Як я iздив за грибами

            Інтернет погрожував грозами, шквалами й градом. Та не для того я півмісяця безвилазно парився в службовому кабінеті, серед томів кримінальних справ i стосів контрольних завдань, щоб, приїхавши в рідне село, до сім’ї, всі вихідні просидіти у хаті.  Адже весь цей час у курній та загазованій столиці я мріяв про лісову прогулянку за грибами.

            Як завжди у суботу зранку дружина збиралась на роботу. Я насилу вмовив її на цей раз поїхати у Рівне маршруткою і поступитися сьогодні для мене її автомобільчиком – жовтим  «Пежо» сто сьомої моделі.
           – Кохана, я грибів наберу – мінімум два мішки! Особисто їх почищу, відварю. Ти й пальцем до них не доторкнешся. Всю зиму смакувати будемо!
           –  Ну, коли так – бери! Тільки до зупинки мене підвези – погодилася хазяйновита дружина.
           Я з радістю підвіз її і навіть дочекався  маршрутки. Коли, нарешті, Людмила пересіла до зеленого мікроавтобуса, я різко розвернувся  й поспішно  виїхав у грибний ліс, що починався десь за сім кілометрів від села. Небо грізно супилося щільними зловісно-темними хмарами, свинцевого відтінку, що раз за разом освітлювались спалахами ще далеких, невидимих зірниць. Внаслідок різкого перепаду тиску у скронях відчувалась посилена пульсація, яка завжди була вірною  ознакою негоди, що неминуче насувалась. Та дивовижна впертість національного характеру борола та перемагала здоровий глузд.  «Нічого – затято заспокоював я сам себе – переживемо цей дощик в машині. А грибів все одно наберу».

          Нарешті ліс. Зупинивши автомобіль на піщаному узбіччі, не втрачаючи ані хвилі дорогоцінного часу, я схопив ніж та пакети та гайнув у сутінковий ліс. Захоплений "тихим полюванням", ніби гончий пес, я рискав поміж деревами, лісовими галявинами та байраками, даремно не зупиняючись та з азартом накидаючись на зустрічну "здобич".  Грибів у цьому змішаного типу лісі виявилось не дуже багато, та все ж таки вони були! Я збуджено нарізав маслюки й красноголовці, підберезники та міцні сироїжки. Захоплено йшов від гриба до гриба, наповнюючи поліетиленові пакети.
          І ось, через годину повітря розірвав оглушливий гуркіт грому, потім ще один, і ще… Раптом стало геть темно і тихо, дуже тихо...
          «Ого-го! Потрібно вибиратися! » – iз фатальным запiзненням промайнула в голові розумна думка, на жаль – єдина за сьогодні.
         Немов в переддень всесвітнього потопу, розверзлися ливнем небеса. Дощ обрушився такою стіною, що далі двох метрів нічого не стало видно. Мені вистачило лише декількох секунд, щоб змокнути до спіднього. Я заквапився туди, де, здавалося, світлів вихід з лісу та через десять хвилин тієї дороги в нікуди зрозумів, що заблукав.
         Здійнявся потужний вітер. Дерева, особливо високі сосни, почали розгойдуватися, загрозливо поскрипуючи. Знову і знову близькими розривами били блискавки, освітлюючи ліс зловісними, сліпуче-яскравими спалахами. Моторошно, неначе зграя голодних вовків, завивав вже близький смерч ...
         І тут з усіх сторін почувся страшний тріск – це ламалися і виверталися з корінням сосни. Зі швидкістю комети я заскочив у якійсь досить глибокий ярок, подалі від страшних стволів, що з гуркотом валилися на землю та інші дерева. Свою нетямущу голову я прикрив пакетами з грибами, а також  затикнув пальцями вуха. Будучи реалістом і атеїстом, я ревно читав молитву «Отче наш» і з вірою розмірковував про кінець світу.

        Через півгодини жахіття припинилося. Я виліз поволі з рятівного ярка та з острахом озирнувся довкола. Моєму погляду відкрився повний розгром. Картина нагадувала наслідки атомного вибуху – половина дерев була переламана, а стовбури та гілляччя позвалювались на ґрунт, кущі й підлісок у хаотичному безладі. Ліс змінився. Куди йти було геть не зрозуміло. Я блукав дві години, спотикаючись об звалені дерева та ступаючи у величезні калюжі, на які втім, не звертав ніякої уваги. Головне – вийти. Кілька разів, забрідаючи на край болота, майже до попереку я провалювався у розріджену зливою трясовину.
          Нарешті я вибрався на шосейку, кілометра за два від місця заходу до лісу. Зорієнтувавшись по самотньому закинутому будиночку біля дороги, я з полегшенням пішов до автомобіля, тягнучи два пакети із зім’ятими та скришеними грибами.  Мабуть вигляд при цьому я мав жалюгiдний - розірвана у багатьох місцях сорочка мокрою ганчіркою обліпила змучене тіло, кросівки й штани вкрилися суцільною жовто-зеленою багнюкою, що підсихала й розтріскувалась; брудні руки та обличчя кров'яніли свіжими подряпинами.   Через півгодини я побачив «Пежо», який стояв на тому ж місці. Ось тільки на його дах впала величезна сосна .... Вона  зім’яла та перегнула навпіл колись симпатичний автомобіль і навіть не тріснула.
      
           Пролунав телефонний дзвінок. Це дзвонила дружина. Здивувавшись, що мокрий телефон ще працює, я відповів.
           – Любий, я вже повертаюся, виїжджай за мною! Грибочків сподіваюся насмажив? Винця купи.
           Заворожений фантастичним видовищем, я не міг відвести погляду від  сосни та  апокаліптичного нагромадження з металобрухту, покришок, що вибухнули, пластика й битого скла.
           – Алло, алло! Ти мене чуєш!? –  лунав з трубки рідний голос дружини.
           – Чую....... – дуже повільно відповів я та, потужно замахнувшись,  розбив телефон об асфальт на друзки.