Витер над тыхым мистом. Новела 3-11

11.

Він постелив хлопчикові на канапі, де завжди спав сам, а для себе приготував батькове ліжко в сусідній кімнаті. Йому не хотілося, щоб Карік спав у постелі, яка тхне тютюном та горілкою, і тому він знайшов у шафі чисте простирадло, а також свіжу наволочку на подушку.
– Прости, але нічого кращого я тобі запропонувати не можу, – зітхнув він. – Ти, напевно, не звик отак спати, але на ліжку батька тобі буде зовсім недобре, у тебе від тютюну голова заболить.
Карік усміхнувся й погладив долонею свою постелю:
– Усе нормально, не хвилюйся за мене.
Хлопцеві зробилось зовсім ніяково за те, що він живе так некомфортабельно. Йому дуже хотілося, щоб Карік провів цю ніч спокійно, і він буквально молився, щоб батько не приповз до ранку, не наробив шуму і не розбудив його. Він уявив собі, що буде, якщо батько заявиться, убачить Каріка й почне качати йому права, і його аж затрясло від цієї думки.
Він із тихим замилуванням дивився, як Карік неспішно роздягається на ніч і акуратно розкладає свій одяг на бильці стільця: пуловерчик, сорочку, брюки…Він допоміг хлопчикові забратися в постелю і накритися ковдрою і, коли той ліг, вимкнув у вітальні світло.
– Ти не боїшся темряви? – спитав він дбайливо.
– Іноді боюся, – відповів Карік, – але з тобою – ні.
– Якщо тобі що-небудь буде треба, ти мене обов’язково розбуди.
– Гаразд. Добраніч, Валерику.
– Добраніч, Каріку, – відгукнувся хлопець і пішов був до своєї кімнати, однак на порозі зупинився й тихо промовив: – Каріку!
– Що? – тут же подав голос хлопчик.
– Ви з бабусею не кажіть нікому, що я хотів з вікна стрибнути. Мені б не хотілося, щоб про це хто-небудь знав. Навіть мій батько.
– Ми не скажемо, обіцяю тобі. Можеш бути спокійним. Про такі речі не кажуть…
Валерко кивнув і пішов спати, впевнений, що Карік його ніколи не обмане.
Спав він дуже тривожно і бачив якісь абсурдні сни, котрі, тим не менш, були такими подібними до реальності, що, коли, прокинувшись несподівано від легкого штовхана в плече, він розплющив очі і убачив перед собою батькове лице, йому здалося, що він ще спить і воно йому сниться.
– Це він? – спитав батько тихо, димлячи цигаркою.
– Що? – не зрозумів Валерко.
– Я кажу: це він там спить?
Тут Валерко нарешті збагнув, що сни вже скінчилися, і різко сів на постелі, уп’явши в батька очі.
– Та лежи ти, лежи… – зморщився той і поклав хлопцеві на плече свою важку руку. – Ач ти, підхопився… Все в порядку, не хвилюйся.
У кімнаті було вже майже зовсім видно, за вікном м’яко синіло і через відчинену кватирку всередину разом з морозяним повітрям залітав щебет горобців.
– Котра година? – спитав Валерко збентежено.
– Восьма вже, – відповів батько і, наблизившись до вікна, дунув у кватирку димом. – Слухай, і де ж ти такого взяв? Зовсім же пташеня. Невже ж йому й дійсно вже дев’ять років? Бути такого не може!
– Як ти ввійшов? – спитав Валерко.
– От дивак! Як же я ще можу ввійти, як не через двері! Адже в мене ключ є.
– Ах, ключ… А він? Що він?
– Та спить він, спить, не сіпайся. Не чіпав я його.
Валерко провів долонями по своєму обличчю і зітхнув, відганяючи від себе останній сон.
– Чого він у нас? – спитав батько.
– Так треба, – відповів хлопець, ще не придумавши, що збрехати про Каріка.
– Ну, якщо треба… – знизав плечима батько і додав без паузи: – Знаєш, а я щойно з витверезника.
– Звідки? – перепитав Валерко здивовано.
– Всі гроші з мене витрусили, падлюки! – криво усміхнувся батько. – П’ятнадцять карбованців у кишені було, не погидували.
– І як же ти туди потрапив?
– Як, як… На машині доставили! Сусід дяді Колі, підла душа, ментів викликав. Спати ми йому, ач, заважали…
– Отже й дядя Коля там був з тобою?
– А як же! Він ментам усю дорогу в машині «Команду молодости нашей» співав.
– Ну… і що ж тепер?
– А що тут скажеш! Стільки літ живу, а у витверезнику ніколи не бував. Огидне місце, доповім я тобі. Уявляєш, поклали мене голого, прямо з-під душу, на брудне простирадло, усе в якихось шмарклях, а по стіні блощиці отакі повзають…
Батько замовк і, сердито докуривши цигарку, викинув її у кватирку.
– Зав’язувати тобі треба пити… – промовив Валерко тихо.
– У моєму віці? – чмихнув батько.
– А при чому тут твій вік?
– Старий я вже, Валерку, щоб нове життя починати.
– Не видумуй. Який там старий!
– А що? Хіба ні? Старого собаку нових штук не навчиш.
– Але ти ж людина, а не собака. Є в тебе розум чи ні?
– Хтозна… – опустив голову батько. – Може, й немає.
– Брехня! Ти ж міг не пити! Пам’ятаєш, торік, коли мама в лікарні лежала? Адже ти тоді майже цілий місяць не пив!
– Тоді випадок особливий був.
– Певна річ, але все-таки це значить, що ти можеш не пити, у тебе є сила волі.
– Слухай, хто тебе таких слів навчив? Він? Тобі раніше, здається, байдуже було.
– Тепер не байдуже. Тепер я знаю дещо таке, чого раніше не знав. А навчив мене й справді Карік.
– Добрий він, видно, вчитель. У мене такого ніколи не було. Пташеня, зовсім пташеня… Знаєш, Валерку, ти таким пташеням ніколи не був, навіть коли був зовсім маленьким.
Хлопець кивнув і спустив ноги з ліжка.
– Дякую тобі, тату, – промовив він.
– За що?
– За те, що його не розбудив.
– Не міг я його розбудити… – зітхнув батько. – Така дитина… хіба ж можна до неї з брудними лапами! Знаєш, що я подумав, коли його убачив? Я подумав: невже ж і дійсно жили на світі такі звірі, які могли отаку дитину загнати до крематорію тільки за її національність! Декілька мільйонів євреїв, а за що? Не можу собі уявити, не можу! – батько помовчав, запалив нову цигарку і спитав тихо: – Любиш ти його, я бачу, Валерію.
– Люблю, – кивнув хлопець.
– Це, напевно, від того, що в тебе молодшого брата немає. Нікому тобі свою любов віддати, а вона назовні рветься…
– Не знаю, – зітхнув хлопець, – просто люблю, та й по тому. Буває ж таке на світі!
– Та буває, певна річ. Мені здається, що йому твоя любов дуже потрібна. Ти люби його, Валерію, люби. І бий морду кожному, хто тільки посміє його образити! До речі, у дяді Колі після тебе фінгал залишився. Отака блямба під оком!
– Невже? – усміхнувся Валерко. Йому чомусь приємно було про це почути. – От тільки здається мені, що він мені цієї блямби до кінця життя не забуде.
– Ну і хрін з ним! – промовив батько спокійно. – Тепер тобі нічого його боятися. Хто йому повірить після витверезника, що йому шістнадцятирічний пацан око підбив! Та з нього просто сміятимуться всі, якщо він надумає про це в’якнути! Допився, скажуть, дядько, верзе щось дике. Так що не хвилюйся, нічого він тобі не зробить.
Валерко зітхнув з полегкістю, подумавши, що батько, безсумнівно, має рацію, і заспокоївся. «Усе-таки, – подумав він, – мій тато зовсім навіть не погана людина. Тільки він поки що сам цього не розуміє. Але зрозуміє, обов’язково зрозуміє!»
І на душі в хлопця зробилося тихо й ясно і знову захотілося жити повною силою.