Видбыванисть. Глава 14

14.

Вони піднялись на другий поверх дому, і Чулпан показала вибрану кімнату. Валентин зрадів, тому що кімната знаходилась якраз рядом з кабінетом, де він тоді залишив малюнки. Значить, коли він знову вивчатиме їх і читатиме щоденник Вольдемара, Чулпан буде тут, близько, за стіною, і він постійно прислухатиметься на той випадок, якщо знову що-небудь трапиться. Так, йому не хотілося лишати дівчину далеко від себе – в голові крутилася невідчепна думка, що з нею може що-небудь статися, а він не встигне вчасно добігти на допомогу, бо дім великий…
Валентин постарався відігнати від себе цю думку. Подумалось: а може, навпаки, не треба було від’їжджати з міста? Може, вся справа лише в цьому домі, а у міській квартирі все було б по-іншому? Він спитав про це Чулпан, але вона сумно похитала головою:
– Ні, дім не винуватий. Якщо вже ми заразилися, то відбиваність йтиме слідом за нами, куди б ми не поїхали. – І додала: – Вольдемар пробував втекти, але стало тільки гірше.
Присівши на ліжко й посадивши дівчину рядом з собою, Валентин закурив і, розігнавши сизий дим рукою, спитав:
– Ти знала, що Вольдемар збирається вчинити самовбивство?
Чулпан кивнула:
– Він цього від мене не утаював. Він завжди казав, що рано чи пізно він муситиме це зробити.
– А ти?
– А я боялася, але що я могла вдіяти?
– Розкажи мені, як ти з ним жила, – попрохав Валентин. – Якщо тобі це не трудно. Наскільки я розумію, ти не була з ним щаслива?
– Чому не була? – Чулпан знизала плечима. – Він мене любив…
– Він не бив тебе?
– Ні… тільки раз чи два.
– За що?
– Йому здавалось, що я не настільки красива, як йому хочеться. Але він тоді п’яний був…
– Він багато пив?
– Як усі…
– А звідкіля ти знаєш, скільки п’ють усі?
– Він сам так казав.
– Ти позувала йому?
– Він любив на мене дивитися. Іноді годинами дивився. Просто так. Прохав мене то сісти, то лягти, то встати, то зробити яку-небудь гімнастичну фігуру: ластівку, міст або шпагат – я добре вмію їх робити. А потім брав олівець і починав малювати.
– А тобі ніколи не хотілося піти від нього?
– А куди піти? Адже в мене нікого немає…
Вона низько опустила голову. Валентин обережно обхопив її за плечі:
– А про мене він тобі що-небудь розповідав?
– Ні, – відповіла Чулпан тихо. – Я до останнього дня нічого про тебе не знала.
– А що він тобі сказав перед тим як дати мою адресу?
– Спочатку він написав листи.
– Які листи?
– Ну, ті, у яких повідомляв про свою смерть та похорон.
– А-а… Один з них одержав Буренцов. То значить, Вольдемар уже точно запланував, коли повіситься?
– Так. Він відіслав листи всім, кому було треба, а відтак сказав мені: «Ось тобі, Чулпан, гроші, будеш ними платити за камеру зберігання, де я залишив свої малюнки. А оце тобі, Чулпан, дві адреси. Якщо Валентин відмовиться тобі допомогти, підеш до Василя Брагинського, ну, а якщо і він відмовиться…»
У Валентиновій душі ворухнулося щось неприємне.
– Ну? – спитав він.
– От я й пішла, – зітхнула Чулпан. – Вольдемар дав мені дипломат, касету, пояснив, що треба робити, а потім просто виставив мене за поріг і сказав, щоб я більше в його квартиру не верталася…
– Та як же він посмів! – заволав Валентин у гніві, підхопившись з місця і забігавши по кімнаті. – Ти що, цуценя, щоб тебе за поріг викидати?! Ти що, не могла в міліцію?..
І тут же обірвав самого себе: Господи, та яка там, в біса, міліція! Скільки таких безпритульних дітей у нас по вокзалах тиняється, і нікому вони не потрібні, а міліції – насамперед. Померла б дівчинка де-небудь під лавкою або в туалеті, і ніхто б на це уваги не звернув. Подумаєш – однією безпритульною більше, однією менше!..
Знову сівши на ліжко, Валентин кинув недопалок у горщик з геранню на столі і спитав:
– Де ж ти ночувала, поки мене не знайшла? На вокзалі?
Чулпан кивнула:
– Я кілька днів тебе шукала. Я ж нашого міста зовсім не знаю, з дому майже ніколи не виходила…
– То він, падлюка, тебе навіть погуляти не випускав?!
– Він боявся, що я щезну. Відбиваність зовсім його замордувала.
– А ти що, могла його від неї врятувати?
– Раніше у мене це виходило, – зітхнула Чулпан. – А коли він зрозумів, що більше не виходить, то відразу вирішив, що жити далі не варто…
– Але як же ти могла зупинити все це паскудство?
– Я красива, – промовила Чулпан, опускаючи голову ще нижче, ніби краса була для неї тягарем, а не радістю. – Він навмисно зробив так, щоб у мене були красивими і душа, і тіло. Адже краса також може відбиватися, як і потворність. А коли краси більше, ніж потворності, вона заглушає потворність, і тоді все навкруг стає нормальним. Але у Вольдемара, навпаки, усе вийшло так, що бридоти навкруг стало більше, ніж моєї краси. От він і вирішив врятувати мене, щоб бридота остаточно мене не поглинула. Він думав, що, якщо він умре, то й відбиваність умре разом з ним. Але вона не вмерла…
У Валентина раптом появилось різке відчуття, що все навкруг: і цей дім, і ця дівчина, і навіть він сам – лише породження якогось дикого сну або п’яного маячення. Йому навіть на якусь мить здалось, що між ним та навколишнім світом стоїть прозора скляна стіна, на зразок великого телеекрану, а він – лише глядач – сидить і бачить на цьому екрані самого себе, записаного кимось на відеоплівку.
Намаганням волі відігнавши від себе ілюзію, Валентин спитав:
– А чому Вольдемар дав тобі ще й адресу Брагинського? Вони що, дружили з Василем?
– Вольдемар ні з ким не дружив, – відповідала Чулпан. – Але Брагинський заходив до нас раз чи два. Він хотів у чомусь переконати Вольдемара, замикався з ним у його кімнаті і кричав на нього. А Вольдемар тільки мовчки слухав, а одного разу раптом зареготав. Після цього Брагинський вибіг від нього, злий і розтріпаний, і пішов, тільки двері грюкнули. Більше він не вертався.