Витер над тыхым мистом. Новела 3-9

9.

Ще ніколи не доводилося Валеркові бачити Каріка в такому стані. Він навіть і припустити не міг, що цей ніжний, тихий та ласкавий хлопчик здатний до такого гніву. Карік щосили тряс Валерка за плечі, бив його своїми маленькими кулачками в груди і кричав у якомусь шаленстві, обливаючись слізьми:
–Дурень! Дурень! Дурень! Значить, ти так, да? Ти, значить, стрибнути хотів, да? Тобі, значить, життя обридло? А як же я? Ти хоч про мене подумав? Ти, значить, вмер би – і все, а як же я без тебе? Як би я жив тоді? Ти подумав? Ти подумав?
Валерко, сидячи на підлозі, тупо дивився на нього і не міг вичавити з себе ані слова, хоча й розумів, що саме тепер обов’язково треба було що-небудь сказати.
– Ти казав, що любиш мене! Значить, це неправда, да? Неправда? – кричав Карік, захлинаючись плачем. – Якби ти любив мене, ти передусім про мене подумав би! А ти не подумав! Тобі було байдуже, що зі мною стане! Ненавиджу тебе!
Він із силою відштовхнув від себе Валерка, кинувся ниць на канапу і заридав, судорожно, різко здригаючись усім тілом.
До кімнати нечутним кроком ввійшла Рахіль Ісаківна. Наблизилась до вікна, зачинила рами, прихилилася до лутки і стомлено зітхнула:
– Ну як же ти так міг, Валерику!.. Ну навіщо ж ти так?..
– Рахіль Ісаківно! – Валерко підвівся з підлоги. – Рахіль Ісаківно, ви тепер, напевно, ніколи мені цього не простите…
Жінка ласкаво обійняла його, погладила по голові, поцілувала його в скроню, і хлопець, не видержавши, теж тихо заплакав, вткнувшись у її плече. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, що, якби вона спізнилася всього на мить і не крикнула, то тепер там, унизу, на засипаному снігом дворі, лежав би його труп, а Карік, його милий Карік, стояв би над ним і…
– Ви мене від смерті врятували, – пошепки промовив Валерко. – Простіть мені, простіть, я сам не знав, що робив…
– Нічого, нічого, Валерику, – відповідала бабуся, – тепер уже все скінчилось. Усе в порядку, не плач.
– Карік… Карік мені ніколи не простить.
– Ну, неправда. Він простить. Він уже простив. Коли любиш, то можеш простити що завгодно. А він тебе дуже любить, Валерику. Ти навіть не уявляєш собі, як він тебе любить!
– Правда? Ви впевнені, Рахіль Ісаківно?
– А хіба ти сам цього не бачиш?
Вона відхилила від себе Валерка, мовчки показала йому очима на хлопчика, який досі плакав на канапі, і тихенько пішла з кімнати, щоб не заважати їм своєю присутністю. Валерко все зрозумів і подумки від щирого серця подякував їй за її такт та делікатність. Наблизившись до Каріка, він обережно доторкнувся до його плеча. Він ще не знав, що скаже своєму маленькому другу, і сподівався, що дотик буде красномовнішим за слова.  Карік напружився і ще глибше сховав обличчя в канапну подушку. Тоді Валерко поклав свою долоню йому на потилицю і ласкаво стиснув пальці, перебираючи його волосся.
– Уйди! – хлипнув хлопчик.
– Не уйду. Никуда я от тебя не уйду, – промовив Валерко і сів на край канапи. – Я сидітиму тут довго-довго, аж доки ти мене не зрозумієш і не простиш.
– Що я маю зрозуміти?
– Що я люблю тебе, братику мій.
– Я не вірю.
– Можеш не вірити, але я тебе люблю, – він провів долонею від його потилиці вниз, по плечах і ще нижче, де під сорочкою напружено тремтіли гострі хлоп’ячі лопатки. –Знаєш, коли я це зрозумів? Ще тоді, коли вперше убачив тебе в школі і подарував тобі десять карбованців. Тоді я вже знав, що ніколи не зможу тебе забути і жити без тебе не зможу. Це правда, Каріку, братику мій дорогий, чиста правда. Ну, прости мені. Що ж робити, якщо я дурень! Прости, прошу тебе.
Хлопчик повільно-повільно перевернувся горілиць. Його обличчя було мокре, а губи ще судомились плачем, однак Валерко убачив, що в очах Каріка вже не було злості, і зітхнув з полегкістю – він зрозумів, що його маленький друг дійсно йому простив. Валерко простяг до Каріка руки, той подався йому назустріч, і хлопець міцно притулив його до себе.
– Я тебе теж люблю, Валерику, – шепнув Карік і раптом поцілував його в щоку. – Так люблю – ти просто не знаєш як!..
А ще через деякий час вони всі втрьох сиділи за столом на кухні, пили чай, який підігріла Рахіль Ісаківна, і, хоча в основному мовчали, не знаючи, про що говорити, але це мовчання було легким і приємним. Валерко дивився на Каріка, що сидів навпроти нього, і йому здавалося, що за цей недовгий строк хлопчик якось подорослішав – в усякому разі, на його обличчі залишився якийсь незрозумілий слід, який робив його старшим і, можна навіть сказати, суворішим. І Валерко подумав, що, напевно, вони з Каріком зустрілися не просто так і познайомилися не випадково. Напевно, це була їхня доля, і інакше просто не могло статися. Тепер, коли маленькі та слабкі руки хлопчика врятували його від смерті, Валерко вже майже перестав сумніватися, що день їхньої першої зустрічі було записано десь на зірках і що їхня дружба була не просто результатом збігу обставин, а чимось запланованим і космічно обумовленим. «Похоже, я стаю фаталістом…» – усміхнувся хлопець подумки.
– А де твій тато? – нарешті порушила мовчання Рахіль Ісаківна. – Чому ти вдома зовсім один?
– Та він до дяді Колі пішов, – відповів Валерко сумно, – горілку пити. Цілу пляшку з собою взяв. Тепер, либонь, тільки вранці прийде, а точніше, приповзе. Він після таких діл завжди приповзає. Свято є свято, тут він без горілки ніяк не може.
– В такому разі, – сказала бабуся, – я хочу, щоб Карік залишився з тобою до ранку.
– Як залишився? – не повірив своїм вухам хлопець. – Залишився зі мною ночувати?!
– Ми не можемо покинути тебе самого одного в такому стані, – пояснила Рахіль Ісаківна, – ми просто не маємо на це права. Зрозумій мене, Валерику, я злякалася, дуже злякалася. Коли ти подзвонив нам, у тебе був такий голос, що мені відразу стало ясно, що з тобою біда. Тепер я ще довго боятимусь. Боятимусь за тебе, розумієш? А сьогодні я просто не зможу спокійно спати, знаючи, що рядом з тобою нікого немає. Нехай Карік переночує в тебе, а вранці ви прокинетесь і відразу ж прийдете до нас на свято. У нас зберуться гості, наші добрі друзі, і мені б хотілося, щоб ти з ним  познайомився.
Валерко не смів повірити своєму щастю. Карик лишиться в нього ночувати! Скільки разів Валерко мріяв про це довгими нудними вечорами, дивлячись на подарований хлопчиком фотознімок, але він ніколи навіть думки не допускав, що його мрії можуть раптом здійснитися!
– А що як батько серед ночі заявиться? – промовив хлопець, розгублено дивлячись то на Каріка, то на Рахіль Ісаківну. – Адже він, коли п’яний, і на людину не похожий буває, від нього тоді всього чекати можна…
– Я його зовсім не боюся, Валерику, – відповів Карік і додав, зворушливо усміхнувшись: – Я хочу залишитися з тобою. Саме сьогодні я дуже цього хочу.