Видбыванисть. Глава 13

13.

Вечір спускався прохолодний і вологий. Збирались хмари, провіщаючи нічний дощ. Валентин волік сумки сільською вулицею, а Чулпан із своїм легеньким дипломатом тупала рядом з ним, привертаючи погляди місцевих кумочок, чиї допитливі носи стирчали майже над кожною хвірткою. Валентина це дратувало, але він старався не втрачати самовладання.
Дача привела Чулпан у невимовний захват. Убачивши двоповерховий дім, дівчина буквально затанцювала на місці від щастя і дзвінко засміялася. Валентин вперше за ці дні почув її сміх, і в нього стало солодко на серці. «Як же рідко вона сміється…» – подумав він.
– Це все твоє, дядю Валю? – спитала дівчина, широкими очима дивлячись навкруг.
– Моє, моє, – відповідав Валентин, відсапуючись на ганку. – А тепер і твоє теж. Заходь давай.
Він впустив Чулпан у дім першою, а сам слідом заволік сумки.
– Ну ось, – із полегшенням зітхнув він, збуваючись ноші, – біжи, оглядайся, а я поки що речі тут у порядок приведу.
– По всіх кімнатах бігти? – спитала Чулпан.
– Розуміється! А котра кімната тобі найбільше сподобається, та й буде твоєю. Біжи!
Чулпан вдячно усміхнулася йому і щезла.
Валентин втомлено присів на рипучий віденський стілець і роздивився навсібіч. Тільки-но він ввійшов на двір, його тут же опанувало якесь недоречне відчуття, що в домі щось непомітно змінилося. Як з’ясувалось, збутися цього відчуття було не так-то просто. І тепер, усередині будинку, воно ще більше посилилось, начебто сама атмосфера дому стала в чомусь іншою. Валентин пошарив поглядом по кутах, по стінах, але не знайшов нічого, до чого можна було б причепитися. Усе було, як раніше, але…
І тут раптом відбулося щось неймовірне. Ніжки стільця під Валентином несподівано зробились м’якими, підігнулися, і Валентин з гуркотом гепнувся на підлогу, матюкаючись і чортихаючись з переляку. Тут же на його лемент примчалась Чулпан. Втупилась на Валентина, що лежав на підлозі, і на знівечений стілець, що продовжував повільно осідати, наче віск, що тане. Валентин також вирячився на стілець, забувши навіть про біль в удареній дупі. Очі відмовлялися вірити в те, що бачили.
– Що це? – пробелькотав Валентин, інстинктивно підтягуючи ноги, щоб не доторкнутися ними випадково до цього дикого явища. – Що, в біса, все це значить?!
Стілець тимчасом остаточно розтопився й перетворився на в’язку брудно-коричневу калюжу, від якої стало чомусь цілком впізнанно тхнути.
Не відриваючи погляду від усього цього, Чулпан промовила повільно, безколірним голосом:
– «Это нормальный стул, это мягкий стул, а это совсем мягкий стул, а это жидкий стул – мы не будем его показывать…»
– Не смішно, Чулпан! – вигукнув Валентин, із кректанням  піднімаючись на ноги. – Знайшла час рекламу цитувати!
І тут же зрозумів, що даремно підвищив голос: дівчина й не думала жартувати чи говорити дотепи. Навпаки, очі її наповнилися слізьми, і кілька неслухняних краплинок скотилось на щоки мутними бурштиновими іскорками.
– Ми теж заразилися, – шепнула Чулпан. – Я думала, з нами цього не трапиться, а воно трапилось…
– Заразилися? – перепитав Валентин із недобрим передчуттям в грудях.
Чулпан кивнула.
– Як Буренцов?
Вона кивнула знову.
Скоса подивившись через плече на смердючу калюжу, Валентин відчув, що його знову починає нудити, як тоді, у квартирі задушеного ліанами Буренцова.
– Це реклама відбилася… – промовила Чулпан, простеживши за його поглядом. – Хтось із нас випадково згадав про неї і навіть не звернув уваги на свої думки, а вона відбилася…
Валентинові захотілося присісти від слабості в ногах, але думка про те, що й наступний стілець під ним теж може перетворитись в калюжу рідкого гівна, зупинила його.
– І що, тепер завжди так буде? – спитав він напружено. – Це що ж, усі наші думки тепер будуть матеріалізуватися, чи що? Але неможливо ж, мать-перемать, ні про що не думати!
– Просто треба старатися думати про щось красиве і добре, – сказала Чулпан. – Це може урівноважити і навіть нейтралізувати відбиваність. Хоча річ тут не тільки в думках…
– А в чому ж іще?
– Один відбиток збуджує десяток інших, а ті, у свою чергу, ще десятки. Коли щось уже відбилося, то далі піде ланцюжком. Можна навіть і зовсім не думати про щось, а воно все одне відіб’ється…
І тут Валентина раптом дибнуло: малюнок! Та як же він зразу міг не здогадатися! Адже саме той малюнок, що так приголомшив його тоді, і був насправді першою ознакою початку відбиваності! А то як же інакше могло появитися зображення на абсолютно чистому аркуші! Чорт візьми! Отже початок усього цього неподобства було покладено вже того знаменного вечора, і на протязі всього часу відсутності Валентина усе це росло, поширювалось, розвивалось, поки нарешті… Та-ак, тепер ясно, чому й дім, і двір здалися Валентинові якимись незвичайними!
– Знав би я, що Вольдемар плодить таку гидотну, своїми б руками його задушив! – промовив Валентин понуро. – І вішатися б йому, падлюці, не знадобилось! Цікаво, хто тепер витиратиме оцю калюжу?
– Я витру, – відгукнулася Чулпан приречено.
Валентин раптом зовсім наїжився.
– Іще чого! – заволав він. – Щоб ти приторкувалась до цієї бридоти! Дзуськи, подружко! Та й взагалі йди, йди звідси, не стій над душею! Я ж сказав, щоб ти підшукала собі кімнату!
Чулпан швидко поглянула на нього, видно, злякавшись його наглої та голосної сердитості, а потім раптом закрила долоньками обличчя й вибігла геть.
«Ах, мерзенний же ти гад! – вилаяв себе Валентин. – Дитина-то тут при чім!»
Але дратівлива, колюча злість сама лізла з нього. Впоратись з собою було трудно, нагромаджені емоції потребували виходу, Валентинові хотілося волати, тупотіти ногами й трощити посуд. Він відчував себе пригнобленим, смердюча калюжа на підлозі ображала його. «Ну, що, ти й тепер не віриш у відбиваність? – дивлячись на неї, єхидно питав він сам себе. – А ти нахились, нюхни калюжку, може, тоді й в тобі впевненості побільшає!»
Навмисно гучно тупаючи, він пішов у ванну, приніс звідтіля совок, ганчірку для підлоги і цеберку, повну води. Поставив усе це майно перед собою і з хворобливою понурістю зафіксував поглядом кляту калюжу, розуміючи, що, як тільки він доторкнеться до неї, його тут же вирве. Більшої гидливості, ніж у цю мить, він не відчував за все своє життя. Однак, нічого не вдієш, не залишати ж цю бридоту на підлозі!
Скінчивши прибирання, під час якого йому двічі вивернуло шлунок, і насилу відмившись абрикосовим шампунем від смороду, Валентин відчув себе абсолютно змордованим. Почуття безмірного приниження доповнювало букет вражень. «Тепер ясно, що має на увазі людина, коли каже, що їй в душу накаляли…» – тяжко подумав він і криво всміхнувся з власної думки.
Беззвучно ступаючи, появилась звідкілясь Чулпан. Несміливо зупинилась осторонь, не знаючи, чи можна підійти. Валентин простяг до неї руки, і вона радісно стрибнула до нього.
– Ти прости, що я на тебе накричав, – промовив Валентин, тримаючи її за плечі. – Не звертай уваги, це просто нерви… Ти знайшла собі кімнату?
Вона кивнула.
– Надіюсь, там немає нічого такого особливого, на зразок як тут?
– Поки що ні, – відповіла вона, і від цього «поки що» Валентина опанував черговий приступ туги.
– Нумо, ходімо, покажеш мені, яку кімнату вибрала, – сказав він і спитав на всякий випадок: – Ти ж не сердишся? Ні?
Її обличчя розцвіло усмішкою – звичайно ж, вона не сердилась!
«Як з нею тепло!» – подумав Валентин. Визначити точніше було просто неможливо: так, йому було саме тепло й затишно, коли дівчина була рядом.