Видбыванисть. Глава 15

15.   

У цю мить звідкілясь знизу долинув телефонний дзвінок. Цей звук, якого ніяк не могло бути насправді, налякав Валентина настільки, що він сполотнів і покрився холодним потом.
– Що це? – спитав він неслухняними губами.
– Телефон, – тихо відповіла Чулпан.
– Але його ж вимкнуто!
– Значить, уже ні.
Валентин підхопився і прожогом кинувся геть з кімнати. На сходах, що вели на перший поверх, він ледь не зламав собі карк, зачепившись за щось ногою і насилу удержавшись за поруччя.
Телефон у холі справді було вимкнуто. Його вилка лежала на підлозі під розеткою, і чорний провід нагадував скручену кільцем змію. Тим не менш, він дзвонив.
Валентин схопив трубку і притиснув її до вуха:
– Алло!
– Ну, слава Богу, нарешті я до тебе додзвонився! – пролунав у трубці чоловічий голос, який здався Валентинові знайомим, хоча він і не міг згадати, кому він належить.
– Хто це? – спитав Валентин хрипло.
– Не впізнав? Не диво. Чимало років минуло. Василя Брагинського пам’ятаєш?
Ноги у Валентина зробилися ватними, і він у знемозі опустився на табуретку.
– Ти чого мовчиш? – спитав Брагинський. – Здивований?
– А ти як думаєш?.. – вичавив з себе Валентин. – Ми тут щойно про тебе балакали…
– З ким?
– З Чулпан.
– Ага, отже, вона-таки у тебе? Я так і думав!
– А ти хіба її знаєш?
– Я, брате, ще й не те знаю!
– А ти знаєш, що я зараз балакаю з тобою по вимкнутому телефону?
– Правда? Ну, нічого дивного. Бачив би ти, по чому я зараз з тобою балакаю!
– Слухай, Василю, що все це значить? Ти чого дзвониш?
– Дзвоню, щоб сказати тобі, що ми з тобою колосально влипли. Про Буренцова чув?
– Не тільки чув. Був у нього на квартирі. А що?
– А те, що ми з тобою будемо наступними, якщо не прийняти належних заходів. Думаю, Чулпан уже розповіла тобі про відбиваність?
– Ще б пак! Піді мною стілець нещодавно у гівно перетворився.
– Уже почалось? – вигукнув Брагинський на другому кінці проводу. – Ах, лишенько! Це кепсько, брате, зовсім кепсько. Ну, то значить, я зараз же їду до тебе. А ти дивись, спати не лягай, а то, коли спиш, це більше проявляється. Гаразд?
– Зачекай, зачекай, я нічого не розумію!
– І не треба тобі поки що нічого розуміти. От приїду, все тобі розповім, там і подумаємо, що робити далі. Тож чекай, через годину-півтори буду.
І в трубці залунали короткі гудки.
У цю мить за вікном вдарив грім и ринула залива.
– Хто це дзвонив? – спитала Чулпан, коли Валентин вернувся у кімнату.
– Уяви собі, Брагинський, – відповів той. – Він їде сюди, тільки я не знаю навіщо. І як він дізнався про номер мого телефону – я теж поняття не маю. – Помовчав і зітхнув: – А телефон усе-таки було вимкнуто. Біс його знає… збожеволіти можна!
– А що він сказав?
– Сказав, щоб ми не лягали спати. Він усе знає. І про Буренцова, і про відбиваність.
– Я так і так не засну, – хлипнула Чулпан. – Я грому боюся.
Начебто у відповідь на її слова за вікном гримнуло так, що аж шибки задзвеніли. Чулпан зіщулилась.
– Не бійся, – Валентин погладив її по голові. – Чого грому боятися? Боятися треба блискавки, а вона далеко, сюди не пролізе.
Дівчина кивнула і слабо всміхнулася. Було видно, що ці слова її мало втішили.
– Треба б нам з тобою про вечерю подбати, – згадав Валентин. – Ти голодна?
– Та ні… мені їсти не хочеться.
– А мені хочеться. Я, коли хвилююсь, слона можу з’їсти. Та й Брагинський зараз приїде, треба ж і його буде чим-небудь пригостити.
– Хочеш, я зготую вам що-небудь? – зразу все по-своєму зрозуміла Чулпан.
– Я сам, – махнув рукою Валентин, у якого вже не було сили докоряти її за цю надмірну і постійну готовність до послуг. – Я Брагинського на свій манер пригостити хочу. Як-ніяк, а ми з ним стільки років не бачились. А ти наших вузькоспеціальних гастрономічних пристрастей не знаєш.
Щодо вузькоспеціальних гастрономічних пристрастей, то вони в інститутські роки у Валентина та Василя як правило зводились до яєчні з цибулею та плавленого сирку. Де тепер знайти сирок та яйця, Валентин не знав, і тому вирішив вигадати що-небудь інше, на зразок комбінації з м’ясних консервів, макаронів та зеленого горошку.
Велівши Чулпан відпочивати й не журитися, він пішов уже був з кімнати, але на порозі тривожні передчуття знову кольнули його.
– Коли що трапиться, кричи, – промовив він, оглянувшись, і дівчина кивнула йому у відповідь.