Витер над тыхым мистом. Новела 3-1

Новела третя

БУКЕТ ГВОЗДИК

1.

Останнім часом чимраз частіше й частіше Карікові стало снитися, що він літає. Це були надзвичай чудні, красиві та пишнобарвні сни, такі реальні, що якось навіть не вірилось, що подібне може приснитися.
Починалося все, як правило, в якомусь розкішному лісі чи великому парку із старими товстими деревами, такими високими, що для того щоб убачити їхні верховіття, треба було задрати голову так, що потилиця торкалася спини. Це був самісінький розпал літа, липень місяць, найспекотливіші й найдухмяніші дні, коли мед, здавалося, точиться сам собою із кожної стеблинки, з кожної пелюстки й листа. Карік бачив себе, як вони разом із Валерком йдуть цим лісом чи парком і розмовляють між собою про щось, весело сміючись. Під ногами в них – м’яка-м’яка та зелена-зелена трава, а над головою, у просвітах між гілками, – лазурове небо, глибоке й чисте, мов океан. Рука Валерка лежить на плечі Каріка, і хлопчикові від цього дуже хороше. Іноді пальці Валерка доторкуються до Карікового волосся та відкритої шиї, іноді ласкаво лоскочуть у нього за вушком, і хлопчик усміхається, із ніжністю дивлячись на свого друга, і йому в цю мить так добре на душі, що навіть співати хочеться. Він і справді починає тихо співати щось сам собі – якийсь мотив, котрий він чув одного разу і вже навіть не пам’ятає, де й коли. Але от вони раптом виходять із тіні дерев на широку поляну, залиту золотими сонячними променями і покриту яскравим, соковитим, різнобарвним килимом квітів. Такої чарівної поляни хлопчикові не доводилось бачити ніколи в житті, і він зупиняється, захоплений видовищем, а Валерко стоїть за його спиною, і його долоні лежать на плечах Каріка.
– Знаєш, Валеро, а я вмію літати! – раптом згадує хлопчик.
– Правда?! – дивується Валерко.
– Еге ж. Хочеш, покажу?
– Хочу,
Карік усміхається і виходить на саму середину поляни, підставляє обличчя ласкавому сонцю, піднімає руки, простягає їх до високого лазурового неба, а потім набирає повні груди повітря, напружується всім своїм тоненьким тілом і раптом злинає, неначе відразу втративши всю свою вагу. Він підіймається до верховіття дерев, хапається за якусь гілку, сідає на неї й дивиться зверху на землю. Там, внизу, так красиво, що аж душа стискається від невимовного щастя. Карік бачить Валерка, який стоїть, задравши голову, і махає йому рукою. «Обережно, Каріку, – чує хлопчик голос свого друга. – Не літай дуже далеко!» – «Не бійся за мене, я буду обережно!» – кричить Карік зверху і теж махає Валеркові рукою, а потім повертається й дивиться в далечінь. Там він бачить нешироку синю річку, на березі якої розпізнає фігурки людей та коней. І Карік зривається зі своєї гілки й летить туди, до цих людей, ширяє понад водою, понад кіньми, що п’ють і скубають траву, а люди дивляться на нього, весело сміються і кричать, ніби вітаючи його, але чомусь зовсім не дивуються, буцімто маленькі хлопчики пролітають над ними щодня. Карік махає людям рукою і летить далі понад зеленими полями, понад темними глибокими байраками, понад селами, де всі хати майже однакові, чистенькі і оточені буйними садами та квітниками. Він летить, а тіло вже починає боліти від постійного напруження. Карік відчуває, що всі його м’язи вже нап’яті так, що можуть лопнути в будь-яку мить, вони тверді, як камінь, і не чують нічого, крім гарячого, нестерпного болю, але хлопчик знає, що розслабитися йому ніяк не можна, бо він тільки й може триматися в повітрі, поки напружений, і впаде відразу ж, як тільки не видержить і захоче дати своєму тілу відпочити. А чарівна золота та зелена далечінь так вабить, так кличе Каріка, і бажання добратися ген туди і побачити, що там, за далекими пагорками, переповняє його душу. Однак летіти стає  дедалі трудніше, бо болять уже не тільки м’язи, а й кістки, і хлопчик розуміє, що іще трішки, і він впаде зі страшної висоти і розіб’ється до смерті. «Валеро! – стогне Карік. – Валеро, я падаю!». І він дійсно починає падати так стрімливо, що аж вітер свистить у його вухах. Карік кричить від жаху, але навіть замружитися не може, щоб не бачити землю, яка з неймовірною швидкістю наближається до нього. Ще мить, і буде удар, смертельний удар, але тут раптом міцні руки Валерка підхоплюють його і стискають в обіймах. «Каріку, я тут! – шепоче Валерко. – Не плач, уже все скінчилось. Тільки не літай більше так високо, гаразд?»
На цьому місці Карік звичайно прокидався, весь втомлений і спітнілий, з болем в усьому тілі і з легким запамороченням голови, неначе й дійсно літав, а не лежав усю ніч у постелі. І щоразу дуже дивувався, що ніякого Валерка рядом з ним немає і що він сам-один у своїй спальні.
– Це ти просто ростеш, Каріку, – говорила бабуся, коли хлопчик розповідав їй про свої нічні польоти.
Одначе таке пояснення не дуже задовольняло Каріка. Він не розумів, як той факт, що він росте, може бути пов’язаним із його чудними снами, а особливо з ненормальним напруженням, яке майже щоночі всього його так виснажує. Він підозрівав, що річ тут зовсім не в рості і що бабуся чогось не договорює. Тож він вирішив при першій же можливості спитати Валерка, чи не снилися й йому такі ж самі сни, коли він був маленьким.
Вислухавши Каріка, Валерко негучно засміявся.
– Снилися й мені, – відповів він, – навіть і тепер іноді сняться, і це абсолютно нормально, можеш мені повірити.
– А від чого це так? – не відставав Карік. – Бабуся каже, що від того, що я росту.
– Правильно вона каже.
– Та я ж зовсім не виріс за минулий рік! У мене навіть риску на одвірку проведено, мій торішній зріст. Тепер він ні каплі не змінився! Адже ти й сам бачиш, який я маленький…
– А зріст твій тут зовсім ні при чому. Твоя бабуся не зовсім точно висловилась. Треба було сказати не «ростеш», а «розвиваєшся». Отак було б правильніше.
– Розвиваюся?
– А як же! Адже ти поступово стаєш підлітком, а це значить, що твій організм дорослішає, у ньому пробуджуються нові сили, вони починають кипіти, вирувати, шукати собі виходу.
– Але я начебто нічого такого в собі не відчуваю…
– Ну, вдень це, може, й не так помітно, – згодився Валерко, – а от вночі, коли ти спиш і твоя свідомість не контролює емоцій, вони й вириваються назовні і перетворюються в сни.
– А напруження? Воно від чого?
– Та все від того ж самого.
– І все-таки я не розумію.
– То й не треба тобі поки що нічого розуміти! – засміявся Валерко і розкудлати пальцями Карікове волосся. – Прийде час, усе само собою стане ясно. Ти передусім не бійся нічого, бо все, що з тобою робиться, робиться й з кожним хлопчиком твого віку. Ну, не будеш боятися?
– Не буду, – пообіцяв Карік.
Він і дійсно заспокоївся, бо після Валеркових слів усе-ж-таки дещо зрозумів. Він добре знав, що мають на увазі дорослі, коли кажуть дітям: підростеш – дізнаєшся. Знав, але ніяк не міг повірити, що все це почало вже стосуватися й його, такого маленького та слабкого. Невже ж ці дивні сни і дійсно свідчать про початок його юності? Та ні, бути такого не може! Йому ж іще й десяти літ нема! Але факти – уперта річ, і Карікові було приємно усвідомлювати, що віднині і він з повним правом може називати себе підлітком.