Видбыванисть. Глава 18

18. 

Сказавши це, Брагинський засунув руку в кишеню піджака і вийняв звідтіля кольорову фотографію. Валентин взяв її в руки. Це була навіть на фотографія, а голограма, зроблена настільки професійно й натурально, що Валентин аж зніяковів, бо не чекав убачити нічого подібного.
На знімку був зображений у тримірній проекції підліток років чотирнадцяти на вигляд. Ще ніколи раніше не доводилось Валентинові бачити хлопчика такої неймовірної краси. Він був безсумнівно красивіший, ніж Чулпан, і, якщо вважати дівчинку досконалістю в усіх відносинах, то як же можна було, в такому разі, назвати цю істоту на голограмі! Хлопчик був абсолютно як янгол на картині епохи Відродження, і це тільки зайвий раз допомагало належним чином оцінити неправдоподібну витонченість кожного м’яза, кожної лінії його тіла. У нього було темне, майже чорне хвилясте волосся, дуже виразисті карі очі, яскраві губи, і сам він був весь смаглявий, з якоюсь незвичайною, злегка золотистою шкірою. Валентин перевернув знімок. На звороті той же хлопчик стояв спиною.
– Ну, як тобі подобається мій Сергійко? – спитав Брагинський, бачачи, що зробив на Валентина те враження, яке й розраховував.
– Отже, це ти створив це чудо?! – вигукнув Валентин у повному захопленні.
– Як бачиш, я анітрохи не гірший художник, ніж Вольдемар! – відповів Василь, задоволено посміюючись. – А може, навіть і кращий!
– І ти що, справді знаєш, як оживити оцього янгола?!
– Н-ну, – важно надувся Брагинський, – у загальних рисах я уявляю собі, як це робиться. Однак мені потрібні деякі деталі, а їх знав тільки Вольдемар. Наскільки мені відомо, він відписав тобі у спадщину свої малюнки та щоденник. Цей щоденник нам обов’язково треба почитати. Він у тебе?
– Еге ж, він у моєму кабінеті, – відповів Валентин з готовністю. – Я сам його ще не читав, не до того було, але він у конверті, можна дістати й почитати.
Ступаючи, як завжди, абсолютно беззвучно, у вітальні, мов тінь, появилась Чулпан у своєму чорному трико. Убачивши її, Брагинський просяяв.
– А-а! – вигукнув він радісно. – Дівчинко моя! Дуже, дуже до речі! Ти дивись, Валентине, вона стала ще красивішою відтоді як я її востаннє бачив! Видно, правильно я припускав, що вона буде здатна вдосконалюватися самостійно. Ну, іди, іди сюди, сонечко, сідай, поглянь, що я тобі покажу!
Він посадив дівчину рядом з собою і простяг їй голограму. Чулпан помітно зашарілася, дивлячись на зображення хлопчика.
– Хочеш, ми тобі отакого братика створимо? – спитав Василь таким тоном, неначе пропонував їй купити красиву та дорогу іграшку.
– Не знаю… – пробурмотіла Чулпан розгублено.
– Але ж подобається він тобі?
– Не знаю…
– Та чого там «не знаю»! Он які щічки рум’яні! Значить, подобається! – засміявся Брагинський.
– Перестань, – промовив Валентин, бачачи, що Чулпан зовсім сконфузилася. – Чого ти до неї причепився?
– Гаразд, не буду, – згодився Боагинський. – Ну, тож показуй мені щоденник, і до роботи! Чого сидіти даремно?
І рішучо підвівся з місця.
– Але там… – Чулпан якось незрозуміло сіпнулась, неначе хотіла зупинити його.
– Що – там? – серце у Валентина впало. Певна річ! І як же він зразу не здогадався! Адже дівчина спустилась сюди, до них, не просто так. Без дай-причини вона ніколи не насмілилась би перепинити розмову дорослих людей. Ну, а якщо насмілилась, значить…
– Там дзеркало, – відповіла Чулпан. – Велике. Воно стоїть… там не пройти…