Видбыванисть. Глава 16-17

16.

Знову вдарив грім.
Спустившись на перший поверх, Валентин заніс кинуті напризволяще сумки з речами на кухню і, сівши на табуретку, став розбирати їх. Він знайшов усе, що було треба, крім консервного ножа. Як на гріх, цієї найнеобхіднішої речі не було ні в сумках, ні в цілому домі, і Валентин, зморщившись від прикрості, втупився у вишикувані перед ним на столі бляшанки, не знаючи, що й робити.
Понишпоривши у шухляді столу, він дістав звичайний кухонний ніж і заходився відкривати консерви ним. Він ніколи не думав, що це так трудно. З тушонкою він ще впорався порівняльно без втрат, а от із зеленим горошком вийшло гірше: бляшанка висковзнула з його рук, він розлив майже половину її вмісту і, крім того, ще й порізав собі палець.
Дивлячись на розсипані по столу та підлозі горошини і смокчучи свій палець, Валентин зрозумів, що день сьогодні випав абсолютно невдалий. «Дивно, що я від усього цього ще досі на стінки не лізу… – подумав він саркастично. – Значить, нерви у мене поки що на своєму місці».
Витерши ганчіркою стіл, він поставив на плиту сковороду, налив у неї олії і виклав зразу всю тушонку. Тут же запахло макаронами по-флотськи. Останній раз він готував цю страву років із п’ять назад, але ні каплі не сумнівався, що й тепер у нього все вийде належним чином, бо макарони по-флотськи були єдине, що він умів готувати буквально з заплющеними очима. 
Він відкрив кран, щоб набрати в каструлю води, і тут же сахнувся, як опечений – вода в раковину полилась яскраво-червоного кольору.
«Господи! – ахнув Валентин, не відриваючи переляканого погляду від цього явища і навпомацки ставлячи порожню каструлю назад, на стіл. – Господи, та що ж це таке!»
Струмінь з крану йшов ледачий, густий, розтікався по раковині й повільно щезав у дірці.
Перемагаючи себе, Валентин засунув під нього свої тремтячі пальці і підніс їх до рота. Ні, це була не кров.
– Томатний сік… – пробурмотів Валентин і безпорадно хлипнув від безсилля.
Де тепер було взяти води, він не знав. Сходив у ванну, але й там з обох кранів струменів нормальний, підсолений і смачний томатний сік: з холодного – льодяний, з гарячого – трішки підігрітий.
Коли Валентин вернувся на кухню, м’ясо на сковороді вже підгоріло і пахло тепер не макаронами по-флотськи, а пережареним шашликом. Вимкнувши плиту, Валентин гепнувся на табуретку і тихенько засміявся. Це був невільний, нервовий сміх, але, як тут не крути, все, що коїлось навкруг, зі сторони й справді виглядало до дикості смішним. «Віднині будемо жити без води і пити лише томатний сік… – подумав Валентин, тіпаючись усім тілом. – Навіть дощ на дворі – і той перестав…»
Гроза за вікном і дійсно ущухла, тільки у водостічних трубах ще шуміло. Чи не набрати води з них? А може, і там теж тече томатний сік?
Від цієї думки Валентина затрясло ще більше.
«Ми з тобою будемо наступними, якщо не прийняти належних заходів», – згадав він слова Брагинського. Але які тут можуть бути заходи! Невже Бргаинський знає, як зупинити все це?

17.   

Брагинський появився на порозі о третій годині ночі.  Здавалось, за всі ці роки він аніскільки не змінився. Широкоплечий, масивний, у золотих окулярах на товстому носі, він стояв і усміхався у свою руду бороду, яку відпустив ще в інституті та так і носив досі.
– Нумо, обійматися будемо чи ні? – спитав він басом і, не дочекавшись відповіді, стиснув Валентина своїми могутніми, мов лещата, руками.
Валентин крякнув.
– Кепсько виглядаєш, – промовив Василь, відхиливши його від себе за плечі.
– Зате в тебе вигляд квітучий, – відгукнувся Валентин. – Та й на здоров’я ти, я бачу, не скаржишся. Ледь усі кістки не переламав, ведмідь…
– Ну, прости, прости, – розвів руками Брагинський. – Тож пустиш ти мене у хату чи ні?
Валентин мовчки провів його у вітальню і показав на канапу.
– А чого це в тебе паленим тхне? – спитав Брагинський сідаючи.
– Та я… я вечерю хотів зготувати, а там з крану замість води томатний сік тече…
– Що тече? Сік? – Василь пирхнув, надувши щоки, і зареготав. – Ні, ви тільки послухайте: у нього сік з крану тече! І він через це зовсім засумував! Ех, Валентине! Це ж треба – сік! Тож би й радувався, що не сеча!
– А що, може і сеча? – спитав Валентин обережно.
– Все може! – бадьоро відповів гість. – Ти, брате, ще дуже мало знаєш про відбиваність, а я на цьому вже собаку з’їв і таке бачив, що тобі й не снилося!
– Знайшов, чим хвалитися! Та й взагалі, при чому тут ти? Ти що, першим від Вольдемара заразився?
– Та не заразився я, – скривився Брагинський. – Це, навпаки, Вольдемар заразився від мене, а не я від нього.
– Як це?
– Та дуже просто. Ти сядь, сядь, не стовбич, а то впадеш. Тут, брате ти мій, річ у тому, що відбиваність винайшов не Вольдемар, а я.
Валентин повільно-повільно опустився в крісло і втупився на гостя, як на привид.
– Різниця в тому, – вів далі Брагинський, – що я здебільшого теоретик, а Вольдемар практиком був, причому абсолютно геніальним практиком. Знаєш, коли у мене вперше ідея відбиваності зародилась? В інституті, на лекціях з марксистсько-ленінської філософії. Пам’ятаєш Михайла Гавриловича, нашого філософа?
– Авжеж! – фиркнув Валентин. – Стільки нервів мені цей старий пень у свій час зіпсував – згадати страшно!
– Ну-ну, про небіжчиків або добре, або ніщо, – підняв вказівний палець Василь.
– А він уже вмер?
– Два роки назад.
– Туди йому й дорога.
– Та біс з ним, не в ньому тут річ. Тут головне те, що завдяки його лекціям я зненавидів марксизм-ленінізм настільки, що мені захотілося знайти спосіб показати всім, наскільки це виродливе та дике учіння. Але як тут покажеш? Вести антирадянську пропаганду я не вважав розумним, бо в той час за це ще можна було потрапити за грати, а я цього всією душею не бажав. Але навіть якби я й став пропагувати, мене б все одно мало хто почув, а мені хотілось, щоб почули й убачили всі, абсолютно всі. Отоді мені й прийшла в голову думка про відбиваність.
– Вольдемар теж говорив щось про ленінську теорію, – згадав Валентин.
– Говорив? – здивувався Брагинський. – Ти хіба зустрічався з ним?
– Та ні, він же мені відеокасету через Чулпан передав.
– І що, ця касета зараз з тобою?
– Еге ж. Вольдемар казав, щоб я її вдруге не крутив, а ще краще стер, але у мене все часу не  було…
– Це погано, – тут же занепокоївся Василь. – Треба було відразу ж її стерти.
– Але я ж не знав, що все так серйозно! – вигукнув Валентин. – Звідкіля мені було знати! Я ж упевнений був, що Вольдемар просто збожеволів і маячить!
– Я розумію тебе, – кивнув Брагинський. – Я, коли розпрацьовував свою теорію, теж не знав, що все може скінчитись так кепсько. І пхнув же мене чорт розповісти про свої дослідження Вольдемарові! Хто ж міг здогадатися, що він такий маніяк і вхопиться за цю ідею з усім своїм божевільним ентузіазмом! А він, між іншим, хотів при допомозі відбиваності над цілою планетою володарювати, не більше, не менше.
– Це його масштаби, – зітхнувши, похитав головою Валентин. – Йому або весь світ, або нічого. Він завжди такий був, ще з інституту.
– Був, не був, – пробурчав Брагинський, – а я йому про відбиваність розповів, і нічого тепер не вдієш, mi culpa! Та я ж і зробив-то це майже жартома, тому що був впевнений, що втілити мої ідеї в життя неможливо. А він взяв і втілив! Мене, коли я про це дізнався, ледь кондрат не дибнув. Уяви собі: з одного боку – романтична теорія палкого юнака, яка залишилась непотрібною, бо щез Радянський Союз, а з ним і марксизм-ленінізм, а з другого боку –понуре маячення художника-маніяка, який мріє про всесвітнє володарювання! Жах! Я тоді прибіг до Вольдемара ледь не в самих трусах. Показуй, кажу, чого ти тут з відбиваністю накоїв! Ну, він і показав.
– І?.. – напружився Валентин.
– І тоді я зрозумів, що це катастрофа, – відповів Брагинський втомлено. – Бачиш, Валентине, відбиваність – це така річ, яка, якщо її вже запустили, піде рости в геометричній прогресії. От ми з тобою зараз тут сидимо, балакаємо, а вона росте. Поки що це доволі повільний процес, але він має тенденцію ставати дедалі швидшим та швидшим і, якщо його негайно не зупинити, він поступово пошириться спочатку на ціле місто, відтак на цілу країну, а згодом і на цілу планету.
– Ну! – аж сахнувся Валентин. – На цілу планету!
– Я не жартую, друже мій, не жартую, – похитав головою Василь. – І атомна війна у зрівнянні із цією халепою здасться нам з тобою дитячою пісенькою про маленького хлопчика, що знайшов кулемет. Хто знає, можливо, саме відбиваність мав у свій час на увазі Іоанн Богослов, коли писав свій «Апокаліпсис». Ну ось, а ти кажеш: сік із крану тече… Бачиш тепер, яка це дрібниця у зрівнянні з тим, що може статися?
– А ти Вольдемарові про все це казав?
– А як же! Але він тільки зареготав мені в лице. Я, каже, Василю, відбиваністю керувати навчився. І показав мені Чулпан.
– І що ж? Чого ж він і надалі не керував, раз такий крутий?
– Та тому що Чулпан одна, а цього мало. Знаєш, я спочатку пропустив слова Вольдемара мимо вух і тільки згодом схаменувся. Зате тепер я точно знаю, що треба зробити, щоб зупинити відбиваність.
– Правда?!
– Атож! Бачиш, конкретні вияви відбиваності залежать від конкретних людей. Якщо в цих людей чисті думки і світлі душі, то й відбиваність не приносить нікому шкоди, одну користь. Але, на жаль, абсолютно світлих людей на землі дуже мало. Зате набагато більше всілякої дрібної гидоти із своїми гидкими думками та душами. І якщо ця гидота починає відбиватися… ну, словом, ти сам бачив, що трапилось з Буренцовим. Вольдемар теж зрозумів цей принцип і, як справжній геній, відразу збагнув, що зло можна нейтралізувати, якщо створити істоту, досконалу в усіх відносинах. От він і створив собі Чулпан. Тільки-но вона появилася, вона тут же почала відбиватися, і все гидке, що лізло з Вольдемара, втратило свою міць. Але йому зовсім не цього було треба. Він не хотів зупиняти відбиваність, він тільки хотів навчитися керувати нею, адже він збирався завоювати весь світ! Ну ось, і гидота полізла з нього з новою силою, причому стало її так багато, що Чулпан уже не могла її стримувати. Отже, Вольдемар зрозумів, що програв, а програвати він не любив. Чим це скінчилось, ти знаєш.
– Але ти так і не сказав, що треба зробити, щоб усе зупинилось, – нагадав Валентин.
Брагинський здійняв окуляри й почухав собі носа:
– Успіху в будь-якій серйозній справі можна досягти лише тоді, коли до неї беруться двоє: чоловік та жінка. Це закон природи, на цьому життя тримається.
– Що ти маєш на увазі?
– Жінка, тобто дівчинка, у нас уже є, – промовив Василь, знову надягаючи окуляри. – Тепер нам треба творити чоловіка, тобто хлопчика, такого ж досконалого, як Чулпан.
Валентин вирячив на нього очі.
– Думаєш, я збожеволів, як Вольдемар? – усміхнувся Брагинський. – А ти не думай зайвого. Іншого виходу у нас так і так немає. Одна Чулпан не впорається. Їй помічника треба. Сама вона – лише півсили, а з хлопчиком ціла сила буде.
– Та як же так можна просто взяти й створити з нічого живу людину?! Пану Богу і то на це жменя пороху знадобилась!
– Ну, чому ж з нічого? Перш як створити, обов’язково треба скласти точний план. От Вольдемар, наприклад, планував свою Чулпан на папері, я ж пішов трішки іншим шляхом. Я людина сучасна і прогресивна і тому визнав за краще скористатися з найдосконаліших електронних засобів. Тож, поглянь, що в мене вийшло!