Витер над тыхым мистом. Новела 6-1

Новела шоста

ДНІ ЖЕНЬКА ВІЛЬШАНСЬКОГО

1.   

Женько в синьому трикотажному спортивному костюмі сидів на канапі, підтягнувши коліна і обхопивши їх руками, і уважно дивився на батька, який повільно й понуро ходив по кімнаті туди-сюди, від вікна до дверей і назад, у задумливості покручуючи свого русявого вуса. Пауза в розмові тривала вже доволі довго, і хлопчик нарешті не видержав.
– Ну, чого ти мовчиш? – спитав він. – Осуджуєш мене, да? По-твоєму, я не повинен був втручатися не в своє діло?
Батько перевів погляд на Женька і зітхнув:
– За твій вчинок я не можу тебе осуджувати. Ти зробив так, як підказувала тобі совість. На твоєму місці я зробив би так само, проте…
– Що проте?
– Проте я тебе все-таки осуджую, тільки зовсім за інше.
– За що ж?
– За те, що ти не взяв під увагу той факт, що після інциденту з твором твого друга у тебе безсумнівно будуть у школі неприємності, які можуть дуже кепсько вплинути на твоє здоров’я. Ти хіба забув, що лікарі рекомендували тобі берегти нерви?
– Нічого я не забув, – пробурчав Женько, – та тільки на моє здоров’я вже ніщо не може кепсько вплинути.
– Євгене! Ну що ти знову верзеш! Не розумію, звідкіля в тебе ця ідея-фікс! Чому ти забрав собі в голову, що обов’язково маєш вмерти? Хай Олег вмер у дитинстві, але це ж іще не значить, що й ти зазнаєш тієї ж долі!
Олег був старшим Женьковим братом. Він умер від якоїсь природженої тяжкої хвороби серця в одинадцятирічному віці, коли Женькові було всього шість років.
– Олег тут не при чому, – промовив Женько.
– А що тоді при чому?
– Реальність, тату, реальність.
– Із твоєю хворобою можна дожити до глибокої старості.
– Не треба мене втішати, тату, я не маленька дитина, – гірко усміхнувся Женько, спустивши ноги з канапи. – Я умру скоро, і ти знаєш це не гірше за мене. – Він устав і, наблизившись до батька, зазирнув йому у вічі. – Не щастить вас із мамою на синів.
Батько поклав йому руки на плечі:
– Навпаки, дуже щастить, Женю. Я пишаюся, що в мене такий син.
– Був, – тихо промовив хлопчик.
Батько раптом рвучко притулив його до себе, міцно обійняв, розкудлати його темно-русе волосся.
– Я люблю тебе, синку, – сказав він пошепки. – Дуже люблю. Один ти в нас з мамою… Невже ж ти й дійсно хочеш нас покинути?
– Не хочу, – так же пошепки відповів Женько.
– Тоді.. тоді не говори більше про смерть. Не треба її кликати. Коли не кличеш, вона про тебе й забути може.
– Гаразд, не буду, – згодився Женько. – Я не буду, тату.
Батько відхилив його від себе і усміхнувся з якоюсь незрозумілою полегкістю, неначе й дійсно повірив, що, якщо не говорити про смерть, то вона й не прийде. Женько теж усміхнувся, але усмішка в нього вийшла сумна – йому було жаль батька.
– У школі нічого не бійся, – сказав батько, трішки помовчавши. – Що б тобі там не казали, у чим би не обвинувачували, стій на своєму, тому що правда на твоїй стороні. Ну, а коли що, то я сам до школи піду, пропишу їм там пару бочок арештантів. А все-таки молодець твій новий друг! Написати такий твір!
– За цей твір його тепер зі школи виженуть, – зітхнув Женько.
– Та ну, не перебільшуй. Навіщо ж його виганяти?
– Його вже давно вигнати хочуть.
– Чому?
– Тому що він другорічник. Йому вже шістнадцять літ, скоро сімнадцять буде.
Деякий час батько мовчки дивився на Женька.
– От не чекав… – пробурмотів він нарешті.
– Чого не чекав?
– Такого твору від другорічника.
– Та ні, ти не подумай, він не який-небудь там! – поспішно промовив Женько. – Він добрий хлопець, тільки йому весь час дуже не щастить.
– А я й не думаю, – відповів батько. – Я довіряю тобі: із кепською людиною ти б не подруживсь. Та й не може бути кепським той, хто написав такий твір.
Женько усміхнувся, тільки тепер уже весело – на душі в нього стало спокійно.
– Я забув сказати: сьогодні мама дзвонила, – згадав він, – коли ти на роботі був.
– Правда? – зрадів батько. – І що вона сказала?
– Нічого особливого. Усе в неї в порядку, тільки, напевно, муситиме задержатися в Києві дні на три. Просить, щоб ми не хвилювалися, і обіцяє привезти подарунки.
– Подарунки – це добре, а от що задержиться – кепсько, – похитав головою батько. – Ну що ж, будемо на протязі ще трьох днів їсти тільки макарони і чекати, поки мама приїде і зготує нам яку-небудь нормальну їжу.
Женько негучно засміявся. Батько поплескав його по плечу і промовив, кинувши погляд на годинник на стіні:
– Піду, попрацюю ще трохи, а то вже без п’ятнадцяти одинадцята, а мені треба обов’язково сьогодні все закінчити.
І пішов у кабінет до своїх креслюнків, а Женько залишився у вітальні. Гупнувся на канапу і закинув ногу на ногу, прислухуючись, як знову пекуче тягне під ребрами поки що не дуже міцний, але надзвичайно неприємний і дошкульний біль. Уже другий раз за ці дні хвороба нагадувала про себе. Раніше цього так часто не бувало, і хлопчик із тугою в душі подумав, що, напевно, незабаром настане час, коли приступи болю зробляться щоденними, потім біль зовсім не буде переставати ні вдень, ні вночі, а потім… потім уже нічого не болітиме. Зітхнувши, Женько перевернувся на бік, спиною до стіни, підклав під голову руку і повозився, стараючись надати своєму тілу найбільш зручну позу, щоб угамувати біль. Погляд хлопчика, машинально переходячи з одного предмету на другий, раптом задержався на великому кольоровому фотознімку, який у красивій рамочці висів на протилежній стіні над столиком, де стояв телефон. На знімку два хлопчики сиділи рядом на лавці у залитій сонцем альтанці над блакитною водою моря. Перший хлопчик, зовсім маленький, років чотирьох-п’яти на вигляд, був у яскраво-червоній шовковій сорочці з широкими рукавами і в синіх українських шароварах з оксамитовим поясом. У руці він держав кругле жовте накусане яблуко і весело сміявся, показуючи сніжно-білі дрібненькі молочні зубки. Другий хлопчик, років десяти, у зеленій футболці та сірих шортах, м’яко усміхався, поклавши руку на плече свого маленького сусіда і ласкаво дивлячись на нього красивими карими очима. Одного побіжного погляду вистачило б для того, щоб зрозуміти, що хлопчики на знімку рідні браття  – так похожі вони були один на одного незважаючи на те, що обличчя старшого хлопчика було трішки більше вилицювате, з легкими, але явними монгольськими рисами, як у мами, тоді як у молодшого, без сумніву татова сина, зовнішність була абсолютно європейська. І в Женька защемило в грудях, коли він згадав, що малюком із яблуком був він сам, а рядом з ним у тій альтанці сидів тоді його старший брат Олег, якого тепер уже давно немає в живих… Знімок було зроблено в останній рік життя Олега, коли вони всією родиною відпочивали на Кримському узбережжі. Тоді ще ніщо не провіщало близької біди. Олег, либонь, вперше за останні п’ять місяців виглядав абсолютно здоровим, був веселим та життєрадісним, цілими днями грав з Женьком у різні ігри і вчив його плавати. «Не бійся, я тебе тримаю!» – бадьоро говорив він, стоячи у воді по пояс і своїми ласкавими та дужими руками підтримуючи братика, який верещав, мов порося, від страху потонути і, як жабеня, збивав руками та ногами цілі фонтани бризок.  А батько і мама дивилися на синів з берега, сміялися й махали купальними шапочками. Так, це були по-справжньому щасливі дні…
Олег дуже любив маленького Женька, як це надзвичай рідко буває між старшими та молодшими братіями, і той постійно відчував на собі його опіку. Найкрасивіший кусочок торта, найсмачнішу цукерку і найспіліше яблуко старший брат незмінно лишав для молодшого, хоча, безсумнівно, і сам мав на них не менше право. Проте Женько тоді не задумувався над проблемою прав і з властивою своєму віку егоцентричністю приймав усе, як належне. Олег читав братикові казки, катав його на своєму велосипеді, забавляв за столом, коли в Женька бував кепський апетит і він капризував та не хотів їсти. Олег допомагав малюкові умиватися й одягатися, грав з ним у солдатиків, майстрував йому з паперу літачки, а іноді навіть саджав його собі на плечі і носив по всіх кімнатах, удаючи з себе «коняшку». Олег завжди опинявся рядом, коли вечорами Женькові часом плакалося і не спалося, брав його собі на коліна і тихо колисав, шепочучи йому на вушко ласкаві слова і цілуючи його лляне волосся, доки малюк нарешті не засипав, притулившись до брата…
А Женько постійно заважав Олегові робити уроки, ховав його олівці, ручки та книжки, ліз на шию саме тоді, коли по телевізору показували фільм про Штірліца, і заради жарту висипав братові в тарілку цілу жменю солі. Одначе ні разу не було такого випадку, щоб Олег розсердився на все це по-справжньому. Він, звичайно ж, ображався і навіть іноді плакав, але мамі ніколи не скаржився і, варто тільки було братику підійти до нього з винуватими очима, відразу ж прощав йому всі його провини.
Тепер, дивлячись на все це з висоти своїх тринадцяти років крізь темні окуляри невиліковної хвороби, Женько розумів, що нерідко своїми штуками спричиняв Олегові біль. Звичайно ж, він робив це не від того, що був таким негідником і платив за добро чорною невдячністю, а просто від того, що з причини свого тодішнього маленького життєвого досвіду не до кінця усвідомлював усю серйозність хвороби старшого брата. Він мало знав про людські страждання і зовсім нічого не знав про смерть, тому й просто не міг уявити собі, що Олег може одного разу щезнути і більше ніколи не вернутися. І коли це все-ж-таки відбулося, до Женька ще дуже довго не доходив весь сенс того, свідком чого йому довелося стати. Він не розумів, чому так плаче мама і чому в тата таке страшне, чорне обличчя. Не розумів, чому Олега поклали до червоної скрині, яка називалася труною, і чому він так спокійно лежить в ній, весь білий та нерухомий. Весь час, поки їхали від дому до цвинтаря, Женько чекав, що от-от Олег прокинеться і встане із своєї скрині, і тільки вже в самісінькому кінці, коли забиту цвяхами труну стали повільно опускати у велику яму, він раптом зрозумів, що Олег більше ніколи не встане, ніколи не буде грати з ним, годувати його кашею і колисати в себе на колінах. Ніколи! Це слово вдарило маленького Женька, мов канчуком. Він раптом завив не своїм голосом, вирвався з рук мами, кинувся і безсумнівно впав би в яму,  якби його не підхопили якісь чужі люди…
Тепер, лежачи на канапі і згадуючи той страшний день, Женько раптом знову, як наяву, убачив похоронну процесію, над якою на руках одягнених у чорне чоловіків колихалася невелика червона труна, тільки під білим покривалом у ній лежав тепер не Олег, а сам Женько… «Отак воно й буде… – подумав хлопчик, різко сівши, щоб відігнати від себе яскравий, подібний до галюцинації образ. – Усе знову повториться. Тільки чи видержать тато і мама таке повторення?»
Від чорних думок хлопчика врятував несподіваний телефонний дзвінок. Підхопившись, Женько підбіг до столика і взяв трубку:
– Алло! Квартира Вільшанських!
– Добрий вечір, Женечко, – почув він добре знайомий йому голос сусідки, тьоті Насті. – Прости, що я так пізно. Я тебе не розбудила?
– Ні, ми ще не спимо, – відповів Женько. – Тато з креслюнками сидить, а я ось на канапі байдики б’ю. А що трапилось?
– У Глазастика знову страхи… – тьотя Настя переривисто зітхнула в трубку. – Ніяк не можу покласти його спати. Плаче, боїться до свого ліжка підійти. І дядько Михайло, як на гріх, у нічну пішов… Що робити, просто розуму не доберу. Ти не міг би до нас спуститися?
– Звичайно, тьотю Настю! Зараз прийду! Почекайте хвилиночку!
– Я почекаю, Женечко, спасибі тобі.
Женько поклав трубку.
– Хто там, Євгене? – крикнув тато зі свого кабінету.
– Тьотя Настя, – відповів хлопчик. – Я збігаю до них, ага?
– Тільки ключ з собою візьми, щоб мені від креслюнків не вставати.
– Гаразд.