Витер над тыхым мистом. Новела 3-4

4.

Рахіль Ісаківна вернулась додому пізніше, ніж завжди. У бібліотеці її, як найстаршу та найдосвідченішу працівницю, попрохали залишитися ненадовго після роботи і привести в порядок картотеку від А до Г, бо нещодавно ящик із картками необережно перекинули і все переплутали. Рахіль Ісаківна, як завжди, не змогла відмовитись, хоч і добре знала, що це діло могло б і почекати, і навіть не один день, бо кому вона потрібна, ця картотека, крім контролерів, які раз за півроку тільки й приходять перевіряти та списувати книгофонд! Одначе вона розуміла, що, крім неї, з картками поратися все одне більше ніхто не буде. Дівчата з абонемента – Вірочка та Леночка – тож у них ще вітер у голові: як робочий день скінчився, вони відразу ж губки підмазали, сумочки схопили, «до побачення, Рахіль Ісаківно» і – бігцем на дискотеку (це тепер так танці називаються). Що з них взяти! Молодо – зелено. Ну, хто там іще? Директорка – вона взагалі відпадає. Буде вона тут такою нечистою роботою, як картотека, займатися! Адже вона начальник великий, вона руки бруднити ніколи не стане. А могла б хоч іноді поворушитися, свій товстий зад від стільця відірвати, усе одне ж у своєму кабінеті цілий день сидить, прес-пап’є з місця на місце пересовує… А зарплата в неї в два рази вища, ніж у Рахілі Ісаківни. За те, видно, й платять. Хто залишився? Прибиральниця тьотя Катя? Їй своїх діл із віником та щіткою вистачає, навіщо їй ще й картотека? А зав книгосховищем уже тиждень бюлетенить. От і виходить, що картотека так і лежатиме в розкиданому стані, якщо Рахіль Ісаківна сама до неї не візьметься. Можна було б, звісно, стати в позу: Вірочка, мовляв, ящика перекинула, то нехай вона тепер сама й картки сортує. Але Рахіль Ісаківна не вміла в позу. Та й Вірочку їй було дуже жаль – у бідної дівчини таке лице було тоді, коли той ящик на підлогу полетів… Добре, нехай танцює. Встигне ще напрацюватися за довге життя.
Вона просиділа з картками майже дві години і, коли скінчила й подивилася на годинник, то убачила, що всі крамниці вже закрилися, а значить, викупити масло по талонах вона сьогодні не зможе. «Завтра треба буде обов’язково, – зітхнула Рахіль Ісаківна, ставлячи готовий ящик на місце, – за лютий тільки до сьомого отоварюють…»
Вона йшла вулицею і думала лише про дві речі: по-перше, що, незважаючи на те що вона подзвонила додому і попередила, що мусить затриматися на роботі, Карік усе одне вже, напевно, місця собі не знаходить від хвилювання. А по-друге, вона думала про масло, яке, якщо його не викупити завтра, не викупиш уже ніколи, бо талони за минулий місяць невдовзі перестануть бути дійсними. Рахіль Ісаківна ненавиділа талони та черги. У чергах вона прожила майже половину свого життя. По що тільки їй не доводилось у свій час стояти! Хліб, масло, гас, дрова, книжки, чай, лікар у поліклініці, дефіцитні кубинські помаранчі, польський ситець, фінське взуття – усе це можна було придбати, лише відстоявши в чергах, довгих, кілометрових, щільних, шумних та сварливих, іноді декілька годин, іноді всю ніч, а іноді й цілий місяць, за записом, кожні два дні приходячи перевіряти присвоєний тобі номер… Та й взагалі, чи існувало в цій державі що-небудь, що можна було б купити без черги – отак просто зайти до крамниці і взяти, лише виклавши гроші! Ні, черга була не просто частиною життя – вона була самим життям, бо стояти й чекати чого-небудь треба було постійно, не одного, то другого. Іноді Рахіль Ісаківна починала почувати себе дуже втомленою. Так хотілося часом кинути все, лягти й не ворушитися більше, а там хоч трава не рости! Однак не можна було лежати, ніяк не можна. Карік – він, звісно ж, і по хліб збігає, і підлогу підмете, і кашу будь-яку зварити може, та тільки він же дитина, і школа в нього на шиї, і домашні завдання – адже на це теж час потрібний. Та й жаль же його до смерті! Хочеться, щоб він і погуляв, і розважився трішки, і телевізор подивився, і просто з книжкою в руках відпочив, а то і так він мало радостей у житті бачить, нездужає часто, тяжко йому. Добре ще, що тепер хоч Валерко з ним – завжди підтримає, завжди допоможе ділом чи порадою, та й нудьгувати не дасть. Дивний, дивний парубок! І все ж таки він Рахілі Ісаківні дуже подобався, і вона була від усього серця вдячна йому за все те, що він постійно й безкорисливо робив для Каріка. Вона довіряла Валеркові повністю і сама не знала чому. Взагалі на світі існувало не так багато людей, кому б вона довіряла, – життя навчило її бути обережною та обачливою. А цей хлопець, з яким вона була знайома зовсім недовго і про якого знала тільки те, що він сам про себе розповідав, якось відразу завоював її довіру та прихильність, і вона навіть встигла вже по-справжньому полюбити його і в глибині душі дивилася на нього майже як на старшого брата Каріка. Як усе це можна було пояснити – Рахіль Ісаківна не знала. Послатися на інтуїцію було б найпростіше, однак жодна інтуїція не буває на порожньому місці, для неї теж завжди є якась підстава, хай навіть прихована і неусвідомлена. Але Рахіль Ісаківна, як не старалася, такої підстави убачити не могла. Що ж такого було в цьому Валеркові, що так привертало до нього її симпатії? Ні, напевно, вона ніколи цього не збагне. І Рахіль Ісаківна махнула рукою на всі свої тяжкі думки. Головне, що в неї спокійніше на душі від того, що вона відчуває, що з Каріком не може статися нічого поганого, поки з ним Валерко, великий, дужий та ласкавий – такий, яким не кожен справжній старший брат буває.
Карік кинувся їй на шию відразу ж, тільки-но вона ступила через поріг своєї квартири.
– Бабусю! – радісно вигукнув він і дзвінко поцілував її в щоку. – Йому поставили п’ятірку! П’ятірку з німецької мови! Бабусю, усе вийшло так, як я й хотів! У нього тепер п’ятірка! Йому виправили його несправедливу двійку!
Він навіть не дав їй як слід роздягтися, поволік її за руку до вітальні, змусив там сісти на канапу і почав натхненно, захлинаючись від щастя, розповідати їй, як усе це вийшло. Рахіль Ісаківна слухала його уважно, кивала і коли-не-коли повторювала:
– От і гарно! От і чудово!
Коли Карік скінчив, вона обійняла його, поцілувала й промовила:
– От бачиш, який ти молодець! Усе зробив правильно, усе як має бути!
Карік засяяв. Душа його співала. Коли нещодавно, до глибини душі обурений несправедливою Валерковою двійкою, він входив до кабінету директора школи з наміром відстояти права свого ображеного друга, він не вірив, що в нього може що-небудь вийти з цієї витівки. Він ішов без надії, у відчайдушному пориві, головою на стінку, не думаючи про можливі наслідки і бажаючи лише одного: довести самому собі, що він не боягуз і що заради Валерка може піти на будь-яке, навіть явно безнадійне діло. І тепер, коли хлопець розповів йому про свою п’ятірку, Карік убачив, що все зроблене ним було недаремне, і подумав, що все ж таки бабуся мала рацію: іноді навіть маленький та слабкий спромагається захистити великого та дужого.
– А чому ж Валера не залишився з нами чай пити? – спитала Рахіль Ісаківна, перечекавши бурхливу радість свого онука.
– Він сказав, що в нього батько п’яний, – пояснив Карік, – уже восьме березня відзначати почав.
– А ти запросив Валеру до нас на свято?
– Еге ж, запросив. Він сказав, що обов’язково прийде.
– От і добре. Мені б дуже хотілося, щоб Валера познайомився із нашими гостями. У майбутньому ці знайомства можуть стати для нього дуже корисними.
– Тож ми й познайомимо його з усіма! – Карік ласкаво притулився до бабусі і додав тихо: – Сьогодні найщасливіший день у моєму житті. Начебто день народження або Новий рік.
– До речі, – згадала Рахіль Ісаківна, – ти досі не спитав, коли у Валери день народження?
– Ні, не спитав, – відповів Карік винувато. – Забуваю все якось… Але я обов’язково спитаю! – додав він поспішно. – От прямо завтра й спитаю!
Рахіль Ісаківна усміхнулася. Вона ніскільки не винуватила Каріка за те, що він за іншими своїми ділами та клопотами все ніяк не міг спитати Валерка про те, що її так цікавило. Вона хотіла знати про дату народження хлопця тому, що вирішила хоч як-небудь віддячити йому за все його добро. Зробити це просто так, без причини, вона не насмілювалась, бо розуміла, що Валерко – така людина, що може й образитися. А день народження спеціально був призначений для того, щоб дарувати подарунки, і Рахіль Ісаківна хотіла скористуватися зручним приводом і піднести Валеркові п’ять томів Олександра Дюма про мушкетерів. Вона вже дістала ці книжки через одну свою знайому продавщицю в крамниці закордонної літератури, і тепер вони лежали у неї у секретному місці, про яке навіть Карік не знав, і чекали свого часу. Рахіль Ісаківна була впевнена, що такий подарунок може зробити щасливим кого завгодно, і боялася лише одного: що Валерків батько добереться до дефіцитних книжок, продасть їх і проп’є гроші. Але вона старалася не думати про кепське. Кінець кінцем, вона вірила, що Валерко зробить усе можливе, щоб такого не сталося.