Витер над тыхым мистом. Новела 4-4

4.

– Чого тобі знову не спиться? – спитала мама, поклавши плетіння собі на коліна і звівши очі на дочку, яка в самій нічній сорочці вийшла із своєї кімнати і зупинилася на порозі вітальні. – Дивись, уже друга година ночі, а тобі завтра в школу. Знову тебе не добудишся.
– А ти сама чого не спиш? – поцікавилася Лена, наближаючись до мами і опускаючись на канапу рядом з нею.
– Я, на відміну від тебе, хатня господиня, на роботу мені рано вставати не треба, тому я й можу дозволити собі довго не спати й поплести твоєму татові шарфик.
– А тато вже спить?
– А ти хіба не чуєш?
Лена прислухалася: із спальні долинало приглушене татове хропіння.
– Ну, що з тобою сталося? – спитала мама і ласкаво обійняла дочку за плечі.
– Та так, нічого особливого… – пробурмотіла дівчина й додала, зітхнувши: – Знаєш, я все хочу з тобою поговорити…
– Про що, Леночко?
Дівчина помовчала трохи, збираючись з духом, а тоді спитала:
– Тобі Валера подобається?
Мама уважно подивилася на неї.
– Подобається, – сказала вона повільно. – Він уміє бути вірним другом, а це в наш час велика рідкість.
– А ти знаєш, що він другорічник, хуліган і навіть стоїть на обліку в міліції?
– Знаю, – відповіла мама після короткої паузи, яка Лені здалася цілою вічністю. – Рахіль Ісаківна розповіла нам з татом усе.
– Розповіла?!
– Так, розповіла. Вона бачить, що у вас з Валерою зав’язалася дружба, і їй дуже не хотілось би, щоб вона обірвалася від того, що ми, рано чи пізно дізнавшись про минуле хлопчика, могли б зробити з усього цього неправильні висновки. Вона дуже докладно нам все пояснила, і ми все зрозуміли.
– Правда? – Лена відчула, що в неї камінь з душі звалився.
– Правда, – усміхнулася мама.
– А я все боялась розповісти тобі про Валеру, думала, що ти, коли дізнаєшся про все, заборониш мені з ним зустрічатися…
І Лена раптом, вткнувшись обличчям у долоні, тихо заплакала.
– Ну, що ти, що ти, дурненька? – мама погладила її по голові, поцілувала. – Не буду я забороняти. – Помовчала і спитала обережно: – Він тобі дуже подобається?
– Мені здається, що я його кохаю… – відповіла Лена крізь сльози, хлипаючи, і тут же, підвівши голову, якось злякано подивилася на маму: – Це недобре, да?
– Ну, чому ж недобре? – м’яко промовила та. – Закохатися в твої п’ятнадцять років – це цілком натурально. Так буває з кожним.
– І з тобою було?
– Було і зі мною.
– Ти закохалася в тата?
– Ні, ми з татом познайомилися набагато пізніше, уже в інституті. А в п’ятнадцять років я кохала одного сусідського хлопчика. Ой, ти не знаєш, як я його кохала! Просто без тями! От тільки він не звертав на мене жодної уваги…
– А що було потім?
– А потім минув час, я подорослішала, порозумнішала і убачила, що все моє кохання було лише юнацьким захопленням.
– А у мене – як ти думаєш? – у мене теж захоплення, або все це серйозно?
– Як тут відповіси, Леночко? Адже все залежить від конкретних людей. Я – одне, ти – інше. Але мені б дуже хотілося, щоб твоє кохання не згасло і збереглося на довгі роки.
– Отже… отже, ти була б не проти того, щоб ми з Валерою коли-небудь, у майбутньому, побралися?
– Ох, як же це непросто – мати п’ятнадцятирічну дочку! Може, й не була б проти, тільки не треба поки що про це говорити. Куди квапитись? Кохання перевіряється роками. От незабаром Валеру заберуть до армії, а ти чекай на нього, тоді й зрозумієш, захоплення це або серйозно. Якщо дочекаєшся, якщо не охолоне твоє почуття, значить, усе по-справжньому. Ну, а якщо ні… Правильно я кажу?
– Правильно, мамо, – кивнула Лена. – Ти завжди все кажеш правильно.
– Тож будьмо вважати, що ми про все договорились.
– Будьмо. Мамо, а може, ти розповіси мені, як у вас усе було з татом? Як ви познайомилися?
– Ну, я ж кажу, що в інституті. Разом поступали, тільки він на фізмат, а я на філологічний. Він у молодості кевеенщик був, веселий такий… Як у такого не закохатися!
– А він до тебе залицявся?
– О, ще й як залицявся! Тато в нас людина настирлива.
– І побачення призначав?
– А як же! Якось раз прийшов на побачення з отакенним букетом троянд в руках. З’ясувалось, що він потратив на нього всю свою стипендію! Я тоді образилася на нього за таку дурну забаганку. «Невже ж ти думаєш, – кажу, – що я вийду заміж за людину, яка так гроші розтринькує!» Ми навіть ледь не посварилися.
– Але він зрозумів свою помилку?
– Певна річ. Потім цілий тиждень ходив за мною, такий винуватий-винуватий, і все пробачення просив.
– А потім ти йому пробачила і згодилася стати його дружиною?
– Так, згодилася, тому що мені стало ясно, що я кохаю його по-справжньому і можу простити йому все на світі. Тож і почалося в нас родинне життя. Мені здається, що склалося воно в нас відмінно, хоча більшість наших спільних знайомих вважає нас з татом невдахами: він міг стати вченим-математиком, а став лише директором Палацу культури і про свою кандидатську тепер навіть думати забув. А я могла б стати мовознавцем, а стала звичайною хатньою господинею. Але це все дрібниці. Головне, що ми обоє щасливі. А найголовнішою удачею в нашому житті було те, що в нас народилася ти.
– Правда?
– Звісно, Леночко! Знала б ти, як ми з татом на тебе чекали! А як тато під вікнами пологового дому цілу ніч простояв, все боявся, що я умру, тебе народжуючи… Ой, та хіба ж усе розповіси!
Мама тихенько засміялася, махнула рукою, а потім обійняла дочку й промовила:
– Йшла б ти спати, красуню.
– Гаразд, піду, – згодилася Лена і підвелася з канапи.