Витер над тыхым мистом. Новела 3-7

7. 

Дядя Коля не спав – він лаяв свою дружину. Піднявшись у ліфті на шостий поверх і опинившись перед пофарбованими брунатною фарбою дверима з алюмінієвим номером 48, Валерко почув з-поза них п’яний та хриплий голос батькового кореша, який кричав по-російськи, липко розтягуючи звуки:
– Ду-ура ты! Ду-ура! И молчи-и, ко-огда у-умный челове-ек говори-ит!
Дружина дяді Колі й не думала перечити. Валерко добре знав її: це була тиха, несмілива, терпелива та покірлива жінка, яка, як це не дивно, гаряче любила свого чоловіка, незважаючи на всі його майже щоденні концерти, і прощала йому і п’янство, і зневагу, і навіть биття – у своїй родині дядя Коля був людиною дуже хороброю і нерідко давав волю кулакам.
Постоявши трішки перед дверима і послухавши крики п’яного господаря квартири, хлопець щосили натиснув на кнопку дзвінка і не відпускав її, доки двері нарешті не відчинилися. На порозі з’явився дядя Коля у блакитній смугастій піжамі і босий. На ногах він від п’яності стояв нетвердо, тримаючись руками за одвірок, волосся в нього на потилиці стирчало в усі боки, очі були червоні та мутні від горілки, вуса висіли до підборіддя, а вогкі товсті губи неприємно блищали.
– Добрий вечір, – сказав Валерко притишеним голосом.
– А-а! – радісно вигукнув дядя Коля, убачивши перед собою хлопця, і засяяв вдоволеною усмішкою. – Валерію! Добрий вечір! Прийшов-таки, сучий сине! Ха-ха! Я ж казав, що прийдеш, нікуди не дінешся! І не такі, як ти, приходили!
– Колю, хто там? – долинув з кімнати голос дружини господаря.
– Та це Валерко прийшов прощення прохати! – відповів дядя Коля. – Він мені сьогодні трішки нагрубіянив, от, видно, совість і замучила.
– Ти мою совість не чіпай, – промовив Валерко, пильно дивлячись на дядю Колю і дедалі більше розлючуючись. – Ти краще про свою подумай.
– А що? – спитав той, все усміхаючись.
– Смачно було? – прошипів Валерко крізь зуби.
– Що смачно?
– Травка, кажу, смачна була? А то я одну корову хотів спитати, чи смачно травку жувати, та вона мені нічого не відповіла, бо говорити не вміла. От я й вирішив тебе розпитати про це. Адже ти в нас також травоїдний.
– Та що ти таке бубониш? – дядя Коля хитнув головою, нічого не розуміючи. – Яка корова? Яка травка? Ти чого прийшов? Прощення прохати? Тож і прохай, а голову мені не запорошуй.
– Та я не по твоє прощення прийшов, а зовсім у іншій справі.
– У якій ще справі?
– У дуже простій, – відповів Валерко, розмахнувся і дав дяді Колі дзвінкого ляпасу. Дядя Коля хитнувся від несподіванки і насилу встояв на ногах. Деякий час він приголомшено мовчки дивився на хлопця розширеними від здивування очима і лише через якусь мить оговтався і збагнув, що таке сталося.
– А-ах ти-и, щеня-а! – заревів він, бризкаючи слиною у Валеркове обличчя, і замахнувся кулаком, але хлопець легко ухилився від удару, перехопив руку дяді Колі і штовхнув його всередину квартири:
– Не махайся, а то ще получиш!
Цього разу дядя Коля не встояв і гупнувся на підлогу передпокою, зачепивши ногою стоячу вішалку, з якої посипались шапки та одяг.
– Що там? – почув Валерко зляканий голос дружини дяді Колі, і тут же вона сама вискочила з вітальні і, убачивши свого чоловіка у такому стані, злякалася ще більше: – Господи, Колечко, що це?
Дядя Коля викрикнув щось нечленороздільне, попробував встати, але тут же заплутався ногами в якійсь куртці, що впала на нього з вішалки, і знову звалився на підлогу.
Валерко збагнув, що чекати на розв’язку цієї сцени просто нерозумно.
– До побачення, – промовив він, дивлячись на злякану жінку, яка досі нічого не розуміла і теж тривожно дивилася на нього. – Пробачте, що потурбував.
І, повернувшись, він пішов до ліфта.
З під’їзду дому дяді Колі він вийшов у абсолютно пригнобленому настрої. Коли він ішов сюди, йому здавалося, що йому стане легше, якщо він наб’є пику п’яному паскудникові, що так образив його. Але тепер, коли він зробив те, що збирався зробити, жодного полегшення чомусь не відчувалося. Навпаки душа хлопця наповнилася якоюсь темною тугою, від якої защемило серце і цілий світ здався раптом таким бридким, що захотілося замружитись, щоб нічого навкруг не бачити. Перед Валерковими очима все стояли п’ять темно-червоних гвоздик, що їх з’їв дядя Коля, але навіть і вони тепер були оточені німбом якогось чорного світла – Валерко ніколи й не думав, що світло також може бути чорним.
Він дійшов до найближчої телефонної будки, ввійшов до неї, довго шукав у кишенях дві копійки, нарешті знайшов, засунув у щілину і набрав потрібний номер.
– Алло, я слухаю, – почув він у трубці добре знайомий жіночий голос.
– Добрий вечір, Рахіль Ісаківно, – промовив Валерко безбарвно, – це я.
– Добрий вечір, Валеро, – сказала бабуся в телефоні. – Що-небудь трапилось?
– Нічого не трапилось. Просто я хотів попрохати у вас прощення.
– За що?
– За те, що я завтра не зможу прийти до вас на свято.
– Як же так, Валеро? Чому?
– Поздоровляю вас з Міжнародним жіночим днем, – промовив Валерко, не відповідаючи на питання. – Роблю це тепер, тому що завтра не зможу.
– Валеро, що з тобою? – у голосі бабусі почулася тривога. – Скажи щиро, ти не захворів?
– Ні, не захворів.
– Тоді в чому річ? Валеро, чому ти мовчиш?
– Не розпитуйте мене ні про що, – сказав Валерко, насилу стримуючи сльози. – Я просто не можу прийти, і все. Простіть мені, Рахіль Ісаківно. І скажіть Карікові, що він єдина людина на світі, яку я по-справжньому люблю.
І повісив трубку.