Жизнь, отданная небу. Гл. 13

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..               
                ГЛАВА  13

     Мабуть кожна людина має свою явну, неприховану ні від кого, або ж таємну, глибоко сховану в своїй душі, мрію, заради якої він планує і будує увесь свій життєвий шлях!.. Іноді для здійснення своєї мрії буде достатньо всього кілька років і тоді ти вишукуєш щось інше, щоб зацікавити себе для підкорення нових вершин, а декому не вистачить й життя, щоб дійти до своєї мрії і їх душа піде в засвіти забираючи з собою свою нездійснену мрію…
     І не так вже й важливо знати з-за чого не здійснилася чиясь мрія – чи не достатньо мали терпіння, чи життєві обставини не дали змоги досягти бажаної мрії!.. Не відаю, як іншим, а от мені дуже прикро і боляче на душі, якщо я стаю свідком такої невдачі… Мені пам’ятна на все життя та радість і насолода, що охопила мене, коли я зрозумів, що моя мрія здійснюється і я буду літати, я матиму своє, хай і тяжке, але таке жадане місце в небі!!!
     І тут хочу підкреслити, що втілення своєї мрії в життя, часто, якщо не завжди, торкається, зачіпає інтереси коханих, дорогих для тебе людей. І такий вибір може бути дуже болісним, бо припускає, частіш всього, відмову від особистих мрій і підкорення своїх планів іншим цілям!.. Тож, яке то щастя, коли в таких питаннях досягається консенсус і тоді зусилля в досягненні цілі примножуються багато-кратно! Ці мої роздуми напряму пов’язані з дружиною, з моєю сім’єю!.. Якби я не мав їх підтримки та розуміння – не зміг би досягти своєї мрії в повному об’ємі!.. Щоб підтвердити цю мою думку, опишу обставини, які виникли одного разу при виконанні авіахімробіт в Казахстані. Підготовка до експедиції звичайно починалася задовго до запланованого дня вильоту, вже за місяць підбиралися кандидатури для формування екіпажів, які обговорювалися партійним та авіаційним керівництвом авіазагону. Якщо було потрібно, тривали навчання, тренувальні польоти, готувалися польотні карти, вивчалися маршрути польоту.
     Для експедицій в Казахстан звичайно готували зведену авіаескадрилью зі своїм командуванням та інженерним складом спеціалістів. Звиклою традицією проводів у такі експедиції в Полтаві стало урочисте шикування особового складу поперед підготованих літаків і в присутності членів сімей  екіпажів, що вилітали!.. А далі урочисті, напутні слова від командування, партійного керівництва та вручення кожному екіпажу солідних полотняних мішків з продуктами для тривалого зберігання - НЗ (недоторканий запас для вимушеної посадки десь не на аеродромі). Треба визнати, цей НЗ, разом з узятими домашніми заготівками, дуже часто підтримувало нас в експедиціях, де не завжди була нормальна їжа в селах, в аулах, в кишлаках!..
     В той рік ми отримали завдання працювати в Актюбінській області Казахстану. Після нашого злету в Полтаві, вся ескадрилья взяла курс на Харків, на дозаправку та перевірку інспекторами з міністерства. А наші рідні помахали нам услід і були впевнені, що через днів сорок будуть зустрічати нас на рідному аеродромі в Полтаві, але ж як вони помилялися…
     До речі, про авіаційне паливо та потребу у дозаправках великих груп літаків, які летіли до Середньої Азії на авіахімроботу… При польоті туди – за допомоги радіограм в Міністерство ЦА та скандалів все-таки отримували дозаправки, щоб долетіти до місця призначання!.. А от при поверненні – тільки хабар заправникам дозволяв долетіти до дому!.. От такі тоді діяли правила в цивільній авіації…
     Того року я летів в експедицію з задоволенням – все було мені там знайоме, багато років літав тими краями, часто бував і в Актюбінську. Маршрут пролягав більш чим 1800 км, перетинаючи річку Волгу в районі міст Саратова, Енгельса та річку Урал в районі міста Уральська. Згідно багаторічних спостережень – ми знали, що при польоті в напрямку Середньої Азії зі сторони метеоумов, ніяких несподіванок не очікується. Зате повертаючись додому, в Європу – нас завжди, в районі Волги зустрічали та супроводжували потужні метео фронти з грозами, зливами, смерчами. От тоді потрібні були і льотна майстерність, і сила волі, і нарешті удача! Того разу, наша група без пригод, благополучно долетіла до Актюбінська і ми одразу стали до своєї звичної праці – обробляти озиму пшеницю…
     Звичайна рутинна робота – від сходу сонця і до його заходу, по п’ятдесят злетів та посадок кожного дня, ігноруючи вихідні. Зморювалися, ясна річ, до виснаження, та зігрівала думка – вдома нас очікують рідні та довгоочікувана відпустка на два місяця і відпочинок на березі Чорного моря!.. І, нарешті, робота закінчена – всі папери оформлені та підписані, вся зведена ескадрилья в Актюбінську, в аеропорту, готові до вильоту додому, в Полтаву...
     Раптом, командування зведеної ескадрильї отримує радіограму з Міністерства ЦА України з наказом вилітати нашій групі з Актюбінська в Самарканд (Узбекистан) – ми, звісно ж, в шоці!.. Відрядження, офіційно, скінчилося, гроші теж скінчилися, фізична сила екіпажів кінчається!.. Після бурхливого обговорення склавшихся обставин – одноголосно вирішуємо не підкорюватися цьому наказу і летіти на Полтаву… Але весь цей протест, поступово, після довгих перемовин з командуванням Полтавського авіазагону сходить на нуль. Нас клятвено завірили – через пару діб нам в Самарканд доставлять гроші, нові посвідчення на відрядження і все це з проханням від партійного, комсомольського та профспілкового керівництва та в повній впевненості в нашій високій самосвідомості та патріотизмі…
     Як завжди, наше керівництво було праве – ми, знайшовши в собі додаткові сили та буркочучи собі під ніс щось нерозбірливе, розвернули свої лайнери в керунку Середньої Азії… А от я, як не дивно, з задоволенням летів в сторону Аральська та Кизил-Орди – коли ще зможу побувати в тих місцях, де пролетіли мої молоді, найцікавіші для льотної практики роки, де, насправді, відбулося становлення мене, як людини!.. Та після посадки в Аральську на дозаправку отримав перше розчарування – ні одного знайомого обличчя… Тільки така знайома спека (плюс сорок градусів) в затінку, знайти який майже неможливо (повна відсутність дерев)… А я ж добре пам'ятаю ті суботники, коли висаджували та поливали дерева (карагач та сріблястий тополь) та, на жаль, дерев не побачив…
     Зараз згадався той період часу – 1966-1969-й роки, коли була спроба міської влади по озелененню Аральська і яке ж то було розчарування, коли наступного дня усі саджанці були повиривані з землі та поламані… Місцеве населення категорично не сприйняло цієї ідеї – з-за дерев їм не буде достатньо сонця… Що ж – кожному своє…
     А вже надвечір – посадка в Кизил-Орді, теж на дозаправку і на ночівлю!.. І знов розчарування – нікого зі старих знайомих… Не втримався, поїхав тролейбусом в центр міста (в роки мого перебування, тролейбусів в місті не було) – безцільно поблукав трохи по місту та не знайшовши нічого цікавого повернувся в аеропорт. Розмістили нас в готелі аеропорта, в тій же будівлі, де жили ми з дружиною та сином, займаючи дві кімнати в сімейному гуртожитку.
     Ввечері у холі готелю дивився телевізор і звернув увагу на казаха-міліціонера, який був черговим біля готельних номерів. Здалося, що я звідкіля-то його знаю, а він час од часу поглядав на мене і всміхався… Нарешті він не витримав, пересів в крісло біля мене і запитав:
     – Не пам’ятаєш мене?
     І він озвучив своє прізвище… То було прізвище секретаря Аральського райкому партії – ну звісно ж, я одразу згадав все… Це був син секретаря, а я іноді зустрічався  з його батьком як секретар комсомольської організації аеропорта, а також при виконанні спецрейсів по завданню райкому та обкому партії. Але все ж більш цікаво те, що я мав «щастя» зустрітися та близько познайомитися з сином секретаря в той час!..
     Тоді влада секретаря в нашому районі була безмежна і синок, знаючи про це, користувався цим щосили. Вечорами, з ватагою гультяїв, він тероризував весь Аральськ. Якось, пізнім вечором, я повертався з гостин в гуртожиток і побачив, що знайому дівчину оточили кілька молодих казахів, не пускаючи її додому та вели себе по-хамськи. Я підійшов, узяв її за руку і збирався увести її – отут я й побачив пістолет у руці синка секретаря (щоб підняти свій авторитет він вкрав його у батька). Я був в льотній формі і знав, що льотчики мають авторитет у населення Аральська, та ще й в наглу збрехав йому:
     – Назавтра в мене зустріч з твоїм батьком, тож йому буде малоприємно почути про наш, сьогоднішній інцидент.
     Він одразу знітився і запропонував розстатись друзями, а я не сперечався. Тож так все і зосталося між нами, а при зустрічах він завше ввічливо здоровкався та стискав мою руку.
     Того вечора ми довго з ним розмовляли, згадували наше життя в Аральську. Він жартував, що з хулігана вийшов доволі непоганий лейтенант міліції. Коли розійшлися і я пішов спати – довго не міг заснути, згадував роки життя в Аральську, в Кизил-Орді. Та більш всього мучили думки про сім’ю, що очікує мене в Полтаві. Мобільних тоді ще не було, тож і зв’язатися з рідними та поговорити з коханою дружиною тільки через пошту. Тож доведеться терпіти до Самарканду, якщо там буде зв'язок (все ж – 4 000 км)!..
     Я завжди маю глибоку повагу до терпіння, витриманості своєї супутниці по життю. Зі стидом визнаю – не часто я зізнавався їй в своїй любові до неї і захопленням її тяжкою працею як матір’ю моїх дітей, як дружиною льотчика. Скільки ж праці та нервів коштувало їй виховування двох пацанів – погодувати, вилікувати, якщо захворіють, перевірити виконання шкільних завдань та до того ж, постійні переживання, очікування вічно командированого чоловіка, щоб через кілька днів знову проводжати його кудись на точку. Все-таки треба мати велику мужність та сміливість, щоб не злякатися та зробити відчайдушний крок – прилетіти за 3 000 км в невідомість, не маючи ніяких гарантій, до молодого парубка, який на той момент не мав ніяких перспектив на майбутнє, без нормальних житлових умов і на абсолютному фінансовому нулі!.. І те, що ми видираємося по всім тим кручам та трясовинам життя вже більше п’ятдесяти років і таки досягли з непоганими результатами фінішної прямої – це, я впевнений, заслуга моєї коханої жінки Тані. Не кожному щастить так в житті, як мені, визнаю це чесно!!! Доля подарувала мені для подорожі по своєму життєвому шляху золотого помічника – мою половинку!!!
     А наступного ранку – злет і безперешкодний переліт  та посадка в Самарканді. Як з’ясується пізніше – перебування в Самарканді та робота в Самаркандській області дасть мені купу нових вражень, знань про соціалістичну економіку Узбекистану, побуту простого народу та побуту керівних робітників цієї середньоазіатської республіки!.. Потрібно визнати, це абсолютно інший світ!.. Зі своїми унікальними поняттями про честь, розкрадання, героїчну працю, преклоніння перед керівництвом!..
     Але про це в наступній главі…

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2018-й рік
    переклад українською мовою     - 2025-й рік