Дощик де...

Дощик іде,
по синьому небу
хмаринка пливе,
сніг висипає,
хурделиця небо вкриває,
а я все чекаю.
На милого…
Як він вперше поглянув,
забрав мою душу
забула про все я,
про маму і тата,
про рідну домівку,
сестричку і брата.
Я вмить зрозуміла,
що жити
без нього
 ні дня, ні хвилини,
не зможу.
Усе я відам
до краплини,
до скону,
аби лиш дивитись у синії очі,
аби лиш відчути як серце дівоче
співа наче пташка
весняної ночі.
Щемливо та солодко,
ніжно та палко…
Він теж покохав,
я це бачила, знала.
Читала в очах його.
В серці читала:
Кохаю,
  кохаю,
     кохаю
        кохаю!
 Вже про весілля ми з ним говорили,
як раптом тривожнії дзвони забили.
Страшні тії дзвони,
гучні та безжальні.
Віщують розлуку,
віщують розпуку
і смерть….
Не вірила я,
що кохання
скінчитися може
так страшно…
Коли проводжала
Не знала…
Не знала
побачу коханого я,
ще колись…
Хустину гаптовану
з серця знімала та
приклала
до серця коханого
і обнімала
так міцно…
Просила носити на серці її
і не знімати
ніколи
Ніколи…
Дощик іде
По синьому небу
хмаринка пливе.
Сніг висипає,
Хурделиця небо вкриває
А я все чекаю.
На милого…