Витер над тыхым мистом. Новела 3-8

8.

Він не пам’ятав, як добрався додому. Уся його душа була переповнена чорнотою, з якою в нього не було жодної сили боротися. Густий морок сповивав, стискав усе всередині нього, голова горіла від пустоти, а серце боліло дедалі більше.
– Де був? – спитав батько, відчинивши двері на Валерків дзвінок.
– У дяді Колі, – відповів хлопець, проходячи до кімнати і не здіймаючи ні взуття, ні одягу.
– І якого біса ти там робив?
– Бив йому морду.
– Що-о?! – батькові очі вилізли з орбіт.
– Бив йому морду, – байдужим голосом повторив Валерко і знесилено опустився на канапу.
– Жарточки?
– Абсолютно серйозно.
Деякий час батько приголомшено дивився на сина, то відкриваючи, то знову закриваючи рота, а потім раптом ляпнув долонями себе по колінах і заіржав на все горло. Валерко звів на нього очі – у нього не було навіть сили, щоб здивуватися, чого це так несподівано розвеселився батько.
– Ой, не можу! – стогнав той, тримаючись за боки. – Ой, рятуйте, люди добрі, зараз лопну! Отже, ти його?.. дядю Колю?.. по морді?! Отак і врізав? І що він, га? Розповідай-но, чорт!
– Нічого, – відповів Валерко. – Він упав, і на нього гупнулася вішалка.
– Вішалка? Хо-хо-хо! Ну, Валерку, ну, собачий сине, молодець, сволоч!
– Чому молодець?
– Ще й який молодець! Ось що значить справжній чоловік! Образили – не простив! Оце я розумію! Оце по-нашому, по-перепупківськи! Тепер я бачу, що ти вже не дитина! А дядя Коля – так йому й треба! Він таке порося, що я й сам йому вже давно збирався начистити морду, та все якось руки не доходили.
Він трохи заспокоївся і сів на канапу поруч із сином.
– Дай п’ять! – промовив він і міцно стиснув у своїй долоні Валеркову руку. – Респект і уважуха, сине!
– Дивна ти людина, – пробурмотів хлопець. – Поважаєш тільки тих, хто б’є інших по пиці…
– Поважаю дужих, – заперечив батько, – і гордих.
– Може, мені ще й тобі заїхати в морду, щоб остаточно вирости в твоїх очах?
– А що, і попробуй! – вигукнув батько радісно і з готовністю підхопився. – Ну, поїхали! Пам’ятаєш, як там у Тараса Бульби: а поворотись-ка, синку!..
– Та йди ти із своїм Тарасом до дідька! – зморщився Валерко.
– А що, не хочеш битися?
– Я ще не збожеволів, щоб рідного батька бити. – Валерко дістав з кишені цигарки та сірники і закурив. Здалося, що від диму на душі стало трішки легше.
– Не хочеш – як хочеш, – усміхнувся батько. – Дай одну.
– Свої треба мати.
– Скупердяй. Слухай-но, я от що тобі скажу: мама, коли приїде, про твою бійку з дядею Колею дізнатися не повинна. Не треба їй про це знати, а то злякається, за серце вхопиться, вона ж у нас така… Гаразд?
Валерко кивнув.
– І ось іще що, – батько засунув руку до кишені брюк і вийняв звідтіль три карбованці. – На, це тобі. Купиш нові квіти для своєї єврейської бабусі.
– Не треба.
– Мовчи! Я кажу, треба, значить, треба!
Батько поклав гроші на стіл.
– Ну, а з дядею Колею я ще сам побалакати повинен, – додав він.
– Про що побалакати?
– Ну як же! Він же таке порося, що може це діло роздути, міліціонерці твоїй із дитячої кімнати поскаржитись, а тобі це тепер зовсім не до речі.
Про міліціонерку Валерко й дійсно не подумав і тепер, зрозумівши, що підлий дядя Коля насправді може написати на нього «телегу», весь стиснувся, і душа його ще більше почорнішала.
– Та ти не бійся, – промовив батько. – Нічого не буде. Можеш мені повірити, я знаю, що кажу. Ми із цим смердючим поросям пляшечку за компанію розіп’ємо, він і забуде, хто й за що його бив.  Зараз я піду і все улагоджу.
Валерко нічого не відповів, тільки зітхнув і подумав, що зовсім непогано  було б зараз взяти та й вмерти.
Батько швидко зібрався, одягнувся, засунув у кишеню кожуха вийняту з холодильника непочату пляшку горілки, сказав Валеркові не журитися і держати хвіст пістолетом і весело вийшов з квартири.
Валерко не пішов замикати за ним двері. Залишившись сам один, він довго сидів на канапі, тупо дивлячись на підлогу перед собою, і курив одну цигарку за другою, зовсім забувши про своє рішення кинути курити. Тепер у його голові не було нічого: ні пам’яті, ні реальності, ні думок про майбутнє – усе це затяглося чорнотою, яка клубилася, згущуючись дедалі більше, і серед неї нестерпно яскравою червоною плямою палав букет гвоздик – у ньому начебто був сконцентрований весь сенс Валеркового життя, усе те світле, що він колись мав, а тепер раптово втратив.
Тільки коли попільниця на столі до верху наповнилася недопалками, а повітря в кімнаті зробилося синім від тютюнового диму, хлопець нарешті знайшов у собі сили, щоб устати і скинути верхній одяг, у якому стало вже зовсім жарко. Повісивши куртку на гачок, він почав без мети ходити по квартирі, не знаючи, куди себе приткнути. Зупинившись перед темним вікном, він хотів був подивитися на вулицю, але не убачив нічого, крім свого власного відбиття в покритій інеєм шибці. Тоді він відчинив вікно. У лице вдарила густа смачна хвиля морозяного повітря. Валерко подивився вниз. З висоти сьомого поверху освітлений самітним ліхтарем двір здавався маленьким і дуже затишним, мов дитяча пісочниця, у якій усе завжди просто й несерйозно, а проблеми ніколи не бувають великими і надто неприємними. Хлопцеві раптом захотілося туди, вниз, у цей маленький та ласкавий світ.  Він устав ногами на лутку і, тримаючись руками за раму, заплющив очі. Отак розтиснути пальці, нахилитися трішки вперед і – усе, там буде свобода, велика, безмежна свобода і ніякого тобі дяді Колі і ніяких образ та принижень… Він уже почав нахилятися, фізично відчуваючи, як безодня, мов великий потужний магніт, притягує його до себе, коли раптом почув знизу гучний, відчайдушний жіночий крик: «Валерику, не смій!!», І тут же у вхідні двері хтось ударився з розбігу, увірвався у квартиру, кинувся до нього і, схопивши його за светр, щосили смикнув назад. Валерко втратив рівновагу, хитнувся і усім тілом повалився з лутки на підлогу кімнати. Вдарився плечем, застогнав від болю, підвів голову і тут раптом убачив перед собою злякане, бліде обличчя Каріка, який стояв на колінах, вчепившись руками в його розтягнутий светр, і губи його тремтіли, неначе він хотів щось сказати, але не міг.
– Каріку! – ахнув Валерко, не вірячи власним очам. – Каріку, це ти?! Чому ти тут? Як ти ввійшов?
І тут же згадав, що сам не замкнув за батьком двері, коли той пішов до дяді Колі.