Витер над тыхым мистом. Новела 5-1

Частина друга

ПАРОСТКИ

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
………………………………………….

Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

(Василь Симоненко)


Новела п’ята

НАЦІОНАЛІСТ

1.

Після того як рік тому назад із школи за родинними обставинами пішла молоденька весела вчителька російської мови та літератури Галина Борисівна, світлий та затишний чотирнадцятий кабінет, оформлений і впорядкований її власними руками і переважно за її власний рахунок, осиротів. Здавалось би, усе було в ньому, як досі, усі речі стояли на своїх місцях, усі портрети письменників-класиків висіли на своїх цвяхах, але все-таки входити до кабінету стало якось неприємно і сумно. Щезла та атмосфера бурхливої життєрадісності, яку Галина Борисівна приносила з собою на кожний свій урок, а разом із атмосферою щезло й бажання вивчати російську літературу, яка з казково цікавого предмета раптом перетворилася на нудну тяганину.
Філологів у школі був недокомплект, і тому відразу ж постала проблема: ким замінити Галину Борисівну? Спочатку вести уроки російської мови та літератури взялася вчителька української мови, але, не пропрацювавши й місяця, кинула це діло, пославшись на те, що вона й без цього дуже обтяжена роботою. Після неї російські уроки на протязі чверті по черзі вели географ, біологічка та вчитель співів, але всі вони виглядали на посаді філолога так смішно й недоречно (учитель співів, як з’ясувалося, навіть писав з помилками), що стало абсолютно ясно: так далі продовжуватись не може. І тоді в школі появилася Неллі Степанівна.
Це була висока, дуже сувора на вигляд немолода дама в масивних окулярах, одягнена в солідний темно-синій костюм. Вона курила (цей факт школярі встановили у перший же день), говорила густим неприємним басом, як стара театральна акторка, на уроках смоктала м’ятні льодяники, щоб перебити запах тютюну, і, що найголовніше, абсолютно не розуміла української мови. Звичайно ж, спочатку це всіх здивувало: людина прийшла працювати в українську школу і не знає української мови! Але, як з’ясувалося, це було ще не найдивніше. Найдивніше почалося трохи згодом.
Відчувши себе повноправною господинею в кабінеті російської мови та літератури, Неллі Степанівна визнала потрібним провести в ньому деякі перетворення. Насамперед вона звеліла старшокласникам здійняти зі стіни портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки. «Это наглядные пособия для украинского кабинета, – пояснила вона здивованим хлопцям, – а у нас кабинет русского языка, потому и украшать его должны портреты только русских писателей». Сказано це було таким тоном, що кожному зробилося ясно: перечити нема жодного сенсу. Вилом, що утворився після цього в галереї класиків, було тут же заповнено портретами Шолохова та Серафімовича.
Але на цьому діло не скінчилося.
Тим же старшокласникам Неллі Степанівною було сказано здійняти з планшета над класною дошкою паперовий плакат, який зі свого високого місця не втомлювався закликати школярів любити «книгу – источник знаний». «Он в таком состоянии, что ему уже просто неприлично висеть в нашем классе», – заявила вчителька і, власними руками розшматувавши плакат, викинула його в кошик для сміття. Старшокласники тільки зітхнули. Без плаката в кабінеті зробилося зовсім незатишно. Місце на планшеті світилося пустотою і мозолило очі протягом трьох днів, а на четвертий день воно було, знову ж за наказом старанної та заповзятливої Неллі Степанівни, заповнене новим плакатом, написаним яскравими великими червоними літерами. Цей плакат безапеляційно і агресивно кричав: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин!». Це гасло, як згодом з’ясувалося, було вивішено не просто так, заради того щоб прикрасити стіну. Воно стало справжнім програмним документом нової вчительки, яка, починаючи з дня, коли воно з’явилося, оголосила в своєму кабінеті повну та непорушну російськомовність, зробивши кабінет єдиним у школі місцем, де українська мова була фактично поза законом. На відміну від Галини Борисівни, на уроках якої українська та російська мови завжди перепліталися так натурально й органічно, як тільки й можуть переплітатися дві споріднені слов’янські мови, Неллі Степанівна на своїх уроках вимагала, щоб учні відповідали на її питання виключно по-російськи, а якщо хто-небудь раптом починав, як у минулі часи, говорити українською мовою просто тому що йому так було простіше і звичніше, учителька щоразу обривала його на півслові одною й тією ж фразою: «А теперь повтори то же самое, только по-человечески!».
– Ну чого вона все присікується! – іноді скаржився Валеркові Карік. – Ну як же можна в українській школі забороняти говорити по-українськи! Це ж просто абсурд! Несправедливість і абсурд!
– Я і сам так же думаю, – згоджувався Валерко, – та й не тільки я. У нашому класі багато хто обурюється, тільки, звичайно ж, не вголос, а так, собі в кулак.
– У нас теж, – кивав Карік.
Неллі Степанівна присікувалася не тільки в тих випадках, коли йшлося про мовну практику. У інших сферах шкільного життя вона чіплялася до учнів не менше, а може, навіть і більше. Хлопців-старшокласників вона постійно діймала за їхнє довге, нестрижене волосся, дівчат – за фарбовані нігті. Молодшим же школярам від неї діставалося за неохайні костюми, за необгорнуті зошити та підручники, за наклейки на портфелях тощо. За некрасивий почерк вона знижувала оцінку на один бал навіть якщо в написаному на було жодної помилки. За чотири виправлення ставила двійку і підписувала знизу червоним чорнилом: «Отвратительная грязь!». У щоденниках учнів вона часто записувала такі зауваження: «По внешнему виду не соответствует званию советского школьника», «Подвержен тлетворному влиянию Запада», «Дерзок до свинского неприличия» тощо.
За той зрівняльно недовгий строк, що Неллі Степанівна пропрацювала у Валерковій школі, її зненавиділи практично всі, у чиїх класах вона вела уроки. Учні тихо ремствували, але відкрито своєї невдоволеності до пори до часу не насмілювався висловити ніхто.
Першим це зробив Валерків клас.
Якось раз, після дзвінка ввійшовши до кабінету, Неллі Степанівна раптом убачила на своєму столі зроблений синьою крейдою напис: «Подвержена тлетворному влиянию никотина».
На якийсь час учителька застигла, як у паралічу. То червоніючи, то біліючи від обурення та гніву, вона довго не могла вимовити ні слова, а коли до неї нарешті вернулася мова, вона зашипіла якимось зовсім навіть нелюдським голосом, із ненавистю дивлячись на учнів, що сиділи перед нею:
– Кто это сделал?
Клас мовчав.
– Я спрашиваю, кто испачкал стол? – прохрипіла Неллі Степанівна, блиснувши окулярами.
Ніхто не відповідав.
– Дежурные! – крикнула вчителька і стиснула кулаки. – Кто дежурный?
Підвелися дві дівчинки.
– Вы видели, кто это сделал? – спитала їх Неллі Степанівна таким тоном, неначе їй кортіло накинутися і розмазати бідних чергових по підлозі.
– Нет, не видели, – відповідали дівчинки.
– Да? Ну, хорошо! Если кто-то видел, пусть лучше сразу признается. Я требую, чтобы мне сию же минуту выдали этого злотного нарушителя школьной дисциплины!
Ніхто й не подумав признаватися. Усі дивилися на грізну вчительку із явною зацікавленістю, і у вічу в кожного ясно читалося питання: чим же все-таки скінчиться ця хохма?
– Так, значит, круговая порука? – Неллі Степанівна у знемозі опустилася на стілець.  – А вы хоть знаете, как это называется? Вы хоть понимаете, чем это пахнет?
– Табаком, – тихо промовив хтось собі в кулак, однак Неллі Степанівна все дуже добре почула, і обличчя її перекривилося від злості.
– Если вы полагаете, что я оставлю этот инцидент без последствий, то вы глибоко ошибаетесь, – промовила вона льодяним голосом. – Хулиган будет найден очень скоро, тем болем что я догадываюсь, кто мог совершить это варварство, и почти уверена, что не ошибаюсь. Ольшанский! – вона повернулася до Женька Вільшанського, який сидів за третьою партою біля вікна. – Вот тебе, например, нечего мне сказать?
– Абсолютно нечего, Нелли Степановна, – спокійно відповів Женько, звівши на вчительку свої красиві сірі очі.
– Разве это не ты сделал?
– Почему вы думаете, что это я?
– Потому что именно тебе я вчера записала в дневнике: «Подвержен тлетворному влиянию Запада».
Це була правда. Учора Женько Вільшанський, круглий відмінник і гордість школи, одержав від Неллі Степанівни перше в своєму житті зауваження в щоденник за те, що прийшов у клас з великою барвистою наклейкою «Техас» на своєму новенькому дипломаті.
Женько тонко усміхнувся.
– Неужели вы полагаете, что я так мелочно мстителен? – промовив він.
– Пока я полагаю только, что ты отнюдь не мелочно дерзок, – розлютилася вчителька. – Если это не ты, то, может быть, ты видел, кто это сделал?
– Видел, – жоден мускул на Женьковому обличчі не ворухнувся.
– Кто же?
– Неужели вы полагаете, что я могу опуститься до такого гнусного предательства?
– Ольшанский! – раптом заверещала Неллі Степанівна напрочуд високим та різким голосом, якого від неї ніхто не чекав, і підхопилася зі стільця. – Ты называешь это предательством?
– А разве вы называете это как-то иначе? – здавалося, в цього хлопчака зовсім не було нервів. – В таком случае, мне вас искренне жаль.
– Значит, ты согласен с тем, что здесь намарано? – учителька тикнула пальцем у стіл.
– Целиком и полностью. А разве там написана не правда?
Неллі Степанівна задихнулась, і здалося навіть, що зараз з нею станеться удар.
– Вон… из класса! – прохрипіла вона, посинівши від люті. – И завтра в школу с матерью!
Вільшанський спокійно встав зі свого місця, неспішно засунув у дипломат підручник та зошит, замкнув замки, попрохав Світку, що сиділа з ним за однією партою, пропустити його і вийшов з кабінету.
– Дежурные, приведите в порядок стол! – веліла Неллі Степанівна, дочекавшись, поки за Женьком зачиняться двері.
Чергові дівчинки взяли мокрі ганчірки і стали витирати напис на вчительському столі.
Цей вчинок Вільшанського привів Валерка в захват. Так спокійно і з таким почуттям власної гідності говорити з учителькою і, не вимовивши, фактично, жодного грубого слова, довести її буквально до шаленства! Валерко так не зміг би, хоча йому вже давно кортіло сказати Неллі Степанівні пару ласкавих слів. Хлопець перейнявся глибокою повагою до цього надзвичайно красивого в своїй спокійній та гордій незалежності тринадцятирічного смаглявого підлітка, який і раніше завжди був йому дуже симпатичний, незважаючи на те що в класі Женька, м’яко кажучи, не полюбляли. Не полюбляли не стільки за те, що він був відмінником, скільки за те, що він мав дуже тяжкий характер. Що правда, то правда, Женько Вільшанський був надзвичай відлюдним та нетовариським типом. Він ні з ким не дружив – здавалося, друзі йому були просто непотрібні; ніколи не вступав у шумливі ігри – ніхто в школі ні разу не бачив, щоб він навіть просто пробіг по коридору або гучно засміявся, як усі інші хлопчаки; ніколи не брав участь у колективних шкільних заходах – залучити його до збирання макулатури або брухту було просто неможливо, і вчителі та вожатий давно махнули на нього рукою; навіть голос його у класі звучав дуже рідко – Женько був мовчазний і говорив лише тоді, коли до нього зверталися. Але все це було ще не головне. Найголовнішим було те, що Вільшанський ніколи нікому не давав списувати. За це його по-справжньому ненавиділи. Ненавиділи і, тим не менш, ні разу не били, як зробили б це з будь-яким іншим зарозумілим відмінником. Лізти до Женька просто боялися, і не тільки тому що він був доволі дужий і вмів за себе постояти. Річ тут була зовсім не в його фізичній силі. Трудно сказати чому, але підняти на нього руку всі вважали просто неможливим. Була в Женьковому характері якась металічна струна, яка напиналася при найменшому прояві недружелюбності, і тоді завжди ясні та спокійні сірі очі хлопчика спалахували якимось диким, холодним, зеленуватим вогнем, як у хижака, що лаштується до стрибка на свою жертву. Видержати погляд таких очей не міг ніхто, бо при цьому в кожного появлялась якась підсвідома впевненість, що тут зовсім не жарточки і що зараз Женько кинеться і розшматує тебе зубами і нігтями, мов лютий звір. Перед такими очима навіть найвідчайдушніші розбишаки в класі завжди відступали з душею, повною страху, і бурмотіли собі під ніс:
– Та пішов ти на фіг, маніяку!
А Женько знову заспокоювався і, як завжди, красивий, підтягнутий та охайний, знову відокремлювався від усього світу, неначе опускав перед собою якусь прозору стіну. 
Однак Валерко точно знав, що Женько не завжди буває таким, як у школі. Якось раз йому довелося убачити зовсім іншого Вільшанського. Відбулося це не так давно на вулиці. Не помічаючи Валерка, Женько неспішно йшов, тримаючи в руці сітку з хлібинами, а рядом з ним дрібненько тупав маленький хлопчик років шістьох-сімох. Цей хлопчик весь час про щось весело щебетав і іноді нетерпеливо смикав Женька за рукав, а Женько дзвінко сміявся, киваючи в такт словам свого супутника, махав рукою, смішно надував щоки, передражнюючи когось товстого, і високо, мов Буратіно, піднімав коліна. Бачити такого Женька було так незвично й дивно, що Валерко вирішив не показуватися, як хотів був спочатку, а навпаки, щосили стараючись зостатися непоміченим, обережно пройшов слідом за веселою парочкою цілий квартал. «От ніколи б не подумав, що Вільшанський здатен до таких бурхливих емоцій! – думав він, дивлячись, як Женько забавляє хлопчика. – Напевно, цей малюк – його брат, і, очевидно, він його дуже любить… Гм…» До останнього висновку Валерко прийшов, коли убачив, як Женько, на ходу обійнявши хлопчика за плечі, схилився до нього і з теплою ласкавістю в голосі промовив крізь сміх: «Ах ты, мой глазастик!», а малюк потерся щокою об його руку.
Убачивши, так би мовити, інше обличчя Женька Вільшанського, Валерко відчув ще більшу симпатію до цього підлітка, а випадок з Неллі Степанівною зробив у Валерковій душі справжню революцію – він чомусь саме від Женька менш за все чекав такого вчинку.
Коли Валерко в захваті розповів Карікові про все, що сталося в класі, той спочатку від щирого серця посміявся, а тоді раптом спитав з якоюсь незрозумілою тривогою:
– А правда, хто все це зробив з її столом?
– Звідки мені знати? – знизав плечима Валерко. – Я не бачив.
– Ой, ти тільки не подумай, що я прошу тебе видати товариша! – схаменувся Карік. – Не треба мені знати, хто це зробив! Я тільки хотів спитати: це не ти?
– Та ні, не я, – відверто відповів Валерко. – У мене б на таке не вистачило дотепності. А хто написав, я й правда не бачив. Для мене це було такою ж несподіванкою, як і для Неллі Степанівни.
Карік зітхнув з полегшенням.