Видбыванисть. Глава 19

19.

По сходинках вони всі втрьох злетіли на другий поверх. Кімната Чулпан була розчинена навстіж. Від тієї частини коридору, де знаходився кабінет, її відділяло величезне, від підлоги до стелі, дзеркало, яке невідомо звідкіля появилось тут і тепер перегороджувало собою коридор, роблячи прохід неможливим. У дзеркалі вони убачили своє відбиття. Вигляд в усіх був дуже жалюгідний.
– Ага… – пробурмотів Брагинський тупо і доторкнувся пальцями до холодного скла. – Значить, отакі в нас пиріжки…
– Ну, пане експерт з відбиваності, – промовив Валентин, машинально поправляючи перед дзеркалом своє розтріпане волосся, – і що ж нам тепер робити? Чекаємо на ваші вказівки.
– А біс його знає… – знизав плечима Василь. – Може, розтрощити його, та й по тому?
– Не можна, – тихо подала голос Чулпан. – Адже ми не знаємо, що за ним.
– За ним мій кабінет! – вигукнув Валентин роздратовано.
– Не конче, – заперечила Чулпан. – Там може бути що завгодно: зовсім інший простір або навіть глибокий вакуум.
– Вакуум?! – Валентин вчепився собі в волосся. – Там мій кабінет, чорт візьми, і я хочу до нього потрапити!
– Не верещи, – зморщився Брагинський. – Дай подумати.
– І довго ти збираєшся думати?
– Стільки, скільки треба. Я особисто ані каплі не дивуюсь, що все так вийшло. Ми так багато балакали про відбиваність і так заcмітили нею нашу свідомість, що поява дзеркала в даній ситуації – це просто нормально. Воно, можна сказати, символ негнучкості та обмеженості нашого мислення. Стало перед нами й відбиває нас самих: от, мовляв, вам, йолопи! І, думаєш, чому воно відгородило саме твій кабінет, а кімнату Чулпан не зачепило? Та тому що Чулпан, як і раніше, створює навкруг себе ауру, яка чинить опір відбиваності. А ми з тобою жодного опору не чинимо, а навіть навпаки.
– Але що ж нам робити все-таки? – перебив його Валентин нетерпляче.
– Ходімо! – махнув рукою Брагинський. – Здається, я зрозумів, що треба робити.
– Куди ходімо?
– У ванну, до дідька лисого!
У ванній Брагинський відкрив обидва крани і, дивлячись, як з них на білий фаянс тече яскраво-червоний томатний сік, поманив Чулпан. Та мовчки підійшла, неначе вже заздалегідь знаючи, чого від неї чекають, і підставила руки під струмінь. І тут же, прямо увіч, струмінь став робитися прозорішим, неначе томатний сік почали поступово розводити водою. Не минуло й п’яти хвилин, а з крану вже текла нормальна, абсолютно чиста питна вода.
– Ну, що скажеш? – промовив Брагинський, сяючи від вдоволення. – Хіба не чудо? Не помилився я таки!
Валентин мовчки кліпав очима. Чулпан подивилась на обох чоловіків і несміливо усміхнулася:
– У мене так уже давно не виходило…
– Правильно, – відгукнувся Брагинський, – тому що досі ти була сама одна. А тепер вас, можна сказати, двоє, – він поплескав себе долонею по кишені, де лежав знімок хлопчика, – адже мій Сергійко, хоча його ще й немає в наявності, відбиватися вже почав, а це немало! Ну, ходімо в кабінет, чого стояти?
– А дзеркало? – нагадав Валентин обережно.
– Та немає там уже жодного дзеркала, – махнув рукою Василь. – Ти що, досі нічого не зрозумів? Адже Чулпан щойно порушила безупинний хід відбиваності! Вона знову навчилася впливати на цей руйнівний процес, а це значить, що тепер нас так просто не подолаєш! Вольдемар – і то держався, поки Чулпан була спроможна його захищати, а ми з тобою й поготів продержимось! Ну, ходімо!
Дзеркала справді вже не було на місці, і ніщо навіть не нагадувало, що воно щойно тут стояло.
– А що я казав! – вигукнув Брагинський урочисто і першим ввійшов до кабінету.  – Ну, показуй, де щоденник!
Валентин кинув йому заклеєний скотчем конверт. Василь похапцем розірвав папір і витрусив на стіл товстий зошит у синій обкладинці.
– Ага, ось, значить, де зберігається вся неоціненна мудрість нашого світлого генія! – промовив він, жадібно блискаючи очима, і розгорнув першу сторінку. Тут же обличчя його перемінилося й перекривилося.
– Чорт! – заволав він, пропасно гортаючи зошит. – Чорт! Я так і знав! Бісів грамотій! – І розлючено шпурнув зошит у кут.
– Ти чого? – оторопів Валентин. – Сказився?
– Латинь! – Брагинський вчепився собі в бороду. – Там усе по-латині! Від першої до останньої сторінки! Ломоносов хрінів! Тож що нам тепер робити? Ось ти, наприклад, знаєш латинь?
Валентин підібрав зошит. Справді, усі дев’яносто шість аркушів там було дрібнесеньким почерком списано латинськими літерами. Валентин, щоправда, не зважився б поклястися, що це саме латинь, я не яка-небудь інша мова, проте факт залишався фактом: прочитати зміст зошита було неможливо.
– Ну, Вольдемар, ну, падлюка! – продовжував шуміти Брагинський, бгаючи свою бороду. – На біса ж він тоді усе це писав, якщо нормальній людині це прочитати не під силу?! 
– Сядь, охолонь, дівчинку налякав… – промовив Валентин, кивнувши на Чулпан, яка стояла на порозі і дивилася, як казиться Брагинський.
Василь втомлено гепнувся в крісло і загарчав, мов розлючений ведмідь. Почекавши, поки з нього вийде пара, Валентин теж сів і посадив Чулпан біля себе.
– Послухай, Василю, – сказав він, – навіщо тобі записи Вольдемара, якщо ідея відбиваності так і так не його, а твоя? Ти що, вважаєш, що Гуляк міг додуматись до чогось такого, до чого ти не можеш? Поворуши-но мозками, шановний графе Каліостро. З чого б ти сам почав процес матеріалізації твого хлопчика? Із дзеркала?
– Та при чому тут дзеркало! – зморщився Брагинський. – Ти що, думаєш, дзеркало – це тільки скло, яке в тебе у ванній висить? Ширше треба брати, ширше, тому що, по суті, кожна людина – дзеркало. І кожна річ – теж дзеркало, так чи інакше.  Адже вся теорія відбиваності тримається на двох постулатах: а) «я доторкнувся і змінив» і б) «до мене доторкнулись і змінили». От і вся наука! Проблема тільки в тому, у якому місці доторкнулись. Вольдемар знав це місце. Я поки що не знаю.
– Але як усе це починалось у нього самого? Я маю на увазі чисто зовнішні прояви.
– Це у всіх починається однаково: перестаєш відбиватися у дзеркалі, от і все. Хіба в тебе самого не так було?
– Не знаю, я якось у дзеркало не дивився. Але у Буренцова – це точно! Він мені казав, що в нього щезло відбиття.
– Отож. Коли це з Вольдемаром трапилось, він, дарма що й так божевільний був, з переляку й зовсім збожеволів. Чого ти, питаю, у басейн поліз? А він мені: відбиття свого шукати. Адже риби, мовляв, – вони всі майже однакові, мов у дзеркалі відбиті… Уявляєш!
– А потім? Потім відбиття відновлюється? Адже ми з тобою відбивалися у дзеркалі, що в коридорі стояло.
– Відновлюється-то воно відновлюється, тільки користі від цього вже мало, бо це попросту значить, що твоя відбиваність облишила межі дзеркала і самого тебе дзеркалом зробила.
– Зачекай, зачекай! Дзеркалом, кажеш? Отже, ти або я, наприклад, при відповідних навичках можемо відбити що завгодно, як скло?
– Можемо? Та ми ж тільки тим і займаємось! А томатний сік з крану? А стілець твій? Це ж усе твої відбиття, не чиї-небудь! Ти що ж, думав, вони на тебе з неба впали?
– Стривай! По-моєму, я дещо починаю розуміти.
– А саме?
– Якщо відбиваність у певному сенсі явище оптичне, то воно просто не може не підпорядковуватися законам фізики. Так чи ні?
– Думаю, що так.
– А раз так, то я знаю, що треба робити!
– Ти? Знаєш??
– Знаю! Ходімо! Допоможеш мені перенести дзеркало з ванної, а то воно, собака, важке.