Видбыванисть. Глава 20

20.

Дзеркало було велике і справді дуже важке – одна його рама, напевно, важила щонайменше кілограмів із десять, тому Валентин і Василь тільки вдвох змогли здійняти його зі стіни – одному б це було абсолютно не під силу.
– Давай он те крісло, – розпорядився Валентин, коли вони занесли дзеркало до вітальні. – Постав його от сюди. Ага, зараз подивимось.
Вони підняли дзеркало на крісло і повернули його так, щоб воно було якраз навпроти дзеркальних дверцят серванту.
– Що ми робимо? – спитав Брагинський, відсапуючись.
– Фокус, – відповів Валентин коротко.
– По-моєму, нам зараз не до фокусів. Серйозно: що ми робимо?
– Дурень ти, – відгукнувся Валентин. – Я маю на увазі фокус у науковому, а не в естрадному сенсі цього слова. Нам треба зробити так, щоб вектори відбиваності перетнулися в одному пункті. Оці дзеркала стоять одне навпроти другого. Це буде головний вектор. Тепер ми з тобою станемо праворуч і ліворуч від нього. Ну, ставай! Отак. Чудово. Оскільки ти кажеш, що ми з тобою теж дзеркала, то між нами тепер теж проходить вектор.
– Ну?
– А тепер Чулпан має стати точно в те місце, де два вектори перетинаються. Чулпан, стань от сюди.
Дівчина слухняно стала там, де їй показали.
– Оце й буде фокус! – вигукнув Валентин. – А тепер, Василю, дай їй портрет твого хлопчика.
Брагинський мовчки вийняв з кишені знімок і простяг його Чулпан.
– Тепер, дівчинко, ти маєш думати тільки про нього, – сказав Валентин. – Я знаю, що цей хлопчик тобі сподобався, тож і постарайся, щоб думки про нього заповнили тебе цілком. Напруж усю свою фантазію, уяви собі усе найкраще, що ти можеш уявити про нього й про себе.
– А ми? – спитав Брагинський.
– А ми будемо щосили бажати, щоб наш хлопчик ожив. Тож, зосередились! Поїхали!
І тут же навкруг запахло квітами.
Це була безкрая зелена лука, на якій ромашки, кульбаби, волошки, барвінки цвіли так рясно, що було просто боляче дивитися на них незвиклим оком. Повітря було насичене медом, м’ятою та хмелем, у ньому дзижчали комахи, співали жайворонки, а сонце лилося з блакитного неба потужним потоком, так що здавалося, що дихаєш не повітрям, а сонячним світлом.
– Мамо рідна! – почув Валентин над своїм вухом тихий вигук Брагинського. – Де це ми?
– Ти теж це бачиш? – спитав Валентин, радісно усміхаючись. – Значить, у нас усе вийшло, як треба.
– Але що це таке?
– Світ Чулпан. Такою вона хоче бачити Землю. Чи міг ти собі уявити, що в дівчинки така красива душа!
Дзвінкий молодий сміх долинув звідкись з зеленої гущавини високих трав.
– Вони там, – кивнув Валентин.
– Обоє? – здивувався Брагинський.
– Упевнений, що так. Чому ти назвав його саме Сергійком?
– Сам не знаю. Просто ім’я подобається.
– А чому Чулпан, а не Оля і не Іра? Рідке ім’я. Як ти думаєш?
– Не повіриш, якщо скажу.
– Чому ж? Повірю!
– Вольдемар кілька років добивався, щоб йому дозволили удочерити одну дівчинку з дитячого дому…
– Та ти що! Вольдемар?!
– Ну, я ж казав, що не повіриш. Так, саме Вольдемар. Знаєш, скільки він порогів оббив, і все марно. Чоловік самітний, займається чорт знає чим, репутація неоднозначна… Хто ж такому дозволить дитину взяти!
– І що? – спитав Валентин напружено, ніби передбачаючи неприємний кінець цієї історії.
– А потім та дівчинка вмерла, – потвердив його передчуття Брагинський. – Банальний апендицит, але з операцією вийшло щось не так. Ти ж знаєш наших лікарів – коновали! Ну ось, а звали ту дівчинку Чулпан Хідаятуліна.
Він замовк і повільно пішов по луці, доторкуючись руками до високих стеблин полину.


                К І Н Е Ц Ь