Витер над тыхым мистом. Новела 7-1

Новела сьома

ПЕДНАРАДА

1.

В перших числах травня в місті встановилася двадцятип’ятиградусна жара, і всім стало ясно, що природа вирішила подарувати людям додатковий літній місяць. Дивно було слухати прогнози погоди, які розповідали, що де-не-де в північних районах нашої неосяжної країни над землею ще висять неприємні та холодні весняні тумани і навіть пролітає іноді мокрий сніг. Тут, у Білославі, усе було по-іншому: тут буяло барвисте, сонячне літо, і все живе радувалось йому. Цвів ранет у просторих зелених скверах, цвів бузок у садочках, і його важкі запашисті білі та фіолетові китиці перевішувалися через невисокі огорожі так, що кожний перехожий міг їх зірвати, але ніхто не рвав. На клумбах теж порозпукувалися квіти, і, почувши вабливий аромат їхнього нектару, до них відразу ж кинулися бджоли та метелики, змагаючись між собою за право першими запустити хоботок до медових віночків. Зашуміли вичищені від зимового сміття і включені фонтани, і їх тут же окупували нетерпеливі любителі купання. У парках урочисто відкрився сезон, і тепер там діяли всі гойдалки та каруселі. У школах учні перейшли, так би мовити, на літню форму одягу і бігали в білих сорочках з коротким рукавом, шортиках, спідничках або легких брюках. Настрій в усіх був неділовий. Нещодавнє першотравневе свято і чекання на нове, близьке вже свято Перемоги зовсім розхолодили дітей, і вчитися тепер не хотілося абсолютно нікому, бо сидіти в класі і дивитися на красу за вікном було просто катуванням. Навіть дівчинки, які завжди характеризувалися більшою ретельністю та всидливістю, ніж хлопчаки, теж при першій же можливості рвалися на шкільний двір, щоб поскакати там по класиках або через мотузок.
Вчителі були в розпачі – успішність на уроках різко знизилася. Навіть відмінники – і ті під час пояснення нового матеріалу більше дивилися у вікно, ніж на дошку, адже вони теж були люди, теж мріяли про канікули і їх теж тягнуло на вулицю. Що й казати, свободи хотілося всім, раннє літо в серці кожного звучало солодкою музикою, і навіть сам директор школи Валентин Максимович, стоячи перед відчиненим вікном у своєму кабінеті і дивлячись на дітлахів, що з веселими криками носилися по дворі, ловив себе на тому, що теж думає: не кепсько б тепер було кинути все на світі, взяти собі відпустку і поїхати куди-небудь світ за вічі, а ні – то просто полежати вдома на канапі з книжкою в руках (от і «Сага о Форсайтах» уже давно чекає, щоб її нарешті дочитали до кінця).
Так, Валентин Максимович почував себе втомленим. Це було щось нове для нього. Він завжди пишався своєю невичерпною працездатністю. Раніше бували часи, коли він по три роки не ходив у відпустку і не помічав у собі особливої туги за нею. Тепер же щось явно змінилося. Директор бачив, що зробився вже не таким легким на підйом, став часто дратуватися без причини і нерідко в душі стогнав від знемоги, коли доводилося розв’язувати які-небудь серйозні проблеми. «Старість, старість… – зітхав Валентин Максимович, дивлячись іноді на своє відбиття у дзеркалі і перелічуючи зморшки на своєму широкому лобі. – На спочинок пора…» Але до пенсії лишалося ще три роки, на протязі яких треба було працювати на повну силу, і директор збирав всю свою волю в кулак, не дозволяючи собі розслаблятися.
Події останніх кількох днів звалилися на Валентина Максимовича, як сніг на голову, і зовсім притиснули його своїм тягарем. На першотравневу демонстрацію школа вийшла страшенно неорганізовано, відсутньою була добра половина учнів, а з вигляду тих, хто був присутнім, сліпий міг би зрозуміти, що вони прийшли сюди демонструвати не свою солідарність з трудящими всього світу, а, навпаки, те, що їм на цю солідарність плювати з високої гори. Волохаті старшокласники курили, ні каплі не соромлячись учителів, і тільки коли наближався директор, поспішно ховали свої цигарки в кулак. Валентин Максимович бачив це, але нічого не казав, удаючи, що не помічає, – загострювати ситуацію саме тепер йому дуже не хотілося. Усі учні, як могли, відмахувалися від того, щоб нести транспаранти та прапори. Врешті-решт удалося змусити до цього трьох десятикласників. Малюки, які прийшли на демонстрацію із повітряними кульками, залишилися без них ще на шкільному дворі – усі кульки лопнули, проколоті превеселими пустунами із старших класів при допомозі голок та шпильок, спеціально для цього принесених з дому. Парадну форму заради свята вдягнули лише дівчинки. Хлопчаки ж усі були хто в чому, тому, коли школа нарешті вийшла з двора на вулицю, її колона була скоріше похожою на строкатий натовп, ніж на свідомих радянських демонстрантів, яким держава примусовим порядком дала свободу показувати, що вони щасливі, солідарні та ідейно підковані. Валентин Максимович морщився, дивлячись на все це безладдя і розуміючи, що тут нічого поправити неможливо. Ті, хто не прийшов на демонстрацію зовсім, звичайно ж знайдуть у своє оправдання сотню довідок від лікаря, де буде написано, що саме першого травня вони всі страшенно кашляли та температурили. Ну, а ті, хто прийшов, добре усвідомлювали, що своєю появою зробили вчителям велику ласку, і тому відчували себе абсолютно недоторканними особами, упевнені, що їм простять усе, тільки б не зірвати таке важливе державне діло, як демонстрація. Що й казати, навіть сам Валентин Максимович у якійсь мірі почував себе заложником цих обставин, хоча сам він і вважав, що просто нерозумно і навіть негуманно знижувати якому-небудь хлопчакові оцінку за поведінку лиш за те, що він замість шкільної форми вдягнув джинси.
Одначе не одна лише ця неорганізованість виходу на демонстрацію псувала Валентину Максимовичу настрій. Значно настійливіше гризла його зовсім інша проблема.
Напередодні першотравневого свята до директорського кабінету раптом увірвалася вчителька російської мови та літератури Неллі Степанівна, уся червоно-фіолетова від благородного гніву, і, розмахуючи перед носом Валентина Максимовича якимось зошитом, стала обурено кричати, що ситуація в школі склалася критична, в учнівському колективі катастрофічно знизилася пошана до старших, а також до наших радянських цінностей, працювати в такій атмосфері стає просто неможливо і, якщо директор негайно не наведе порядок, вона, Неллі Степанівна, буде змушена підшукати собі іншу роботу. Валентину Максимовичу насилу вдалося заспокоїти розгнівану вчительку, і тоді вона нарешті пояснила йому причину свого обурення. З’ясувалося, що в сьомому-б класі Перепупок з Вільшанським найбезпардоннішіим чином зірвали їй урок літератури, не згодившись з характеристикою, яку вона дала творові Перепупка на свободу тему. Щоб належним чином описати «возмутительную выходку» Валерка та Женька, Неллі Степанівна увімкнула на повну могутність усе своє красномовство, причому слова «националистические происки» і «тлетвороное влияние империалистической пропаганды» звучали в її палкому монолозі так часто, що Валентин Максимович нарешті зовсім заплутався, попрохав вчительку лишити йому зошит з твором і пообіцяв, що в усьому розбереться після свята.
«Знову Перепупок… – втомлено подумав він, коли Неллі Степанівна вийшла з кабінету.  – І Вільшанський рядом з ним… Гм, доволі незвичайна компанія…»
В тому, що Валерко здатен зірвати урок, Валентин Максимович не сумнівався, але Вільшанський… Директор почав придивлятися до Женька, відтоді як дізнався про його невиліковну хворобу. Нелегко було усвідомлювати, що цей красивий та талановитий хлопчик через деякий час має померти. Валентин Максимович усім серцем хотів би хоч чим-небудь допомогти йому, але бачив, що не зможе, а лізти з відкритим співчуттям вважав нетактовним. Тим не менш, він розпорядився, щоб хлопчика звільнили від усіх громадських робіт і взагалі лишили його в спокої – хай доживе без турбот. І тут раптом така подія! Валентин Максимович просто уявити собі не міг, що тихий, заглиблений у себе Женько здатен зірвати урок. Щось тут було не так, а от що – це директор саме й мав з’ясувати.
Зошит Перепупка Валентин Максимович взяв з собою додому – він хотів, щоб ніхто не заважав йому, коли він знайомитиметься із змістом твору, який так обурив Неллі Степанівну. Він взагалі вважав, що все – від «Саги о Форсайтах» до шкільного твору другорічника – завжди треба читати спокійно, неспішно і вдумливо, шукаючи в написаному не тільки головну ідею, а ще й ті думки автора, які не лежать на поверхні і не зразу кидаються у вічі, але які можуть бути іноді навіть важливішими, ніж усе інше, для розуміння всього твору в цілому. Так, Валентин Максимович був надзвичай старанним та уважним читачем і до будь-яких книг ставився завжди з великою пошаною. У його маленькій двокімнатній холостяцькій квартирі була ціла бібліотека, зібрана хоча й доволі безсистемно, але зате про кожний том у ній можна було розповісти цілу історію. Валентин Максимович був самітною людиною, тому книги в його житті займали велике місце – вони одні тільки й були його справжніми друзями, у компанії яких він проводив усе своє дозвілля.
Перше, що кинулося Валентину Максимовичу у вічі, коли, сівши у своє улюблене крісло, він розгорнув зошит Перепупка, була величезна кількість граматичних помилок. Весь твір був буквально червоним від поправок Неллі Степанівни. «Ого! – сам собі усміхнувся директор, належно оцінивши грамотність Валерка. – Ну, за таку орфографію навіть кіл – надмірна щедрість! Ах, Перепупок, Перепупок!..». Похитавши головою, Валентин Максимович розвалився в кріслі і став уважно читати написане. Щиро кажучи, він не чекав знайти у творі Перепупка  нічого, крім стандартного набору банальностей. Він чудово знав, як пишуть подібні твори другорічники. Однак уже з перших рядків він зрозумів, що помилився, і, чим дальше читав, тим у більше зворушення приходив. Коли ж нарешті твір скінчився, Валентин Максимович був у повній збентеженості. «Та-ак! – промовив він, сам не свій, повільно-повільно згорнув зошит і поклав його на тумбочку біля крісла. – Та-ак!..»
Перед його очима, як наяву, постала кремезна широкоплеча фігура Перепупка, його смагляве вусате обличчя, уважні, трішки насмішкуваті очі… «Ти це сам написав?» – спитав цю фігуру Валентин Максимович, і Валерко усміхнувся йому у відповідь: «Якби не сам, у мене не було б стільки помилок».
Директор підхопився зі свого місця і схвильовано, розмашистим кроком став ходити туди-сюди по кімнаті. «Ах, Валерку, Валерку! – думав він, розмахуючи руками у такт своїм думкам. – Якщо все це ти й дійсно написав самостійно, то значить, я нічого, зовсім нічого про тебе не знав!»
Він вийшов на кухню, зробив собі чашечку розчинної кави і випив, сподіваючись, що тонізуючий напій приведе в порядок його розтривожені, безладні думки. Однак бажаного результату не вийшло. Тоді Валентин Максимович вернувся у своє крісло, знову взяв у руки зошит і уважно перечитав твір ще два рази. І щоразу, проводячи поглядом по скреслених червоною пастою рядках, він ловив себе на тому, що кожне слово озивається в його душі теплою дзвінкою луною, як, напевно, може озиватися тільки добре знайома, ласкава та красива пісня. І Валентин Максимович подумав, що, якби йому самому довелося писати твір про свою батьківщину, він, безсумнівно, написав би його тими ж самими словами, що й другорічник Валерко, – кращого й вигадати було неможливо. Те, у чому грізна та безкомпромісна Неллі Степанівна угледіла лише «националистические происки», збудило в серці старого директора цілий рій спогадів. Він згадав війну, свою партизанську молодість, ліси окупованої України, з яких виходили бити ворога народні месники. Він згадав, як, стиснувши в руках свій автомат, кидався він у нерівний бій з окупантами і разом з усіма кричав: «За Родину, за Сталина!», однак завжди думав при цьому зовсім не про якусь там абстрактну батьківщину і вже тим більше не про «батька народів» – ні! Щоразу під час атаки в свідомості Валентина Максимовича поставала одна й та сама картина: його невеличка чорна хата під яблунею і мама, що стоїть перед тином з цеберкою в руках. Хату, як і все рідне село Валентина Максимовича, спалили фашисти, а маму розстріляли за те, що вона сховала в своєму хліві двох євреїв-утікачів. От саме за цю хату, за маму кидався Валентин Максимович до бою, за них мстив, за них ненавидів ворога. І плювати йому було на те, що про все це думає товариш Сталін. Він воював не за нього, а за свій рідний кут.
Втомлений спогадами, Валентин Максимович прикрив очі долонею і зітхнув.
– Ах, Валерку, Валерку! – знову вирвалося з його грудей.
Він розумів, що муситиме так чи інакше прореагувати на конфліктну ситуацію, що склалася в сьомому-б, але одночасно розумів і те, що прореагувати так, як хочеться, він не вільний, а прореагувати так, як належить, йому не дозволяє совість. Валентин Максимович чудово пам’ятав, який суворий інструктаж прочитали йому вищестоящі дяді, перед тим як довірити йому керівництво національною школою.
«Национальная школа, – говорили вони майбутньому директорові, – в нашей стране явление само по себе весьма специфическое, а на Украине, где подавляющее большинство населения владеет русским языком значительно лучше, чем родным, оно требует от нас особого, усиленного контроля. Мы должны постоянно помнить, что в нашей республике в украинскую школу отдают своих детей, в основном, люди, в той или иной степени склонные чрезмерно идеализировать свой народ, придавать неоправденно высокое значение своей национальной принадлежности, исповедовать ложный патриотизм, не соответствующий марксистско-ленинскому пониманию этого слова. В связи с этим вы как директор должны неустанно следить за тем, чтобы вверенное вам учреждение полностью соответствовало статусу советской школы. Интернациональному воспитанию учащихся  следует уделять особо пристальное внимание. Следует также в зародыше искоренять любые поползновения на проповедь в школьной среде так называемой «украинской идеи» – мы не можем допустить, чтобы украинская школа стала рассадником национализма. Как можно больше времени следует уделять изучению и пропаганде культуры и языка великого русского народа, делая особый акцент на том, что при коммунизме нации как таковые должны полностью исчезнуть. Следует с особой осторожностью подходить к изучению классиков украинской литературы и, в частности, не допускать проникновения в ученическую среду националистических произведений Шевченко, Грабовского, Леси Украинки и прочих. Необходимо также неустанно следить за моральным и идеологическим климатом школьного коллектива, регулярно проводить воспитательные мероприятия общего характера среди учащихся и разъяснительную работу среди родителей. Под ответственность директора подпадает также...»
Валентину Максимовичу не хотілося далі згадувати, що там іще «подпадает под ответственность». У даній ситуації його значно більше хвилювало інше питання: «Невже ж, невже ж я муситиму суворим директорським окриком потушити в серці Валерка Перепупка таку яскраву, живу іскру національної самосвідомості та любові до своєї землі?» Валентин Максимович розумів, що не має на це жодного морального права. Він відчував, що, якщо тепер зробить те, що каже інструкція, і «искоренит в зародыше», то вже до кінця днів своїх втратить до себе як до людини та інтелігента будь-яку повагу. Але з другого боку, не виконати інструкцію – значить, одержати догану, а може, навіть і втратити посаду за три роки до пенсії. Ну, а в найгіршому випадку – прощай, партійний квиток…
Не можна було сказати, щоб Валентин Максимович дуже дорожив цим квитком. Він завжди ставився до державної ідеології без особливого ентузіазму і в ряди КПРС вступив пізно, уже наприкінці п’ятдесятих років, та й то лише після того, як зрозумів, що без членства в партії він не може сподіватися зробити в житті яку-небудь більш-менш серйозну кар’єру. Ставши комуністом, він не помітив у собі жодних істотних змін, а свою партійність відчував лише гаманцем: щоразу, коли наближався час платити членські внески, Валентин Максимович у душі проклинав усіх йому відомих партійних проводирів – від першого Ілліча до Ілліча нещодавно вмерлого – і тим не менш ясно усвідомлював, що в теперішній дійсності бути позбавленим партійного квитка – це все одне що в середніх віках бути відлученим від церкви: неприємності майже однакові. До речі, Валентин Максимович уже давно став помічати, що між ортодоксальним комунізмом та релігією, як це ні парадоксально, є чимало спільного: є свої боги – Маркс та Енгельс, є їхній безгрішний пророк – Ленін, є великі чаклуни в особі партійних бонз і, нарешті, генсек – намісник бога на землі… Прийшовши до таких висновків, Валентин Максимович усміхнувся, подумавши, що всі ми навіть не усвідомлюємо, що вже не один десяток років живемо в релігійній державі. Офіційний атеїзм не дозволяє нам бачити явного.
Ставши перед дилемою: чиста совість або щедрінська «благонамеренность», Валентин Максимович убачив, що жодних компромісів щодо даної проблеми бути не може. Треба було вибирати з двох одне, і директор, не вагаючись, вибрав чисту совість. І, зробивши цей вибір, він відразу ж відчув полегкість, неначе в душі його щезла якась смердюча чорна пляма.