Витер над тыхым мистом. Новела 4-1

Новела четверта

ЛЕНА

1.
Простягши руку, Карік уже хотів був постукатись у двері своєї квартири, але Валерко м’яко затримав його – йому дуже не хотілось переривати своїм вторгненням чудову музику, що долинала з-за дверей: там хтось дуже красиво грав на піаніно вальс «На сопках Маньчжурії».
– Давай послухаємо, – промовив хлопець, прихилившись до одвірка. Йому здавалось, що є щось нереальне в цих звуках – так дивно було, стоячи в під’їзді звичайного дома, чути таку чарівну, начебто з іншого світу занесену сюди мелодію. І тільки коли піаніно нарешті замовкло і залунали оплески та похвальні вигуки багатьох голосів, Валерко зітхнув, ніби скинувши з себе чари вальсу, і натиснув на кнопку дзвінка, до якої Карік через свій маленький зріст не діставав.
Їм відчинила сама Рахіль Ісаківна. Вона була дуже гарно одягнена в довгу темно-синю сукню, до якої була приколота велика кругла брошка.
– А, ось і хлопчики нарешті прийшли! – радісно усміхнулася Рахіль Ісаківна, убачивши перед собою  Каріка і Валерка. – Тільки на вас і чекаємо!
– Доброго ранку, Рахіль Ісаківно, – пробурмотів Валерко, чомусь не насмілюючись дивитися у вічі жінки і опускаючи голову. – Поздоровляю вас із святом.
– Дякую, дякую, Валерику, – відповіла бабуся привітно. – Ну, роздягайтесь, проходьте до вітальні. Зараз, Валеро, я познайомлю тебе із гостями.
Слідом за нею хлопець ввійшов у вітальню і зупинився на порозі, обводячи поглядом людей, що сиділи там на канапі і стільцях. Компанія була доволі-таки велика, усі гості виглядали дуже солідно і дивилися на хлопця з такою зацікавленістю, що він зовсім зніяковів від їхньої пильної уваги і відчув, що починає шарітися до самих вух.
– Шановні панове, – промовила Рахіль Ісаківна, звертаючись до присутніх, – мені дуже хочеться відрекомендувати вам найкращого друга нашої родини Валерія Перепупка. Він ще школяр, вчиться в одній школі з Каріком. Прошу любить и жаловать.
Валерко дуже здивувався: йому ніколи раніше не доводилося чути, щоб люди називали один одного панами. Було в цьому слові щось закордонне, хоча, якщо з другого боку подивитися, сприймалося воно зовсім не як чужинне. Хлопець згадав, що в Польщі всі звертаються один до одного словом «пан», і йому чомусь зробилося приємно від того, що він раптом опинився в компанії, де таке звертання теж вільно вживається.
Тимчасом Рахіль Ісаківна почала знайомити Валерка з гостями, рекомендуючи йому кожного по черзі:
– Лейлі Гнатівна Яковенко, головний редактор нашої міської газети. Рудольф Карлович Вассерман, кандидат філологічних наук, доцент кафедри германської філології нашого педагогічного інституту. Сергій Вікторович Прокопчик, поет, перекладач, журналіст. Микола Олександрович Побарчук, піаніст, викладач музичного училища. Ігор Петрович Туманов, директор Палацу культури будівельників, а це його дочка, панночка Лена Туманова, школярка.
«Панночка Лена» на вигляд була ровесницею Валерка. Невисока, тоненька, струнка, уся якась мініатюрна, з красивим довгим темно-русим волоссям і надзвичайно милим овальним смаглявим обличчям, вона сиділа рядом із своїм батьком, високим і дуже товстим чоловіком, і була на нього так не похожа, що просто насилу вірилося, що вона й дійсно його рідна дочка. З усіх перелічених гостей вона одна не мала гучного титулу, і це трішки втішило Валерка, який зовсім уже почав розкисати по мірі того як до його свідомості доходило, у якій компанії він опинився. Так, це були не батькові друзі-алкаші на зразок дяді Колі, і Валерко аж злякався: йому, другорічнику та хулігану, знаходитись в одній кімнаті з кандидатами наук, головними редакторами, музикантами та поетами! Таке йому навіть вві сні не ввижалося! У нього навіть з’явилося бажання замружитися й втекти звідси, одначе він зібрав усю свою волю в кулак і змусив себе не втратити більш-менш спокійного вигляду, сказавши собі: «Якщо ця “панночка Лена” має право бути в цій компанії хоча б тому, що вона дочка директора Палацу культури, то тоді й я маю таке ж право. Я тут теж не просто так, я – друг Каріка».
І, буцімто прочитавши його думки, Карік, підійшовши ззаду, промовив:
– Це мій найкращий друг, панове. Ти проходь, Валеро, сідай, не соромся.
У відповідь на його слова гості весело та привітно загомоніли, хтось підставив хлопцеві стільця, і він сів, опинившись між Леною та Рудольфом Карловичем, невисоким немолодим євреєм з наполовину лисою головою і маленькою русявою «професорською» борідкою клиночком.
– А ми чимало чули про вас, юначе, – сказав той відмінною українською мовою, оглянувши Валерка зацікавленим поглядом.
– Про мене? – здивувався хлопець.
– Так, Рахіль Ісаківна і Карік нам часто про вас розповідали. І ми всі надзвичайно раді нарешті познайомитись з вами.
– Я також, – відповів Валерко і, вирішивши бути сміливим, додав, щоб продовжити розмову: – А ми з Каріком, коли за дверима на площадці стояли, то чули, як хтось грав «На сопках Маньчжурії». Мені дуже сподобалося.
– Правда? – відгукнувся доцент. – Це Микола Олександрович грав. Він у нас великий майстер, справжній віртуоз. І не тільки піаніст відмінний, а ще й співає, як Ян Френкель. Миколо, – звернувся він до кремезного кучерявого чоловіка середнього віку в окулярах у золотій оправі, – зроби ласку, заграй іще що-небудь, з твого класичного репертуару. Прошу тебе. Ми всі просимо.
– Просимо, просимо! – в один голос підтримали гості.
Микола Олександрович усміхнувся, підвівся зі свого місця, підійшов до піаніно, сів перед ним на табуреточку, поклав на клавіші свої товсті та короткі пальці, зовсім не похожі на пальці віртуоза, узяв декілька акордів і заспівав негучним, низьким, дуже приємним голосом:

Лунный свет над равниной рассеян.
Вдалеке ни села, ни огня…
Я сейчас уезжаю на Север.
Я спешу, извините меня.

На холодных равнинах великих,
В беспредельные дали маня,
Поезда громыхают на стыках…
Я спешу, извините меня.

Валерко чудово знав цю пісню. Її дуже любила слухати його мама. Щоразу, на короткий час приїжджаючи додому, вона у хвилини відпочинку ставила на радіолу стареньку затерту платівку, на якій цю красиву пісню виконував Марк Бернес.
Від спогадів про маму душа хлопця потеплішала, і весь час, поки звучала мелодія, він сидів, весь внутрішньо стиснувшись у напружений клубочок, неначе боявся випадково розплескати це тепло. А коли музика змовкла і всі зааплодували виконавцеві, Валерко теж вдячно зааплодував, а Микола Олександрович встав, скромно поклонився й вернувся на своє місце.
– А зараз, Леночко, мабуть, і ти нам що-небудь заспіваєш? – спитала Рахіль Ісаківна. – Ми всі так любимо твій голосок. Давай, а Карік тобі підіграє.
Почувши пропозицію бабусі, Карік з готовністю стрибнув за піаніно і одним стрімливим рухом перебрав усі клавіші від найнижчих до найвищих звуків. Лена також не змусила себе довго прохати, підвелася й вийшла до інструмента.
– Що будемо співати? – спитав Карік.
–  «Беловежскую пущу», – відповіла дівчина.
Хлопчик відразу ж зосередився, переключившись з пустотливо-веселого настрою на задумливий, широкий, ласкавий та романтичний настрій пісні, хвилиночку посидів нерухомо, а потім негучно заграв вступ.
Лена почала співати. Валерко, що напружено чекав на цю мить, уп’яв очі в маленьку струнку фігурку дівчини, у її обличчя, яке, поступово надихуючись музикою, зашарілося, а красиві карі очі засвітилися, неначе вона й дійсно бачила десь там, у далечині, ту пущу, про яку йшлося в пісні. Голос у Лени був добре поставлений, дзвінкий і міцний, високі ноти вона брата впевнено, не напружуючись, і звуки піаніно зливалися з її голосом так натурально, що було ясно, що вона вже не вперше співає під акомпанемент Каріка.
Усі присутні слухали з надзвичайною увагою і, коли пісня скінчилася, ще деякий час сиділи мовчки, ніби загіпнотизовані чарівною мелодією, і тільки потім бурхливо зааплодували.
– Добре співаєш, доню! – вигукнув батько Лени. – Я завжди казав, що в тебе талант, а ти все скромничаєш!
– Як Віталік Ніколаєв, я все одне не вмію… – опустивши очі, зовсім зашарілася Лена. – Він, як ангел, співає.
Валерко не знав, хто такий Віталік Ніколаєв, але йому здалося, що Лена теж щойно співала, як ангел.
– Браво, браво! – весело усміхаючись, говорила висока і дуже худа головна редакторка Лейлі Гнатівна і кивала своєю величною головою. – Леночко, просимо, іще що-небудь!
І всі гості повторювали за нею:
– Просимо, просимо!
– А що, доню, – сказав Ігор Петрович, дивлячись на Лену, яка досі стояла біля піаніно, – а правда, чи не заспівати нам з тобою дуетом, як тоді, пам’ятаєш?
– Давай, – згодилася Лена і сіла рядом з батьком. – Каріку, будь ласка, принеси нам нашу гітару.
Хлопчик побіг у другу кімнату і за якусь мить повернувся з гітарою. Ігор Петрович взяв її, поставив собі на коліно, обережно перебрав струни і тихо, протяжливо та журливо заспівав, дивлячись кудись у пустоту:

Переведіть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведіть мене через майдан.

У кімнаті при цих звуках знову запанувало уважне мовчання – усі слухали так напружено, що, здавалося, навіть перестали дихати.
Голос Лени якось непомітно вплівся в мелодію наприкінці другого куплету і зазвучав на високій чистій ноті, буцімто сповиваючи собою низький чоловічий голос, який поступово посилювався, густішав, і гітара дедалі гучніше й схвильованіше гула, затягуючи слухачів у стрімливий вир пісні постійним та наполегливим повторювання однієї фрази:

Переведіть мене через майдан!

Переведіть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нікчемним був я.
Переведіть мене через майдан.

Буревій музики з кожним наступним словом закручувався дедалі швидше, гітара вже не гула, а гуркотала, оглушуючи лавинним тиском майже хаотичних звуків, у яких, тим не менше, чулася непохитна гармонія, і голоси співаків то в унісон, то вириваючись один над другим, виносили мелодію на вершину напруженості, у якомусь відчайдушному шаленстві благаючи:

Переведіть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п’яні.
Мій син тепер співає на майдані.
Переведіть мене через майдан.

І раптом усе обірвалося, неначе лопнула на пів звуку струна:

Переведі-і-і-іть...

Останній куплет батько Лени співав уже сам один, майже пошепки, але не встиг його скінчити, тому що якраз у цю мить пролунав різкий, вимогливий дзвінок у двері. Гості всі, як один, здригнулися, ніби опам’ятавшись після гіпнотичної магії пісні, і в усіх з грудей вирвався віддих розчарування. Музика змовкла. Дзвінок повторився.
– Хто б це міг бути? – пробурмотіла Рахіль Ісаківна і пішла відчиняти.
Валерко, сидячи на своєму стільці, бачив весь передпокій і, коли вхідні двері відчинилися, він з-за спини Рахілі Ісаківни розглядів, що на порозі стоїть невисокий дідок із фіолетовим щетинистим обличчям, у піжамі та капцях.
– Я на вас, Рахиль Исаковна, жаловаться буду! – промовив дідок сердитим тонким голосом. – Что вы себе позволяете! Интеллигентная, казалось бы, женщина, а собрали у себя какую-то компанию, шум, крики на весь подъезд, музыка совсем какая-то первобытная, а я человек старый, больной, мне отдых и покой нужен. У меня от вашей пианины, между прочим, люстра на потолке трясется!
Господиня квартири явно розгубилася від такого несподіваного нападу, почала була пояснювати сусідові щось про свято тощо, але той і слухати не став.
– Я вас предупредил! – сказав він рішучо. – Если не перестанете пианину, вызову участкового!
І, повернувшись, пішов геть.
Рахіль Ісаківна зачинила двері і вернулась до вітальні, збентежено усміхаючись.
– Ну, що тут зробиш, панове! – промовила вона, розводячи руками. – Доведеться нам і дійсно скінчити музикувати. Це приходив наш сусід знизу. Йому заважає шум…
І тут Валерко, який весь час, поки Рахіль Ісаківна розмовляла з сусідом, так і кипів від обурення, не видержав.
– Та що він, збожеволів, чи що! – вигукнув він, підхопившись. – Та хіба ж це називається шум! Знаю я, що таке справжній шум! Це коли мій батько вмикає радіолу на повну могутність і гопцювати в квартирі починає, та не один, а з приятелями. Оце я розумію – шум! А тут… тут же музика!
І схаменувся, злякано дивлячись на гостей, – напевно, зараз всі сміятимуться: ось, мовляв, вискочив з промовою! Але ніхто не засміявся і навіть не усміхнувся. Обличчя в усіх були дуже серйозні.
– Не всім людям дано розуміти і відчувати високе мистецтво, юначе, – зітхнув Рудольф Карлович. – Деякі вважають музику шумом, а деякі, навпаки, шум – музикою. Це факт, і нічого тут дивуватися і тим більше ображатися. Просто нам сьогодні трішки не пощастило: ми із сусідом Рахілі Ісаківни стоїмо на різних позиціях і однаково маємо право на власну точку зору. Тому єдиний вихід із нашого становища – компроміс. Доведеться нам зайнятися чим-небудь тихим. От, наприклад, чому б нам не попрохати нашого шановного Сергія Вікторовича почитати нам свої нові вірші, що він їх написав спеціально в честь наших милих дам.  А потім ми всі сядемо за стіл і за трапезою ці вірші обміркуємо. Ніхто не проти такої пропозиції, панове?
Ніхто був не проти.