірної величини окулярах на довгому носі і весь час щось зосереджено тюкала двома пальцями на громіздкій електричній машинці «Ятрань», масивна каретка якої щоразу, переплигуючи на новий рядок, бахала різким неприємним звуком, похожий на пістолетний постріл. Звали секретарку Антоніною Михайлівною – саме отак, по імені й по батькові, незважаючи на те що їй було всього дев’ятнадцять років. Ніхто, крім самого Валентина Максимовича, не насмілювався звертатися до неї по-іншому з тієї простої причини, що була вона дочкою завідувача міського відділу народної освіти – певна річ, усі вважали за краще зайвий раз не конфліктувати з нею, тим більше за таку дрібницю, як форма імені. І Антоніна Михайлівна, звісно ж, дуже добре розуміла своє становище в педагогічному колективі школи і тому на кожного, хто входив до приймальні за якою-небудь потребою, дивилася з-під окулярів поглядом суворої дореволюційної класної дами, буцімто відвідувач був перед нею у чомусь винуватий, і на всі питання відповідала невдоволеним голосом, усім своїм виглядом показуючи, що вона зайнята чимось надзвичайно важливим і що, звертаючи увагу на людину, робить їй тим самим велику ласку.
Саме так зустріла вона тепер вчительку німецької мови Марину Павлівну, коли та несміливо відчинила двері приймальні й ступила за поріг.
– У себе? – спитала Марина Павлівна, кивнувши на директорський кабінет, і одного побіжного погляду на її бліде витягнуте обличчя вистачило б для того, щоб зрозуміти, який страх перед начальником панує в її душі.
– Вас ждуть, – сказала секретарка таким тоном, неначе насправді хотіла сказати: «Прошу на гільйотину!», і від голосу та пильного холодного погляду цього суворого сторожа при директорському кабінеті Марині Павлівні зробилось зовсім ніяково, тим більше що вона жодного уявлення не мала, для чого директор так несподівано викликав її до себе.
Кабінет Валентина Максимовича був як дві каплі води подібний до всіх на світі радянських директорських кабінетів, у якій би установі вони не знаходились: стандартний стіл літерою «Т», стандартні крісла та стільці, стандартний залізний  сейф і обов’язковий для кожного офіційного місця портрет-ікона Леніна на стіні.
– Добрий день, – тихим голосом привіталася Марина Павлівна, відчинивши двері кабінету з таким трепетом, ніби перед нею за столом і дійсно сидів не начальник, а кат із сокирою. – Кликали, Валентине Максимовичу?
Директор, який у цей момент перебирав якісь папери, звів на вчительку свої короткозорі очі:
– Так, кликав. Добрий день, Марино Павлівно. Прошу вас, проходьте, сідайте. Мені треба поговорити  з вами на одну дуже важливу тему.
Сказано це було рівним приязним голосом без жодного натяку на погрозу або на що-небудь подібне, та й обличчя директора, спокійне і цілком буденне, не обіцяло, здавалось би, нічого страшного, але незважаючи на все це вчителька буквально серцем відчула, що на неї чекають якісь неприємності. Похолодівши душею, наблизилась вона до директорського столу і несміливо опустилась на край стільця, не знаючи, де подіти руки. Валентина Максимовича вона боялася, як і всі, і ще трішки більше, бо характеру її взагалі був властивий якийсь перебільшений страх перед начальством. Усе своє зрівняно недовге двадцятишестирічне життя з раннього дитинства Марина Павлівна тремтіла перед тими, хто стояв вище за неї: спочатку, у дитячому садку, – перед вихователькою, потім, у шкільні роки, – перед вчителями, завучем та директором, ще пізніше, у педагогічному інституті, – перед викладачами, деканом та ректором і отепер, знову вернувшись до школи вже як вчителька, вона, як і раніше, продовжувала до смерті боятися завуча та директора. Останнього – особливо.
– Слухаю вас, Валентине Максимовичу, – сказала Марина Павлівна, як загіпнотизована дивлячись на рожеву лисину свого начальника.
Той пересунув декілька товстих тек з одного краю столу на другий, здійняв окуляри і, поклавши їх перед собою, зчепив коротенькі пальці своїх пухких ручок:
– Отже, Марино Павлівно, я покликав вас, власне кажучи, для того щоб порадитись.
– Зі мною? – здивовано спитала вчителька.
– Так, – кивнув директор. – Річ у тому, що нещодавно ми розмовляли із класною керівницею четвертого «А» Тамарою Василівною. Вона все скаржилась мені, що її клас дуже невстигаючий, що дисципліна в ньому далеко не зразкова, що ні в піонерській, ні в громадській роботі ніхто з учнів не хоче брати участь, що в усіх змаганнях вони завжди займають останнє місце тощо. І в зв’язку із цим розмова в нас зайшла про одного хлопчика з цього класу – Каріка Айзенштата. Тамара Василівна сказала, що Карік – єдиний відмінник у четвертому «А» і що ним може по-справжньому пишатися не тільки вона, а й уся школа: він вчиться тільки на п’ятірки, багато читає, займається музикою, вивчає декілька іноземних мов – словом, це не по літах розвинена дитина, можна навіть сказати вундеркінд. А іще Тамара Василівна сказала мені, що, оскільки Карік, як з’ясувалося, чудово володіє німецькою мовою, у неї появилась доволі смілива ідея: а що як взяти та й атестувати Айзенштата з цього предмету відразу за цілий курс середньої школи? Відверто вам скажу, мені така ідея дуже сподобалась. Я обміркував її з Вікторією Андріївною, і вона як завуч цілком згодилася зі мною в тому, що, якщо ми скличемо комісію, влаштуємо Карікові іспит з німецької мови і виставимо йому оцінку відразу за десять класів, це й для хлопчика буде добре, і для школи престижно. Але перед тим як прийняти остаточне рішення щодо цього питання, я хотів би вислухати ще й вас, Марино Павлівно, як фахівця. Що ви думаєте про нашу ініціативу? І чи правда, що Карік Айзенштат знає німецьку мову так добре, що шкільні уроки йому не потрібні?
І, знову начепивши окуляри, директор подивився крізь них на вчительку зацікавленим поглядом.
Трохи приголомшена таким несподіваним питанням, Марина Павлівна доволі довго мовчала, збираючись з думками.
– Так, Тамара Василівна має рацію, – сказала вона нарешті. – Карік Айзенштат справді відмінно володіє німецькою мовою, але це й не дивно, тому що, наскільки мені відомо, в його родині цю мову вважають рідною. А щодо вашої ініціативи, то, звісно ж, я всім серцем за дострокову атестацію. Я й сама, щиро кажучи, уже не раз думала про це. В кожному разі, на свої уроки я Карікові дозволяю не ходити і маю намір виставити йому річну оцінку після іспиту екстерном.
– Отже, Марино Павлівно, – Валентин Максимович знову здійняв свої окуляри, – я дуже радий, що й ви підтримуєте нашу ідею. У такому разі я тепер із спокійною душею вийду на міський та обласний відділи народної освіти з нашою ініціативою і міркую, що влітку ми зможемо влаштувати Карікові іспит.
І, вдоволено ляпнувши своєю маленькою долонькою по одній із товстих тек, що лежали перед ним на столі, він тим самим показав, що розмову скінчено, і саме так, як він розраховував. Одначе Марина Павлівна, якій просто трудно було повірити, що погані передчуття цього разу обманули її і нічого страшного не сталося, про всяк випадок обережно спитала:
– Отже, це й усе, про що ви хотіли зі мною поговорити, Валентине Максимовичу?
– Так, усе, – кивнув директор.
– То я можу йти?
– Звичайно, я вас більше не затримую.
У Марини Павлівни просто камінь з душі звалився. Подумки зітхнувши з полегкістю, вона підвелася зі стільця, сказала «до побачення», підійшла до дверей кабінету і вже взялася за клямку, коли Валентин Максимович раптом окликнув її:
– До речі, Марино Павлівно!..
Вчителька зупинилася і знову повернулася лицем до директора.
– Хочу спитати вас ще про одне, – сказав той, – а то потім можу забути. Що у вас там за історія вийшла з Валерою Перепупком із сьомого «Б»?
– З Перепупком? – перепитала Марина Павлівна.
– Ну, не з ним, а з його двійкою за домашнє завдання з німецької мови.
Вчителька відчула, що погані передчуття, які вже зовсім облишили були її душу, починають одне за другим до неї вертатися.
– А… звідки ви знаєте про цю історію, Валентине Максимовичу? – спитала вона, дивлячись, як директор вийнятою з кишені хусточкою витирає свої окуляри.
– Річ у тому, Марино Павлівно, – повільно сказав він, – що Карік Айзенштат учора приходив до мене…
– Приходив до вас?! – не стримавшись, вигукнула вчителька.
– Так, і розповів мені всю цю історію.
– Він… він приходив скаржитись на мене?
– Ну, чому скаржитись? – директор начепив окуляри і, як завжди, спокійно подивився на розгублену вчительку. – Просто він приходив порадитись, хотів з’ясувати, хто в даній ситуації має рацію – от і все.
– І… що ви йому сказали?
– Насамперед мені хотілось би почути, що сказали йому ви самі, коли він звернувся до вас із своєю проблемою, – промовив директор, і в його рівному м’якому голосі почулися металічні ноти.
Марина Павлівна підсвідомо відчула, що діло починає пахнути не просто неприємностями, а надзвичай великими неприємностями, і злякалась не на жарт. Як це ні парадоксально, але саме цей страх і надав їй сміливості, і вона стала говорити швидко й гаряче, сама думаючи тільки про одне: оправдатися, обов’язково оправдатися, будь-яким способом, тим більше що директор, міркуючи з усього, був не на її боці:
– А що я могла йому сказати, Валентине Максимовичу? Айзенштат прийшов і став доказувати мені, що я зробила несправедливо, поставивши Перепупку двійку, і що мені треба було спочатку розібратися, викликати Перепупка до дошки тощо. Та він же, напевно, докладно переказав вам зміст нашої розмови!
– Переказав, не переказав – це неважливо, – заперечив директор. – Мені хочеться поглянути на цю справу з вашої позиції, і тому я прошу вас продовжувати.
– Отже, – Марина Павлівна перевела дух, – я й сказала Айзенштату, щоб він не вчив мене педагогіки. Я сказала йому, що нехай він спочатку скінчить школу, потім інститут, сам зробиться вчителем – отоді я згідна буду говорити з ним, як з рівним і вислухувати його поради. А поки що і він, і Перепупок – мої учні, і я лишаю за собою право ставити їм такі оцінки, які вважаю потрібними. А іще я щиро призналася, що його дружба з Перепупком мені, як вчительці та педагогу, зовсім не подобається, і порадила йому триматися далі від цього хулігана.
– Ви так йому й сказали? – перебив директор позбавленими емоцій голосом.
– Саме так і сказала: триматися далі від цього хулігана, – відповідала Марина Павлівна, безрозсудно смілива від власного страху. – Признаюся вам, Валентине Максимовичу, ця дружба вже давно здається мені, м’яко кажучи, дивною. Поміркуйте самі: що може бути спільного між відмінником із четвертого класу, маленьким хлопчиком, якому ще й десяти літ не минуло, і шістнадцятирічним хуліганом, якого не виганяють зі школи лише тому, що в нас закон про обов’язкову середню освіту! Взагалі, мені здається, що Перепупок просто вміло використовує наївність та довірливість Каріка Айзенштата в своїх інтересах. Я майже не сумніваюсь, що сам хлопчик ніколи б не додумався піти заперечувати мою оцінку аж до директора школи. Ця ідея, безсумнівно, належить Перепупку.
– Ви й це йому сказали? – знову перебив Валентин Максимович.
– Так, сказала! – рішучо кивнула вчителька. – Задля його ж користі. І ще сказала, що в мене немає жодної гарантії, що він, Карік, сам не виконав за Перепупка ту вправу, за яку я поставила двійку.
– І що ж вам Карік на це відповів?
– Нічого. Просто повернувся й вийшов з кабінету.
– Ясно, – промовив Валентин Максимович і додав після короткої паузи: – Прошу вас, сідайте, Марино Павлівно.
Вчителька знову опустилася на той самий стілець, з якого нещодавно підвелася. Запанувало довге мовчання. Нарешті Валентин Максимович порушив тишу.
– Я вислухав вас дуже уважно, – промовив він, – і дуже високо ціную ту щирість, з якою ви зі мною розмовляли. Чисто по-людськи я можу вас зрозуміти. Звичайно, прийшовши до вас заперечувати оцінку, та ще не свою, а чужу, Карік тим самим боляче зачепив ваше самолюбство, і з цієї точки зору все, що ви йому сказали, є цілком логічне. Одначе дозвольте мені зауважити, що як вчителька та педагог ви в даній ситуації діяли, скажімо так, не надто професіонально. Поставити людині двійку дуже просто. Ви так і зробили, пішовши по лінії найменшого опору, і зовсім не подумали, яким боком усе це може повернутися. Скажіть, чому б вам було і справді не проконтролювати Перепупка? Два-три додаткові питання по темі, і ви б відразу зрозуміли, списав він чи ні.
Марина Павлівна не відповідала.
– От ви сказали, – помовчавши, вів далі Валентин Максимович, – що дружба між Каріком та Валерою здається вам дивною. Тут ви маєте рацію: вона й дійсно надзвичайно дивна, і я сам, відверто вам скажу, спочатку ставився до неї з великою обережністю, і в мене також появлялися іноді думки, подібні до тих, які ви мені щойно виказали. Однак коли я приглядівся і порозмовляв із вчителями, які викладають у четвертому «А» та сьомому «Б», мені стало ясно, що я даремно підозрівав недобре у взаєминах двох хлопчиків. На них обох ця дивна дружба вплинула дуже позитивно. Ви знаєте, що в класі з Каріка постійно знущалися? Мало цього, його раніше постійно дражнили жидом – і це в нашій, радянській школі! Тепер же усе це скінчилось. І знаєте чому? Тому що Валера став заступатися за свого маленького друга. Невже ж ви цього не помітили, Марино Павлівно?
Вчителька не відповідала.
– А щодо самого Валери, – вів далі директор, – то він, відтоді як подружився з Каріком, дуже підтягнувся в учінні, став менше пропускати уроків, менше грубіянити вчителям. Невже й цього ви не помічаєте?
Вчителька мовчала з лицем, нерухомим, як у статуї.
– Валера Перепупок, – вів далі Валентин Максимович, – хлопчик дуже непростої долі. Хоч він і живе в повній і, здавалось би, благополучній родині, однак його батько постійно п’є і абсолютно не цікавиться вихованням сина, а мати, залізнична провідниця, зовсім не буває вдома, так що, міркуйте самі, виходить, що хлопець росте й розвивається сам по собі, без батьківського догляду. Отже немає нічого дивного в тому, що одного разу він зв’язався із поганою компанією і пішов кривою доріжкою, внаслідок чого й зробився тим хуліганом та грубіяном, якого ми всі тепер знаємо. Однак я можу заявити вам з повною відповідальністю, що Валера далеко не такий негідник, яким здається. Я став пильно стежити за ним з того дня, як його поставили на облік у міліції, і мені стало ясно, що із вуличним життям у хуліганській ватазі хлопець попрощався назавжди. Очевидно, що в його душі відбувся різкий і дуже болісний перелом, а облік у міліції став для нього надто тяжким ударом. Ви знаєте, що Валера пробував вчинити самогубство?
– Ні, я цього не знала, – тихо відповіла Марина Павлівна.
– А повинні були б знати! – зітхнув директор. – Сам по собі цей вчинок багато про що говорить, особливо нам, педагогам. І мені здається, що в усьому, що стосується Валери, цей факт має бути для нас вихідною точкою. Неможливо не помітити, що останнім часом Валера почав старатися стати кращим, і наша з вами задача – підтримати його, не дати йому збочити з цієї дороги. А ви, поставивши йому двійку за правильно виконану вправу, навпаки підштовхнули його назад, до байраку, з якого він щойно вибрався. От ви тут говорили, що Перепупок примусив Айзенштата піти заперечувати вашу оцінку. Ні, це не так. Я впевнений, що ця ідея цілком належить Карікові, і це мене аніскільки не дивує. І знаєте чому? Тому що я бачу, що Карік по-справжньому любить свого старшого друга, і та несправедливість, яку ви допустили, обурила його до глибини душі. Знаєте, після розмови з Айзенштатом я зрозумів, що причина такого несподіваного та швидкого зближення двох таких, здавалось би, різних хлопчиків може полягати лише в одному: насправді вони дуже похожі один на другого. Обидва вони дуже самітні. Карік – сирота. Його батьки загинули під час катастрофи на заводі, і тепер він живе лише з бабусею. Валера, хоч і не сирота, але батьків у нього все одне що немає. Карік – слабкий, несміливий, сором’язливий та інтелігентний хлопчик, у класі його постійно ображають. Валеру хоч слабким і не назвеш, але все одно душа в нього надзвичай вразлива, як і в кожної людини з надламаним життям. Він дуже добре розуміє своє становище другорічника в класі і, безсумнівно, страждає від цього розуміння. От і виходить, що хлопчики, між якими, як вам здається, немає нічого спільного, стали дуже потрібними один одному. Карік підтримує Валеру своєю вихованістю та порядністю, а Валера Каріка – своєю силою та життєвим досвідом. І ми з вами, Марино Павлівно, просто не маємо права не помічати й не враховувати всього цього, тому що, поки вони вчаться в нашій школі, саме ми з вами відповідаємо за їхні душі. Надіюсь, ви згідні зі мною?
Марина Павлівна повільно звела на Валентина Максимовича очі.
– З усього сказаного вами, – тихо промовила вона, – як я розумію, випливає, що я нікуди не вартий педагог і тому мені не місце в цій школі… Тож я можу написати заяву… за власним бажанням… 
– Заяву? – директор із щирим подивом поглянув на вчительку. – Та ще ви таке кажете, Марино Павлівно! При чому тут заява? От не чекав, що ви так неправильно мене зрозумієте! Якби я вважав вас за поганого педагога, я не став би так довго балакати з вами. А я балакав, тому що хотів пояснити вам, у чому ваша помилка, бо ви людина ще молода й недосвідчена, у школі ви всього четвертий рік, тому немає нічого дивного в тому, що ви помилились. Ось я, наприклад, хоч і пропрацював у школі вже майже чверть століття, але все одне іноді роблю те, чого не треба було б робити. Усі ми люди, усі можемо помилятися, але це ж не значить, що при першій же невдачі ми повинні все кинути й подати у відставку. Звичайно, я розумію, що в даній ситуації вам зробити так було б найлегше. Ви, безсумнівно, думаєте: «Якщо директорові цієї школи не подобається, як я працюю, то й нехай, знайду собі ще яке-небудь місце, адже в нашій державі безробіття немає. Влаштуюся до іншої школи, де мене не критикуватимуть за кожного хулігана, якому я поставила погану оцінку». Тільки знаєте, Марино Павлівно, яка називається така тактика? Я особисто вважаю, що в неї може бути лише одна назва: напаскудив – і в кущі. Ну, що ви на мене так дивитесь? Хіба ж я не правду кажу? Хіба ж не саме так ви й збираєтесь зробити? Напишете заяву, кинете її мені на стіл і підете із спокійною душею, знявши з себе будь-яку відповідальність… Ні, шановна Марино Павлівно, робити так не тільки недобре, а і, відверто скажу, навіть не дуже порядно, особливо вам, педагогу, і я, як директор, не можу, просто не маю права допустити подібну тактику ні в кого із своїх підлеглих. Кожен має сам виправляти свої помилки, а не лишати їх після себе іншому. Ну, а щодо того, працювати чи не працювати… тут уже ваша повна воля. Ви свобідна доросла людина, вам і приймати рішення. Якщо вам і справді не подобається в нашій школі і якщо ви вважаєте, що її директор – старий самодур, в такому разі можете написати свою заяву і я її підпишу, але лише після того як усе у вашому конфлікті з Перепупком та Айзенштатом стане на свої місця. Одним словом, знов-таки повторюю, ви маєте спочатку виправити свою педагогічну помилку, а вже потім робити все, що вам заманеться. Ви зрозуміли мою позицію?
– Так, Валентине Максимовичу, – тихо зітхнула вчителька, дивлячись на блискучу кришку директорського столу. – Тільки як же, по-вашому, я можу виправити свою помилку?
– Ага, а оце вже ділова розмова! – задоволено кивнув Валентин Максимович. – А рецепт тут, шановна Марино Павлівно, дуже простий. Щоб усе стало на свої місця, ви повинні всього-на-всього почати ставитися до Валери Перепупка об’єктивно, як і до будь-якого іншого учня. Дайте йому яке-небудь завдання, тільки, звісно ж, не йому одному, а ще кільком особам, щоб він нічого не підозрівав, і нехай він виконає його, а ви потім поставите йому ту оцінку, яку він реально заслужить. От і все. Далі вже все піде само собою.
– От ви кажете, завдання, – промовила вчителька. – Але мені здається, що після всього, що сталося, Перепупок не тільки мої завдання виконувати не буде, а й зовсім на мої уроки ходити перестане.
– Цього можете не боятися, – відповів директор. – Про те, щоб він ходив і виконував, піклуватимемось ми, тобто я і Карік Айзенштат. І іще, шановна Марино Павлівно, Я міркую, що про нашу з вами розмову не повинні знати ні Валера, ні Карік. Ви згідні зі мною?
– Так, згідна, Валентине Максимовичу.
– От і добре. Значить, договорились. Тож я дуже радий, що ми одне одного зрозуміли правильно. А зараз можете йти, я вас більше не затримую.