Витер над тыхым мистом. Новела 3-10

10. 

Спати вони не лягали довго. Була вже друга година ночі, а Валерко все ніяк не міг заспокоїтись. Він був дуже вдячний Рахілі Ісаківні за те, що вона тоді, по гарячих слідах, не стала розпитувати про причини, що підштовхнули його до відчиненого вікна. Навряд чи він зміг би тоді що-небудь їй розповісти. А тепер, коли вони з Каріком так несподівано залишилися самі на всю ніч, у душі хлопця начебто лопнув якийсь нарив, і слова потекли самі собою, та так, що він навіть неспроможний був зупинити цей потік. Він говорив і говорив, то ходячи туди-сюди по кімнаті, то опускаючись на канапу, то знову підхоплюючись. Він розповідав Карікові все, як дорослому, не роблячи жодних знижок на його вік, старався не пропустити жодної подробиці, бо йому хотілося, щоб хлопчик знав кожне почуття, кожну емоцію, яку йому довелося пережити, перед тим як ступити на лутку. Карік слухав його дуже уважно. В його великих зелених очах Валерко читав щиру зацікавленість і співчуття. Коли ж нарешті хлопець повністю вичерпався і замовк, стомлено опустившись на стілець, Карік тихо наблизився до нього і, ні слова не кажучи, сів боком йому на коліна і поклав голову на його плече. Так вони сиділи мовчки, напевно, хвилин із десять.
– Ти ж, мабуть, уже давно спати хочеш! – нарешті схаменувся Валерко. – Я тебе зовсім заговорив…
– Ні, я не хочу, я завжди пізно лягаю, – відповів Карік. – Давай ще побалакаємо.
– Про що?
– Ну, я не знаю… А хочеш, я тобі дещо про себе розповім? Таке, чого ти ще ніколи не чув. Хочеш?
– Хочу, – відгукнувся Валерко.
Карік поворушився в нього на колінах, зітхнув і промовив:
– Знаєш, мені було всього шість років, коли вмерли мої тато та мама. Якось раз вони чомусь дуже довго не приходили з роботи. Ми з бабусею чекали їх, чекали, вона втішала мене, казала, що нічого страшного і що вони просто задержалися через яке-небудь важливе діло і зараз уже мають прийти, але я бачив, що вона й сама хвилюється. А потім задзвонив телефон. Бабуся взяла трубку, деякий час слухала когось, а потім її обличчя зробилося… Знаєш, я ніколи не думав, що в людини може бути таке обличчя. Бабуся опустила трубку, сіла на стілець, і руки в неї впали, мов неживі. «Це мама дзвонила, правда? Мама дзвонила?» – причепився до неї я, а вона раптом обійняла мене і заплакала. Я тоді ще не зрозумів, що трапилося, але потім вона мені сказала… Знаєш, я довго не міг повірити, що в мене більше немає ні тата, ні мами. Я все сидів і чекав, що от зараз відчиняться двері, і вони обоє ввійдуть до квартири, веселі та здорові, тато візьме мене на руки, а мама поцілує, і тоді все буде в порядку, все піде, як досі. Але вони не приходили. І, знаєш, коли я вже повністю зрозумів, що вони не прийдуть ніколи, зі мною сталося майже те саме, що й з тобою. Тільки я не став з вікна стрибати. Хотів, але не став, бо подумав, що третій поверх – це доволі-таки низько, та й намети під вікном, так що я, либонь, не помру, а руки та ноги собі переламати можу. Отже, я зробив по-іншому. Знаєш, тоді була дуже холодна зима, майже така, як зараз, тільки ще холодніша. Я вибрав час увечері, коли було вже темно, але бабуся ще з роботи не прийшла. Знаєш, що я зробив? Я вийшов на вулицю в самих трусах, добіг до парку, знайшов там лавку, щоб далі від центральних алей, і сів на неї. Знаєш, замерзати було зовсім не страшно. Тільки спочатку було холодно, а потім навіть стало тепло. А коли мене випадково якийсь дядько знайшов, я вже майже не дихав. Опритомнів я в лікарні, весь обморожений, та ще і з запаленням легенів. Тоді у бабусі перша сивина у волоссі появилася. А у мене відтоді на погоду всі кістки стали боліти – я їх просто всі застудив до самісінького мозку. Ну, от і все. Ти думав, я не знаю, що відчуває людина, коли стоїть на лутці? А я знаю, Валерику. Я в парку на лавці те ж саме відчував.
Він замовк, хлипнув і обійняв Валерка за шию.
– Я хочу завжди бути з тобою, – промовив він пошепки. – Не покидай мене ніколи, гаразд? Ти мені дуже потрібний. Я не можу без тебе.
– І я без тебе не можу, – відповів Валерко, приголомшений всім почутим. – Я ніколи тебе не покину, обіцяю тобі. Ніколи, Каріку.