Витер над тыхым мистом. Новела 4-3

3.

Весна увірвалася в місто бурхливо й радісно, ніби влетіла на легких райдужних крилах. Теплом повіяло відразу з усіх боків, погода встановилася сонячна та ласкава, і навіть уночі, як це дуже рідко буває, температура не опускалася нижче нуля.  Сніг розтав повністю за якихось чотири, а, може, п’ять днів. По вулицях потекли шумливі каламутні річки – ґратчасті люки на асфальті не встигали поглинати всю воду, і вона крутилася над ними маленькими швидкими вирами. Машини бігали, коли-не-коли обливаючи перехожих на тротуарах брудними бризками. Якось раз Лена потрапила під цілий фонтан грязюки, що вирвався з-під коліс великого «Ікаруса» і зовсім зіпсував її нове, тільки два тижні тому назад куплене пальто. Мама, убачивши таку біду, схопилася за голову, спробувала спочатку сама вивести брудні плями доступними їй домашніми засобами, але незабаром зрозуміла, що нічого не вийде, і віднесла пальто до хімчистки.
– Більше я тобі його не дам, – сказала вона дочці, коли через два дні пальто вернулось додому в нормальному вигляді. – Нічого бруднити добрий одяг. Ходи в чому-небудь, що більше підходить для такої погоди.
І Лена мусила одягнути стареньку болоневу курточку, яка, хоча й була вже доволі-таки поношена, але зате не боялася ніякої вуличної грязюки. Проте ця маленька неприємність з пальтом зовсім не зіпсувала настрою дівчини, і вона, як і досі, всією душею радувалась весні, сонцю й теплу.
А весна тимчасом дедалі більше набирала силу. Місто наповнилося гайворонами. Вони прилетіли непомітно, уночі, і, прокинувшись якось раз уранці, Лена убачила з вікна своєї спальні, що на всіх деревах на дворі, на голих іще гілках, чорними пластівцями сидять ці чудові птахи. Лена відчинила кватирку, і в кімнату ввірвалися їхні різкі крики.
– Мамо, а чому гайворонів ніколи не видно у місті влітку? – спитала дівчина.
Мама, усміхнувшись, знизала плечима:
– Ну, не знаю. Напевно, влітку вони перелітають у поле. А тепер вони в місті тому, що в полі ще не почалася оранка і немає гробаків, якими вони живляться. А тут, у місті, завжди знайдеш що-небудь їстівне: хліба скоринку, насіння або іще щось подібне…
Приємно, радісно йти вулицею без шапки – вперше у цьому році! – підставляти обличчя теплому вітерцю, втягувати в легені солодкі пахощі весняного повітря.
– Знову шапочку не вдягнула! Дивись, Ленко, простудишся! Ще не літо, все-таки…
– Та ні, мамо, я загартована.
– Знала я одну таку загартовану…
Лена ласкаво поцілувала маму в щоку.
– Ну, ну, не підлизуйся, – усміхнулася мама і погладила дочку по голові. – Іди, перевдягайся, а потім за уроки.
Ох, уже ці мені уроки!..
Увечері з роботи вернувся тато. У надзвичай доброму настрої, щось весело намурмуркуючи собі під носа.
– Женщины, что у вас сегодня на ужин? – басом крикнув він з порога і, як завжди, ласкаво обійняв і поцілував маму, яка вийшла йому назустріч до передпокою.
Вони були до смішного різними, Ленині тато та мама: він – високий, товстий, рум’яний, гучноголосий, чимось похожий на Іллю Муромця, тільки без бороди та вусів, а вона – низенька, худенька, з блідим обличчям і голосом завжди тихим, як дзюрчання ласкавого струмка.
– А на ужин у нас сегодня спрос, – відповіла мама, вивільняючись з могутніх обіймів свого чоловіка. – Кто спросит, тому в лоб вскочит.
– Ну-у, цього я не їм! – реготав тато, роздягаючись у передпокої. – А как насчет жареной курочки? Я так люблю жареную курочку!
– Будет, будет тебе курочка, тільки спочатку умиватися! З брудними лапами я тебе за стіл не пущу!
Хвилин через п’ять, удосталь поплюскавшись під краном, тато вийшов з ванної з рушником на шиї і зазирнув у кімнату Лени.
– Ти чого тут сидиш, як миша? Навіть із батьком привітатися не виходиш! – спитав він дівчину, яка сиділа, схилившись над столом, і щось писала у зошиті.
– У мене рівняння не виходить, – сумно відгукнулася Лена. – Дві години вже голову сушу.
– Ну? Дві години? Ах ти, бідненька! Дай-но поглянути!
Він підійшов до столу і теж схилився над підручником алгебри, у якому потрібне завдання було відзначено хрестиком.
– Нумо, і що тут тобі не ясно?
– Усе не ясно.
– А між тим, усе дуже просто розв’язується. От, дивись: ікс виносиш за дужки. Тепер у чисельнику і в знаменнику дробу у тебе вийшли однакові вирази. Скорочуєш дріб. Тепер з правої частини переносиш у ліву з протилежним знаком. Отже, й вийшло у тебе стандартне квадратне рівняння. Як такі розв’язувати, ти, надіюсь, знаєш?
– Знаю.
– Ну, от і добре. Тоді дописуй і приходь вечеряти. Там у нас така курочка – м-м-м!.. Пальчики оближеш!
– Не хочу я вечеряти.
– А це ще чому?
– Та так просто… апетиту немає.
– Ох, Ленко, щось ти мене тривожиш останнім часом! Що значить «апетиту немає»? У твоєму віці причина відсутності апетиту може бути лише одна…
– Тату! – Лена зашарілася.
– Ну, не буду, не буду. Не хочеш вечеряти – не треба. Тоді я сам усю курочку з’їм!
Він повернувся й вийшов з кімнати.
Залишившись сама одна, Лена дописала рівняння, відкинула ручку, згорнула зошит, відсунула підручник і стомлено потягнулася. Треба ще було перекласти текст і виконати вправу з англійської мови, але дівчина вирішила трішки відпочити, тим більше що в голові після алгебри була така каша з іксів та ігреків, що для чужоземних слів там зовсім не залишилося місця. «Перерва!» – сказала собі Лена і, вставши з-за столу, увімкнула верхнє світло, вимкнула настільну лампу і гупнулася на ліжко з «Туманностью Андромеды» в руках.
Тихо скрипнули причинені двері, і в кімнату неспішно ввійшов великий товстий сірий кіт. М’яко стрибнув на ліжко, пройшов по Лені, безцеремонно відштовхнув головою книгу і ліг на грудях дівчини, гучно воркочучи.
– Теодоре! – невдоволено поморщилася Лена. – Нахальная ты морда! Ну, чого тобі?
Кіт замружився.
Лена зітхнула, відклала книгу і почала чухати в Теодора за вухом. Той ласкаво запустив пазурі в сукню дівчини, як робив це завжди, коли бував у особливо доброму настрої.
– Що тобі дали на кухні, старий розбишако? Курочку?
– Мр-рр! Мр-рр!
– Або котлетку?
– Фр-рр! Фр-рр!
– От що значить справжнє солодке життя! Їж, пий, і ніяких тобі уроків, алгебри та геометрії! Теодоре, ти кепсько спиш від того, що не знаєш геометрії?
– Мр-рр! Мр-рр!
– От і я так само вважаю. Навіщо мені геометрія? Можна подумати, що я все своє життя тільки й робитиму, що обчислюватиму площу паралелограмів, трапецій, трикутників… Або, може, щодня добуватиму квадратні корені і займатимуся логарифмуванням… Ні, що ні кажи, Теодоре, а викладання в нашій радянській школі ведеться абсолютно неправильно. Може, кому й потрібні логарифми та паралелограми, то й нехай собі він їх вивчає на здоров’я! Але навіщо ж примушувати робити це всіх поспіль? По-моєму, кожний учень повинен мати право вибирати із шкільної програми лише ті предмети, до яких у нього є здібності і які будуть йому потрібні в подальшому житті. От у мене, наприклад, немає жодних здібностей до математики, і вона ніколи не буде мені потрібною в майбутньому, тому що я хочу стати філологом, мовознавцем і вивчати старі слов’янські рукописи. А навіщо філологові логарифми та паралелограми? Ти згоден зі мною, Теодоре?
– Мр-рр! Мр-рр!
У вітальні задзвонив телефон. Лена почула кроки мами і її голос:
– Алло, слушаю! Ах, це ти! Добрий вечір. Так, вдома. Зараз покличу.
Мама зазирнула у кімнату дочки:
– Лено, іди, там тобі Валера дзвонить.
Дівчина обережно зняла з себе Теодора, підвелася, вийшла у вітальню і взяла трубку, що лежала біля апарата на невисокому столику перед канапою:
– Слухаю!
– Ленко, ти? – почула вона знайомий голос.
– Ні, це тінь батька Гамлета.
– Правда? Тоді привіт!
– Привіт. Ти чого дзвониш?
– Підеш завтра в кіно?
– В кіно?
– Еге ж, на «Служебный роман». Дві серії, потішна комедія. Тільки, будь ласка, не відмовляйся, а то ми з Каріком уже квитки купили.
– А я й не збираюся відмовлятися. Кіно так кіно. Коли починається?
– О шістнадцятій сорок. Ми на денний сеанс квитки взяли, тому що на вечірній Каріка можуть не пустити.
– А в якому кінотеатрі фільм?
– У «Ювілейному».
– Ой, це аж туди їхати?
– А що, хіба далеко?
– Це ж на другому кінці міста!
– Ну і що? Зате відмінний фільм побачимо. Ельдара Рязанова знаєш? «С легким паром» тощо…
– Та знаю. Я не така темна, як ти думаєш.
– «Служебный роман» – теж його стрічка.
– Ну, гаразд, поїдемо в «Ювілейний». Де зустрінемось?
– Може, ми до тебе забіжимо?
– Гаразд, забігайте.
– Отже, завтра о третій годині ми у тебе. Договорились?
– Договорились.
– Тоді до побачення?
– До побачення.
Лена поклала трубку.
– Мене Валера з Каріком у кіно запросили, – сказала вона, зазирнувши на кухню, де тато саме доїдав курочку, а мама мила тарілки. – На завтра, на чотири сорок. Я піду?
– Чого ж, іди, – відгукнулася мама. – Не одна ж підеш, з хлопчиками. Скільки тобі треба в грошовому еквіваленті?
– Ніскільки. Валера квитки вже купив.
– А на морозиво?
– За моїх часів, – промовив тато повчально, – морозиво дамам завжди купували кавалери.
– Хай так, – згодилася мама, – але гроші все-таки треба взяти. Валера купить морозиво Лені, а Лена – Карікові. Карік ще не кавалер, і його треба побалувати.
На це тато не знайшов, що заперечити.
– Ну, тоді візьми там, з мого гаманця, копійки, – промовив він.