Витер над тыхым мистом. Новела 3-6

6.

Валерко не мав жодного уявлення, куди йти і чого шукати на вулиці в цей тихий і сонячний передсвятковий весняний вечір. Щиро кажучи, у нього тепер зовсім не було настрою гуляти. Значно приємніше було б йому тепер посидіти вдома у тиші, не бачачи й не чуючи нікого й нічого, почитати, либонь, яку-небудь книжку про рицарів або просто помріяти про що-небудь красиве та світле, як він це робив завжди, коли на душі раптом ставала пусто й незатишно, як у облишеному будинку. Але, видно, не судилося йому сьогодні відпочити душею. Та й про який відпочинок тут можна було говорити, коли вдома батько та дядя Коля почали п’яний бешкет, який триватиме, напевно, аж до самого ранку, а то ще й кусок наступного дня захопить, якщо в сусідів терпіння не лопне і вони в стінку стукати та лаятися не почнуть. Валерко піймав себе на думці, що з певного часу батькові бешкети стали злостити його, і знаходитись довго в їхній атмосфері стало для нього просто нестерпуче. Раніше цього чомусь ніколи не бувало. Раніше хлопець ставився до п’янства батька доволі-таки байдуже, як до чогось абсолютно натурального і звичайного. Йому не було цікаво, скільки батько п’є горілки, з ким і на які гроші – так же, як і самого батька зовсім не цікавило, як живе й чим дихає його син. Тепер же щось змінилося в серці Валерка. Батько, який, власне кажучи, завжди був для нього чужою людиною, тепер несподівано і якось непомітно зробився ближчим та ріднішим, і його доля перестала бути байдужою для сина. Бачачи безладне, безцільне батькове життя, Валерко відчував, що від щирого серця жаліє цього по-своєму непоганого чоловіка – еге ж, жаліє і одночасно сердиться на нього за те, що він сам не помічає, як низько опускається. «Тобі тільки сорок років, а виглядаєш ти вже на повних шістдесят!» – якось раз сказав Валерко батькові, але той пропустив його репліку мимо вух, що зайвий раз переконало сина в тому, що ця людина абсолютно махнула на себе рукою. Раніше Валерко не звертав на це жодної уваги, але тепер він зрозумів, що не може спокійно дивитися, як котиться по похилій площині його батько. Та тільки що він, Валерко Перепупок, міг зробити для того, щоб зупинити це скочування? А нічого він не міг! Як він міг вплинути на батька? А ніяк! І хлопець здригнувся від однієї думки про те, що й сам міг дуже просто зробитися такою ж вічно п’яною і байдужою до всього людиною, як батько… Міг, якби одного разу не зустрів на своїй дорозі маленького єврейчика Каріка Айзенштата, котрий своїми тонкими та слабкими руками одним махом переіначив все його життя, змусив його відчувати й думати по-новому, подарував йому віру в себе і навчив мати почуття власної гідності. Як міг зробити все це такий маленький, тендітний хлопчик, котрий і сам, здавалось би, не бачив у своєму житті нічого доброго?..
Думки про Каріка зігріли Валеркову душу. Він уявив собі, як завтра прийде до свого друга на свято, як подарує Рахілі Ісаківні букет гвоздик, як вона зрадіє і як весело засміється Карік і знову ласкаво візьме його за руку…
Останнім часом Карік став чимраз частіше снитися хлопцеві. Таких снів у Валерка не було вже давно. Колись, декілька років тому назад, йому, бувало, снився Сергійко, малюк, з яким він купався тоді в річці і якому подарував на пам’ять рожеву черепашку зловленого у воді равлика. Це були чудові сни. У них Валерко щоразу наново переживав усі події того чарівного і такого короткого дня. З бігом часу, щоправда, враження стали втрачати свіжість та актуальність, від цього й сни зробилися рідкими, а потім і зовсім щезли. І отепер Валерко став майже щоночі бачити вві сні Каріка, і це знову нагадало йому старі дні. І про Сергійка він став думати дуже часто – чомусь не йшов у нього з голови цей малюк, який тепер був уже, звісно, зовсім великим хлопчиком років одинадцяти-дванадцяти. Іноді Карік і Сергійко снилися Валеркові разом, і після таких снів він щоразу прокидався із щасливою усмішкою на губах…
… Він доволі довго ходив без мети вулицями міста, розглядав перехожих, будинки, зупинявся перед вітринами крамниць, читав оголошення на стовпах і спеціальних дошках, затримувався перед кіосками «Союздруку», милувався святковими листівками та марками, що там продавалися, а потім заглянув до булочної, купив там за десять копійок пиріжок з маком, одну половину з’їв сам, а другу розкришив горобцям перед входом до кінотеатру «Жовтень». Подивився на афіші і вирішив сходити в кіно. До початку чергового сеансу зоставалося п’ятнадцять хвилин, і Валерко купив собі квиток, незважаючи на те що «Брильянтову руку» знав майже на пам’ять.
Красивий синій напівморок пізнього вечора вже згустився над Білославом, коли Валерко вийшов з кінотеатру після фільму і не кваплячись пішов додому, із тихою радістю дивлячись, як один за другим запалюються ліхтарі на стовпах уздовж вулиці. Весела комедія, хоч і бачена вже стільки разів, наповнила душу хлопця приємними світлими почуттями, зробивши його настрій по-справжньому святковим. Він навіть зовсім перестав жаліти, що йому не довелося сьогодні посидіти вдома, як того спочатку хотілося. Вечір випав чудовий, усе склалося як найкраще, і Валерко відчув, що йому тепер навпаки не хочеться вертатися додому, не хочеться знову бачити п’яних батька та дядю Колю і слухати їхні нотації та насмішки.
Ввійшовши до під’їзду свого дому і почавши підніматися по сходах, Валерко заздалегідь уявив собі, як зараз, ще не доходячи до дверей квартири, почує гучні крики двох п’яних чоловіків і музику радіоли, включеної на повну могутність, а коли зайде до квартири, то в ніс йому відразу ж ударить сморід горілки та тютюну. Однак усе вийшло зовсім не так, як він сподівався. Ні музики, ні голосів із площадки сходів він не почув, а густий сморід горілки та тютюну, хоч і вдарив йому в ніс, коли, відімкнувши двері ключем, він ввійшов до своєї квартири, однак у кімнатах було напрочуд тихо й темно. «Напевно, батько та дядя Коля теж кудись пішли, – подумав хлопець, роздягаючись у передпокої. – Ну, так навіть краще. І все-таки сьогодні дійсно дуже вдалий вечір!»
З’ясувалося, одначе, що батько вдома. Коли, зайшовши до вітальні, Валерко увімкнув світло, то убачив, що той лежить на канапі, вткнувшись обличчям у подушку, і спить як убитий. «Цікаво, чому це дядя Коля сьогодні змився так рано? – здивовано подумав хлопець, обводячи кімнату очима. – Здається, тут щось не до ладу…» Однак усе було в повному порядку. Валерко не убачив навіть жодного зваленого стільця і жодної розбитої склянки, які звичайно залишалися на підлозі після батькових бешкетів. І на килимі чомусь не було ні сміття, ні хлібних крихт, ні недопалків. От тільки стіл було заставлено тарілками з недоїденим вінегретом, пляшками та склянками. Що й казати, батько сьогодні, видно, бенкетував дуже інтелігентно і, хоч і спав тепер, у дошку п’яний, але обійшлося, по всьому, без великого шуму та привертання уваги сусідів.
Валерко ще раз пройшовся поглядом по столі, і тут раптом серце його впало в п’ятки: у слоїку з-під ікри замість букета гвоздик стояло тільки п’ять зелених, обскубаних і начебто зжованих стеблинок.
– Квіти-и! – залементував Валерко не своїм голосом і, кинувшись до канапи, схопив батька за плечі і став щосили трясти його. – Квіти-и! Ви що з ними зробили, гади?!
– А-бя-бя-бя-бя-бя! – закричав батько крізь сон, крутячи головою і відштовхуючи від себе сина. – Що-що-що таке? Валерку, ти що, сказився, сучий сине?
– Де квіти?! Де мої квіти?! – заволав хлопець прямо у п’яне батькове обличчя.
– Які, в біса, квіти? Ти звідки такий скинувся? – пробурмотів батько, стараючись перевернутися на другий бік.
– А ну, вставай! – Валерко потяг його геть з канапи.
– Да ты чо, ваще?! – батько сів і закліпав очима, нічого не розуміючи.
– Квіти де? – прошипів Валерко.
– Та відчепися ти, ідіоте! Немає квітів! Що я, винуватий? Їх дядя Коля з’їв.
– Цебто як з’їв?
– А отак: ням-ням-ням! Він десь вичитав, що гвоздики дуже корисні для травлення, отже…
– І ти йому дозволив?! – вигукнув Валерко у відчаї, насилу стримуючи сльози.
– А що мені було робити? – знизав плечима батько. – Не відбирати ж в нього твій букет! Дядя Коля образився б, якби я став перечити.
– Так, ясно, – промовив хлопець виснаженим голосом. – Послухай-но, Сергію Олеговичу, я тобі син чи не син?
– Та ти чого це, Валерку? – п’яний батько досі не цілком орієнтувався в ситуації.
– Ні, ти скажи, – наполягав хлопець із слізьми в голосі, – я тобі син чи не син?
– А як же? – здивовано промовив батько. – Син… Певна річ, син!
– Ага, значить, син! А коли так, то чому, поясни мені, будь ласка, ти завжди ставишся до мене, як до сторонньої особи з вулиці? Чому я для тебе все одне що порожнє місце? Чому для тебе кожний алкаш авторитет, а свого рідного сина ти зовсім за людину не вважаєш і дозволяєш його принижувати всім, кому завгодно?
– Та що ти таке верзеш сьогодні! – вигукнув батько і хотів уже був підхопитися з канапи, але тут же хитнувся від п’яності і знову гупнувся так, що пружини хруснули. – Я тебе за людину не вважаю?!
– А якщо вважаєш, то чому ніколи не цікавишся, як я живу, що в мене на душі, що мене радує, що засмучує?
– Адже ти вже дорослий, самостійний мужик! Чого мені в твої діла лізти?
– А хіба дорослому не потрібна елементарна увага з боку іншої людини? От тобі, наприклад, не потрібна?
– Мені? Ні! – відповів батько, і Валерко убачив, що він говорить абсолютно щиро.
– Але чому?
– Іще чого! Увага з боку іншої людини! От чого мені ще бракувало, то саме уваги! Це що ж, виходить, ти вважаєш, що мені буде приємно, якщо яка-небудь людина, як ти кажеш, лізтиме в мої діла, контролюватиме мене, співчуватиме, стежитиме, скільки я п’ю тощо? Ні, сине мій, сам так не живу і не хочу, щоб ти так жив! Не знаю, як хто, а я дуже високо ціную незалежність. Внутрішню, свою незалежність, капуєш? Не бути нічиїм боржником і ні перед ким не звітуватися – лише так і треба жити, а інакше навіщо ж життя?
– Ще один філософ знайшовся! Дядя Коля номер два!
– Філософія, не філософія – не знаю, – промовив батько, – а життєва позиція правильна.
– Обидва ви з дядею Колею правильні та безгрішні, один я дурень! – вигукнув Валерко сердито, і сльози мимоволі линули з його очей. – Позиція, позиція!.. Та немає в тебе жодної позиції! У тебе лише одна позиція: догори задом на канапі! Тобі ж на все, крім горілки, плювати! Авжеж! Для тебе важливо, що алкаш образиться, якщо ти йому не дозволиш синові квіти з’їсти! А що син… а що в сина… А, та ну тебе до дідька! Де от зараз той дядя Коля?
– Додому пішов, – відповів батько, – спати.
– Тож я його розбуджу! – хмурно промовив Валерко, витер сльози і рішучо рушив назад, до передпокою.
– Гей, Валерку, ти що задумав?! – крикнув йому вслід батько, але хлопець не відповів йому. Накинув на плечі куртку, схопив шапку і вискочив з квартири, грюкнувши дверима. Він знав, де мешкає дядя Коля.