Витер над тыхым мистом. Новела 3-3

3.

Незважаючи на початок березня вечір стояв зовсім зимовий, морозяний та дзвінкий. Ніщо іще не нагадувало про весну, яку настійливо проголошував календар. Навпаки, холоднеча була така, неначе це середина грудня і попереду тільки завірюхи-метелиці, а до перших теплих днів ще жити та жити, чекати не дочекатися.
Вийшовши від Каріка, Валерко мерзлякувато підняв комір своєї шуби із штучного хутра, насунув шапку глибше на вуха і, пересікши пустий двір, збочив, як завжди, у парк і по хрусткому снігу, яким були засипані всі алеї, звичайною дорогою рушив додому.
Небо над головою було фіолетове, покрите рідкими гострими цятками-зірками. Між кривими голими, побіленими інеєм гілками кленів висів жовтий уламок місяця. Запалилися ліхтарі на високих стовпах уздовж алей, їхнє світло зробило сніг із синього білим і змусило його заряхтіти. Крихітні легкі жваві іскорки закрутилися під великими потужними лампами, неначе хтось розсипав у повітрі срібний порошок.
Народу в парку було мало. Бігли рідкі перехожі, обганяючи один другого, квапилися, дивлячись лише собі під ноги. На пустих, запорошених снігом лавках темніли сліди лапок горобців, ніби рисочки, навмисно накреслені рейсфедером. Здалека, з ковзанки, що знаходилась на другому кінці парку, долинали веселі дитячі голоси та ритмічна музика – там, як і завжди зимовими вечорами, веселість була в повному розпалі, однаково доступна і малюкам, і дорослим, бо квитки коштували до смішного дешево. Валерко й сам раніше часто ходив на ковзанку, але останнім часом щось втратив інтерес. Хотів був якось раз запросити Каріка, але той ковзатися не вмів, а вчитися в присутності десятків свідків соромився.
Валерко йшов повільно, заглиблений у думки про запрошення на свято, коли раптом йому у спину вдарився сніжок. Здригнувшись, хлопець різко зупинився і повернувся. П’ять темних силуетів відділилися від стовбурів дерев і виступили під ліхтарі на середину алеї. Одного, того, що стояв спереду, Валерко впізнав відразу – цибату незграбну постать Льов-Льовича неможливо було переплутати ні з ким. Інші ж чотири хлопці були йому незнайомі.
– Льовушко! – промовив Валерко, кисло зморщившись, щоб обличчя випадково не видало ті неприємні та тривожні почуття, які ворухнулись в його душі, коли він убачив ватагу свого колишнього кореша. – Шутить изволите?
– Привіт тобі, благородний лицарю без страху й докору, славетний захиснику слабких та ображених! – єхидно промовив Льов-Льович, наближаючись до Валерка розв’язним кроком.
– Здоров, здоров, Льовушко, – хмурно відповів Валерко, не дивлячись на простягнуту Льов-Льовичем руку. – На промисел вийшов, чи як? А це що за темні типи? – кивнув на хлопців, що залишилися стояти осторонь. –Щось я їх не знаю. Твої нові охоронці?
– Охоронцем це ж ти у нас останнім часом влаштувався, – криво усміхнувся Льов-Льович, – а я поки що й так обходжуся, мені боятися нікого. До речі, благородний лицарю, а як здоров’я вашого мікроскопічного друга, над яким ви так завзято шефствуєте?
– На твоєму місці, – холодно промовив Валерко, – я б про мікроскопічного друга не згадував, щоб не наразитися на зайві неприємності.
– А я що? Я нічого! – усмішка Льов-Льовича зробилася ще нахабнішою. – Мені просто хотілось дізнатися, скільки він тобі платить за те, що ти при ньому за охоронця ходиш.
Валеркові дуже захотілося розмахнутися й вмазати кулаком по червоній пиці Льов-Льовича, але він стримався, тому що розумів, що тут не в шкільному дворі, тут обов’язково вибухне велика бійка, а саме для цього в нього тепер не було жодного настрою.
Неначе прочитавши його думки, Льов-Льович плюнув у сніг метри на два від себе і промовив байдужим голосом:
– Та ти розслабся, куме, бити тебе ми не збираємось.
Весь скипівши в душі, Валерко хотів був огризнутися, але знову промовчав – ситуація складалася цікава і зрозуміти, що в Льов-Льовича в голові, було поки що трудно.
– Прогуляймося, – промовив Льов-Льович і повільно рушив уперед. Валеркові нічого не залишилося, як піти поруч з ним. «Охоронці» пішли слідом, тримаючись, однак, весь час на чималій відстані.
– Закурімо? – спитав Льов-Льович, діставши з кишені свого кожушка «Біломор».
– Кинув, – коротко відгукнувся Валерко.
– Ах, як же я міг забути, що ти в нас тепер порядний хлопчик! Ну, а я, якщо дозволиш, закурю.
Сунув цигарку в рота, закурив, клацнувши запальничкою, затягнувся, випустив дим носом і сказав, дивлячись перед собою в пустоту:
– Мені тобі привіт передати доручено.
– Від кого це? – напружився Валерко.
– Від твого найкращого друга, про якого ти, я бачу, уже зовсім забувати став.
– У мене є лише один друг – Карік Айзенштат. Інших я не знаю.
– Даремно ти так, даремно, – зітхнув Льов-Льович.
– Що даремно?
– Відмахуєшся, кажу, даремно. Гасан і без того на тебе в претензії.
– Гасан? – перепитав Валерко, відчуваючи, як неприємний холод повільно пострумив йому в серце.
– Саме Гасан, – кивнув Льов-Льович, черговий раз затягнувшись цигаркою. – Вчора одержав від нього листа з зони. Він же останні місяці сидить і, напевно, уже влітку на свободі буде, вернеться, значить, у рідне місто, додому, до хати…
– І… що він пише?
– Усе ж таки цікаво? – хитрувато спитав Льов-Льович, пильно дивлячись у Валеркове обличчя.
– Цікаво.
– Розпитує, як там живуть його старі кореші, і особливо тобою цікавиться. Пише, що розчарувався він у тобі, ображається. Що не кажи, а ти завжди його улюбленцем був.
– Улюбленцем? – машинально повторив Валерко. – От не знав…
– Був, був, – кивнув Льов-Льович. – Через те Гасанові й прикро, що саме ти, кому він довіряв більше, ніж усім нам, так зненацька змінився. Одним словом, і ти, Брут…
– Ач ти, освічений… – пробурмотів Валерко і раптом схаменувся: – Зачекай! А звідки Гасан про все це знає?
– Про що? – Льов-Льович зробив наївне личко.
– Ну, про те, що я змінився тощо. Ти що, про все йому писав?
– Писав, – кивнув Льов-Льович і усміхнувся, – а чому б і ні? Він питав, я розповідав, яким ти добрим та вихованим хлопчиком став, з ким тепер приятелюєш і як старих корешів по пиці б’єш.
Душа Валерка стиснулася в холодний клубок.
– Ох і гнида ж ти, Льовушко! – процідив він крізь зуби. – Ох, і мерзенна ж ти гнида!
– А от за такі слова, – спокійно промовив Льов-Льович, – треба було б тобі як слід начистити рило. – І додав після недовгої паузи, убачивши, що Валерко весь напружився, чекаючи, що зараз усе ж таки доведеться помахати кулаками: – Жаль тільки, що Гасан нам цього не дозволив. Не чіпайте його, пише, доки я сам не вернусь. От приїду, каже, сам з ним розберуся у залежності від обставин. Так що ти не бійся поки що, куме, сьогодні тебе ніхто не битиме.
– Ти тільки це й хотів мені сказати? – спитав Валерко, відчуваючи, що весь полотніє і, незважаючи на холод, покривається потом.
– А тобі цього мало? – усміхнувся Льов-Льович самовдоволено, бачачи, що зробив на свого колишнього кореша саме таке враження, яке й розраховував зробити.
– А зараз послухай, що я тобі скажу! – Валерко зупинився й взяв Льов-Льовича за ґудзик кожушка. – Тільки слухай дуже уважно й запам’ятовуй.
– Слухаю й запам’ятовую, – кивнув Льов-Льович, дихаючи димом у Валеркове обличчя.
– Отже запам’ятай, – Валерко старався говорити так, щоб його голос не тремтів, але це в нього кепсько виходило, – якщо хоч одна волосинка з голови Каріка впаде, я не тільки тобі, а й Гасанові власними руками очі вирву!
– Пхе! – чмихнув Льов-Льович і беззвучно засміявся.
– Я не жартую! – з ненавистю прошипів Валерко. – Так і Гасанові можеш передати, слово в слово! Зрозумів?
– Ох, який ти став агресивний! – Льов-Льович вийняв цигарку з рота і збив з неї попіл. – Це поганий знак, куме, зовсім поганий. Треба тобі негайно нерви підлікувати, а то, чого доброго, кусатися почнеш.
– Слухай, ти! – заволав Валерко, насилу стримуючи лють.
– Та вгамуйся ти, припадочний! З чого ти взяв, що хтось там збирається зробити замах на недоторканне волосся твого мікроба? Хай собі живе спокійно, ніхто його не покривдить. Нікому, крім тебе, цей клоп не потрібний. Бракувало тут ще об жидів руки бруднити… Одним словом, я своє завдання виконав, привіт тобі передав, а ти вже сам думай, роби висновки. А щодо мене, то я більше на твої істерики дивитися не бажаю. До побачення, куме. Зустрінемось іще.
І, сказавши це, Льов-Льович кинув недопалок у сніг і, повернувшись, пішов геть до своїх «охоронців».
– Айда, братва! – почув Валерко за своєю спиною і, коли подивився назад, хлопці вже безслідно щезли в темряві між чорними, закляклими від морозу деревами.