Кампучiя

Їй зовсім не хочеться спати. Намацує одяг, нечутно, по стінці, до ванної, а потім - до кухні. Кава і такий сякий бутерброд – все, що потрібно, щоб прокинутись. Залишки сновидінь розвіює ранковий осінній холод. До зупинки – не більше десяти хвилин, там – тралік, і, вважай, на місці.

Останні півроку саме так. Вона знає, читала, казали, що треба любити свою діяльність, знаходити задоволення. Але думати ніколи. Вона – роздає рекламні буклети, проспекти, газети. Інформує перехожих про корисні пігулки, розумні пристрої, політиків.

Вхопилась за першу-ліпшу роботу в новому місті. Позаду інший вимір, де повітря упереміш з заводською курявою стискає легені, зір у пошуках далечини натикається на цегляний паркан, де птахам несила піднятись навіть до найнижчих хмар.
Київ – інший, але їй не до порівнянь. Треба встигнути рознести-роздати, і – за новою порцією, чим більше – тим краще. Вона старається, її хвалять, і називають Кампучією. Ніяких асоціацій, а от прижилося, то й нехай.

Стільки виходити-вибігати по місту, як Кампучія, за такий короткий час, не всім під силу. Місцеві по вихідних – хіба на Хрещатик поїсти морозиво, а вона кругом. Центр – як рідний, околиці - дальні родичі. Сама собі навігатор.

Все змінилося, кажуть. Не для неї. Шпетити Київ – на відкуп старожилам. Майдан – не той, звузився, зіщулився. Проте люди так само дивляться на годинник – чекають, походжають, цілуються. У розлогому підземному переході, «трубі», при всіх змінах гелгоче молодь, і видають звуки «му» вуличні співаки. Одному сивочолому з гітарою Кампучія щодня кидає купюру. Він зве її дитиною, хоч це давно не так, і витискає декілька урочистих акордів на її честь.

Пакет з рекламною продукцією худне, від його ранішньої солідності не залишається сліду. Треба акуратно згорнути, але задивилась на робочих, крани, залізяччя. Підготовка до Нового року – чи не зарано, думає вона. Пакет зникає у сумочці до ранку.

Ще є час. Можна знизити темп, обпекти губи кавою у паперовому стаканчику і щось перекусити. Листопадове листя несеться по Городецького, за яким ледве встигаєш. Будинки на площі біля театру Франка теж театрали. В одному з них – підробіток.
Кампучія прибирає в трикімнатній з високими стелями у заслуженої працівниці культури, актриси, відверто, бабці, очі якої блищать чи від старечих сліз, чи ліків, що примушують серце битися частіше. На стінах – портрети, чоловіка, її. Хоча що то за портрети, і не фото, і не картини. Маляр так бачив, чи халтурив? Головне, протерти рами, і можна не тримати в голові цю нісенітницю.

Пауліна Дмитрівна завжди знайде, що розповісти, поки Кампучія прибирає. Чалапає за нею, вихоплює щось з пам‘яті, наче сама з собою розмовляє. Ображається на всіх, від освітлювачів до акторів. Згадує великого режисера, який трощив все на своєму шляху у творчому запалі. Вже не заходить - коли про тебе забувають гардеробниці, вважай, вмер для театру.
Влітку, тут, у сквері людно. Якщо довго сидіти на лавочці, можна побачити когось зі знаменитостей. Царствена Ада Миколаївна, хтось басить поруч і звертається до невисокої жінки у пончо. Знаменита актриса жваво розповідає знайомій про свою поїздку до Польщі, різницю їхнього і нашого корму для тварин, з кимось розкланюється.
У холодну листопадову пору нікому і в голову не прийде засиджуватись у сквері. Ось під‘їзд, потрібний поверх. Ключ, який дали у користування, не доходить до шпарини. У дверях – палають очі, дуже схожі, але дочки. Її проводять до кімнати, де зібрався консиліум родичів. Можна подумати про найгірше. Голоси, що зриваються на крик, розвіюють сумніви – йдеться про зникле срібло, старовинні прикраси, ще якийсь дріб‘язок.

Кампучія виривається, долає звуковий бар‘єр сконцентрованої у приміщенні люті. Біжить. Через Пасаж, Хрещатик, по Прорізній. Заходив племінник, сучасний жевжик, пам‘ятає. Рився в шухлядах, зачиняв перед Пауліною двері. Не доведеш. Праведний гнів – на майже сторонню людину.

На розі Прорізної і Пушкінської - кафе ще з тих часів. Треба зупинитись, вирішити, що далі, не розкиснути. Всередині - декілька столиків, місцева інтелігенція. Серед дня і ввечері – все зайнято. Наливають, готують закуску. Київська поетична школа, художники, телевізійники – про категоричний імператив, мистецтво і негідників, які оточили, не дають дихнути. Така тут атмосфера.

Кампучія вийшла із задухи приміщення, відпила каву, закинула голову і вловила губами декілька крапель дощової мжички. Темне непривітне небо різко наблизилось, штовхнуло в груди – Кампучія притулилась до стіни будинку, осідаючи.

Її оточили, співчутливо дихали перегаром, викликали швидку. Але вже не втримати голоси, звуки, які віддалялися, саму Прорізну, по краю якої в сторону Хрещатика бігли підлітки, дорослі, лунали вигуки – «Почалося! Почалося!».