Витер над тыхым мистом. Новела 3-2

2.

– От, поглянь, – Карік підсів до Валерка на канапу і розгорнув у себе на колінах великий, важкий і товстий фотоальбом у палітурці з золотим візерунком, – оце моя бабуся в молодості. Тут їй дев’ятнадцять років.
На старенькому, уже трішки пожовтілому чорно-білому знімку була зображена надзвичай вродлива руса молоденька дівчина з великими красивими ясними очима, одягнена в темний елегантний костюм з пишним бантом на шиї – зразу видно, що дочка інтелігентних батьків. До теперішньої Рахілі Ісаківни ця дівчина була майже зовсім не подібна, і, уважно розглядаючи портрет, Валерко відкрив для себе, що люди й дійсно можуть мінятися до невпізнанності.
– А твоя бабуся була дуже гарною дівчиною, – усміхнувся хлопець. –Напевно, якби я сьогодні де-небудь зустрів таку, то обов’язково б у неї закохався.
Карік засміявся – видно було, що йому приємно почути про свою бабусю такі слова, – і продовжував, перегорнувши сторінку:
– А оце мій дідусь. Він рано вмер, у нього був рак шлунка.
Дідусь на знімку був веселим широколицим парубком з кучерявим чубом і в окулярах із тонкою оправою. Він променисто усміхався, показуючи рівні білі зуби, а в петельці його піджака була велика, пишна і, може, навіть трішки екстравагантна жива троянда.
– А оце мої тато і мама, – Карік знову перегорнув сторінку. – Тут вони щойно побралися.
Це була кольорова весільна фотографія. Молоді – він у чорному костюмі, акуратно причесаний і дуже врочистий, а вона у білому убранні і з букетом у руках – сиділи, прихилившись одне до одного головами так, як завжди сидять молоді подружжя на подібних портретах. Знизу, під знімком, був напис єврейською мовою, зроблений каліграфічно фіолетовим чорнилом.
– А ти дуже похожий на маму, – зауважив Валерко, зацікавлено схилившись над альбомом. – Просто копія!
– Зате зовсім не похожий на тата, – усміхнувся Карік. – Він через це навіть ревнував трішки. Все жартував: не мій, мовляв, син, а матусин… А оце ще один мій дідусь. Він живе на селі, у Румунії. Ми до нього їздили один раз два роки назад. А оце я.
Валерко поглянув і мимоволі засміявся. На великому, на цілу сторінку, кольоровому знімку стояло в оббитому сіткою круглому манежі рожеве немовля, зовсім лисе і якесь кривоноге, і радісно усміхалося беззубим ротом, дивлячись на простягнуту йому кимось іграшку.
– Невже це й дійсно ти? – спитав Валерко крізь сміх.
– Ага! – кивнув Карік і теж засміявся. – Тут мені місяців дев’ять чи десять. Здорово, правда?
– Авжеж! Тільки тут ти он який товстенький, а чого ж тепер такий худий?
– Ну, не знаю, – знизав плечима хлопчик і додав, перегорнувши сторінку: – Тепер я, можна сказати, ще нічого. А ти ось сюди поглянь. Тут я зовсім скелет, у чому тільки душа держиться. Це мені п’ять років.
На фотографії справді дуже худенький хлопчик із хворобливо блідим обличчям, одягнений у синю футболку з коротким рукавом та білі шовкові спортивні трусики, сидів на канапі, схрестивши по-турецькому ноги в червоних гольфах, і тримав у тоненьких, мов гілочки, руках якусь яскраву велику книжку. М’яке довге волосся падало йому на лоб, а великі вологі очі із прихованим десь у самісінькій їхній глибині зовсім не дитячим смутком дивилися прямо в об’єктив.
– Можна подумати, що я тут щойно видужав після довгої та тяжкої хвороби, – промовив Карік, – а тимчасом жодної хвороби не було. Це я від природи такий… А отут мене минулим літом фотографували.
Знімок було зроблено явно в ательє. Карік у красивій зеленій сорочці і напрасованих чорних брюках стояв на ньому біля невисокої декоративної етажерки, на якій був великий кошик із штучними квітами.
– Гарний ти тут, – сказав Валерко, милуючись портретом.
– Правда? Тобі подобається? Якщо хочеш, я можу тобі цю фотографію подарувати, – сказав Карік і оглянув свого друга теплим поглядом.
– Подарувати?
– Ага, а що?
– А бабуся тобі дозволить?
– Певна річ, дозволить. У нас таких знімків ще три примірники є. На, візьми! – І він обережно витяг фотографію з альбомної рамки.
– Спасибі, – промовив Валерко, взявши подарунок. – Тільки знаєш що? Ти напиши мені на ній що-небудь єврейською мовою, отут, на звороті.
– Що написати?
– Ну, що завжди в таких випадках пишуть: дарую на спомин тощо.
– Ну, якщо хочеш, можу й написати, – відповів Карік. – Зачекай, я не забарюся.
Він згорнув альбом, підхопився, поставив його на книжкову полицю і побіг до іншої кімнати. Через якусь хвилину він вернувся з чорним фломастером у руках.
– Давай, – сказав він, взяв фотографію і підійшов з нею до столу. – Я напишу єврейською, українською та російською мовами: «Моєму найкращому другу Валерію Перепупку від Оскара Айзенштата». Добре так буде?
– Звісно ж, добре! – кивнув Валерко і теж наблизився до столу.
Карік відкрив фломастер, задумався на секунду, а тоді схилився над фотографією і став акуратно й повільно виводити на її білому матовому зворотному боці дивні чорні значки-хробачки. Перший раз у житті Валерко бачив, як пишуть справа наліво, і з надзвичайною цікавістю стежив за рукою хлопчика.
– Ну ось, – сказав Карік, коли напис був готовий. – А зараз те ж саме українською та російською.
І знову почав писати, тільки цього разу вже цілком зрозумілими Валеркові красивими та круглими слов’янськими літерами. Під кінець Карік поставив дату і простяг фотографію своєму другу. Той ще раз подякував і обережно сховав її до внутрішньої кишені свого піджака.
– А зараз треба підігріти чайник, – сказав Карік, відклавши фломастер. – А то незабаром уже бабуся з роботи прийде. Ти ж залишишся з нами чай пити?
– Та ні, навіщо мені залишатися? – знизав плечима Валерко. – Я й так засидівся, пізно вже.
– Ну і що! Яке там пізно! Ще й сімох годин нема!
– Все одне, – зітхнув Валерко, – я краще піду. У мене сьогодні батько з самого обіду на підпитку. Післязавтра ж восьме березня, а він уже сьогодні святкувати почав. Прокинеться, убачить, що мене немає, і потім виговорюватиме, а то ще й розплачеться. Він, коли п’яний, зовсім як маленька дитина.
– А-а… – сумно протягнув Карік. – Ну, тоді добре, йди… – І тут же додав: – Знаєш, це ж так здорово, що ти мені нагадав про свято! А то я зовсім забув, а бабуся ж мені казала, щоб я тебе обов’язково запросив. Приходь уранці, годині о десятій, гаразд? Відсвяткуємо, як кажуть, у компанії близьких друзів, га?
– От завжди ви з бабусею мене запрошуєте, – знову зітхнув Валерко. – Я у вас, можна сказати, днюю й ночую, а сам тебе до себе в гості запросити не можу, а все через нього, через батька… Адже він до всіх чіпляється, особливо коли вип’є…
– Та ти не засмучуйся! – Карік ласкаво взяв Валерка за руку. – Я ж усе розумію. – Помовчав хвилинку й додав: – То ти прийдеш?
– Прийду, – пообіцяв Валерко.
– Приходь обов’язково, ми чекатимемо.
– Добра ти людина, Каріку, – промовив Валерко, опустивши очі. – І твоя бабуся також.
– От знову в тебе настрій зіпсувався невідомо від чого! – із докором сказав хлопчик. – А в школі сьогодні ти такий веселий був…
– А-а, – усміхнувся Валерко, – там для веселощів важлива причина була.
– Яка?
– Я сьогодні з німецької мови першу в своєму житті п’ятірку одержав!
– Правда?! – вигукнув Карік, і очі його радісно засяяли. – П’ятірку? От здорово! Валеро, це ж так здорово! Але чому ж ти раніше мені нічого про це не сказав?
– Та так… не сказав, та й по тому. Просто подумав, що хвастати некрасиво.
– Який ти скромний! – засміявся хлопчик, декілька разів підстрибнув на місці, а потім, злегка схиливши голову на бік, знизу хитрувато й весело подивився на свого друга: – Як це в тебе вийшло?
– Що?
– Ну, п’ятірка твоя. Невже ж Марину Павлівну совість замучила і вона тобі оцінку переправила?
– Та ні, не переправила. Просто вона нам спеціальне завдання дала – мені та ще кільком нашим невстигаючим. Треба вам, каже, двійки свої ліквідувати, а то ви мені, мовляв, весь клас назад тягнете. Тож і роздала нам на картках вправи, як кажуть, середньої трудності, щоб їх навіть такі, як я, виконати змогли.
– Ну?
– От я й виконав, як умів, а вийшло на п’ятірку! Усім іншим тільки трійки дісталися, а мені… Навіть сам не чекав.
– А що Марина Павлівна сказала?
– А нічого не сказала. Вернула мені мій зошит так, буцімто нічого й не сталося.
Карік знову засміявся переривистим дзвіночком – так, як умів тільки він, а тоді промовив:
–Знаєш, я теж скромний. Я тобі теж про одну дуже важливу новину не розповів.
– Про яку ж? – зацікавився Валерко.
– Мене з німецької мови атестувати хочуть. Мені вчора класна про це повідомила.
– Як це атестувати?
– Ну, поставити мені оцінку за всі десять класів. Якщо, кажуть, ти німецьку мову так добре знаєш, то, значить, і шкільні уроки тобі не потрібні. Складай, кажуть, іспит за цілу десятирічку і вважай, що по німецькій мові ти вже школу скінчив.
– Оце я розумію! – захоплено вигукнув Валерко. – Оце я називаю не абищо! Р-раз, і одним махом десять класів пройшов! Ну, Каріку, поздоровляю! І коли ж іспит?
– Кажуть, улітку. Може, у червні, – відповів хлопчик. –Тільки, знаєш, мене це щось не дуже радує.
– Чому, диваче?
– Ну як же… Виходить, що мені тепер ще цілих шість літ, поки я в школі вчитимусь, доведеться під час уроків німецької мови по коридорах тинятися.
– Ну і що?
– Ага-а, це тепер мені не сумно, тому що ти зі мною, а потім ти школу облишиш, і я сам один зостанусь.
– Правда… – промовив Валерко розгублено. – А я про це якось і не подумав… – І тут же додав бадьоро: – Ну, та нічого, Каріку! Коли там ще це буде! Придумаємо що-небудь!
– Правда? – Карік подивися на нього з надією. – Ти придумаєш?
– Обов’язково! – пообіцяв Валерко. – А поки що не треба над усім цим голову сушити. Хтозна, яким боком ще життя обернутись може!