Витер над тыхым мистом. Новела 7-3

3.

Із скверу, у якому Валерко, сидячи на пильній дерев’яній лавці, чекав на Лену, уся двадцять шоста школа була як на долоні: великий супермодерновий чотириповерховий будинок із скла та бетону з височезним мармуровим ганком і асфальтованим двором такого розміру, що на ньому міг би спокійно розвернутися «БІЛаз». Крізь величезні вікна можна було з вулиці бачити учнів, які ходили шкільними коридорами. Одно вікно на третьому поверсі було навстіж розчинене, і в ньому стирчало декілька розв’язних старшокласників. На дворі бігали малюки і ходив якийсь надзвичай серйозний дядько в кашкеті і чорному халаті – в руках він тримав заіржавілі цеберки, наповнені якимось сміттям.
«Напевно, здорово вчитися у такій кльовій школі, – міркував Валерко, подумки порівнюючи світлий, наскрізь прошитий сонячними променями напівскляний будинок школи Лени і похмурий, низький і порядком обшарпаний будинок своєї власної школи. – Поглянеш, так просто очі тішаться. І під час перерви є куди вискочити – двір, як стадіон! А нашу «українку» вже котрий рік ніяк толком відремонтувати не можуть. Улітку помажуть стіни вапном, а у вересні з-під нього вже цеглини стирчать… А наша ж школа найстаріша у місті, могли б принаймні до її віку пошану виказати. Ет, та чого там! Зате навкруг нашої школи справжній сад, дерева у вікна стукають, а тут – ані деревинки!»
Лена появилася на шкільному ганку, і це відразу ж відірвало Валерка від усіх сторонніх думок. Безтурботно помахуючи портфелем, вона легко побігла вниз по рожевих мармурових сходинках. На ній була учнівська форма, яка звичайно не личить дівчатам-старшокласницям, однак на мініатюрній та стрункій Лені брунатна сукня та білий фартух сиділи напрочуд добре, так що в них вона була, бодай, красивішою, ніж у будь-якому іншому одязі.
Поспішно підхопившись з лавки, Валерко рушив назустріч дівчині.
– Валеро, привіт! – Лена ні каплі не здивувалась, убачивши перед собою хлопця, бо він і раніше часто зустрічав її біля школи після уроків.
– Привіт! – усміхнувся Валерко.
Лена простягла йому руку, і хлопець м’яко потис її пальці.
– Ходімо?
– Ходімо!
Він взяв її портфель, і вони неспішно пішли сквером.
– Знаєш, у мене сьогодні стільки сенсаційних повідомлень – ахнеш! – сказав Валерко, якому кортіло поділитися з Леною новинами, які в один день абсолютно несподівано рясним дощем пролилися на нього.
– А що таке? – відразу ж зацікавилася Лена.
– Сенсація номер один! – Валерко підняв вказівний палець. – Державний іспит за курс десятирічки з німецької мови Карікові призначено на двадцять восьме травня!
– Ух ти! А він мені нічого про це не казав.
– Це стало відомо тільки сьогодні вранці.
– І що Карік?
– Ох! – Валерко махнув рукою. – Мені здається, він дуже боїться цього іспиту.
– А чого йому боятися?
– Ну як же! Тут, бачиш, річ у тому, що він відмінно володіє практичною німецькою мовою, але зовсім не знає теорії. Перфекти та плюсквамперфекти там різні для нього темний ліс. Тому, коли він сьогодні одержав екзаменаційні білети, то тут же зовсім розкис і після четвертого уроку побіг додому порадитися з бабусею, чи не варто відмовитися від іспиту, поки не пізно.
– Ну, чого це іще – відмовитися! – вигукнула Лена. – Зовсім даремно він так хвилюється. Я особисто впевнена, що цей іспит буде чистою формальністю. Я майже не сумніваюсь, що про теорію там і не згадають. Попрохають Каріка сказати дві-три фрази німецькою мовою – от і все. Поміркуй сам: видати Карікові атестат за десятирічку – це насамперед у інтересах самої школи. Ти тільки уяви собі, яка гучна слава піде гуляти про вашу «українку» по всій республіці! Хлопчик-самородок, талант, вундеркінд, відшуканий педагогами з провінції! Ніхто ж не поцікавиться тим, що ці педагоги свого самородка з уроків виганяли!
– Що ж, може, ти й маєш рацію, – згодився Валерко. – Треба буде поговорити про це з Каріком. Справді, чого йому боятися? Тим більше що наша німка пообіцяла йому декілька персональних додаткових уроків з теорії.
– От бачиш! – задоволено хитнула головою Лена. – Ну, а що в тебе за сенсація номер два?
– А сенсація номер два, – відповів хлопець, – полягає в тому, що мені абсолютно ясно дали зрозуміти, що, якщо я цього року складу всі іспити хоча б на трійку, мене переведуть у восьмий клас!
– Та ти що! – Лена радісно повернулася лицем до хлопця. – Валеро, адже це чудово! Отже, у тебе буде нормальна неповна середня освіта?
– А що? Може, й буде.
– І жодних довідок?
– Треба буде тільки підготовитися як слід по білетах.
– Ой, Валеро, обов’язково! Хочеш, я тобі допоможу?
Хлопець подивився на неї ласкаво і вдячно і тихо відповів:
– Хочу…
– Значить, договорились! – усміхнулася Лена. – От бачиш, Валеро, а ти боявся, що тебе із школи виженуть!
– Обіцяли, що тепер не виженуть. Я й сам здивувався, що все так вийшло. Мене навіть до директора не викликали, хоча Женько в нього й побував. Взагалі, мені здається, що це саме Женько Валентина Максимовича умовив. Він, звичайно ж, не признається, але я майже не сумніваюся, що це він.
Незважаючи на те що Лена від самого початку була повністю поінформована щодо всіх деталей конфлікту Валерка з Мадам Цигаркою, про Женька, про якого хлопець останнім часом говорив так часто й тепло, вона знала дуже мало. Вона бачила Вільшанського всього один раз – декілька днів тому назад Валерко познайомив її і Каріка із своїм новим другом, і після цього знайомства у Лени залишилося якесь двоїсте враження: з одного боку, їй відразу сподобався красивий та стрункий підліток, а з другого боку, у душі дівчини осіло якесь неприємне почуття явної штучності в поведінці цього хлопчика – у його ненатуральній спокійності було щось залізне, а надзвичай мало емоційне обличчя здавалось неживим, кам’яним. Тепер, ідучи рядом з Валерком по сквері, дівчина ще раз згадала це обличчя і щиро призналася:
– Мені твій Женько здався дивним типом. Є в ньому щось таке… ніби не людина, а робот…
– Ніколи не називай його так, – промовив Валерко печально. – Його багато хто так називає, а ти не називай. Йому від цього дуже боляче. І мені також. Адже мені теж спочатку здавалося, що робот, а потім я дізнався, що він вміє і сміятися, і плакати. Просто з малознайомими людьми він завжди поводиться так.
Про Женькову хворобу він ні Карікові, ні Лені поки що нічого не сказав, подумавши, що, можливо, це буде не дуже тактовно і що Вільшанський сам про все розповість, якщо схоче, а то й, може, все само по собі згодом з’ясується.
– Ну, а іще сенсації в тебе є? – спитала Лена, помовчавши.
– Скільки завгодно! – вигукнув Валерко. – От, наприклад, сьогодні я дізнався випадково, що Мадам Цигарка вміє чудово балакати по-українськи.
– Вот так номер! – ахнула Лена. – Оце й дійсно сенсація! Але чого ж вона тоді?..
– От і я думаю: чого? Сама сьогодні з нашою історичкою без аніякого акценту щебетала, а нам по-українськи на своїх уроках говорити забороняє, націоналістами нас називає… Я коли Женькові про це сказав, він аж сів від здивування. Ну, каже, лихо розбере, що вона за тітка така і чого від нас хоче. Нам загадує говорити «по-человечески», а сама «нечеловеческой» мовою чеше так, як не кожний чистокровний українець вміє!
– А може, вона й сама чистокровна українка?
– Та ти що! – Валерко вирячив на Лену очі.
– А що тут такого?
– Мені це навіть у голову не приходило!
– Чому ж? Чого тільки на світі не буває: у дівчини чоловік умирає, а у вдови живе.
– Але в такому разі я відмовляюся що-небудь розуміти! Ти, росіянка, вважаєш, що обов’язково повинна вміти говорити з українцями їхньою мовою; Карік, єврей, вважає українську мову рідною і ходить до національної школи; а Мадам Цигарка, українка, і… та ні, не може такого бути!
– Та не переживай ти так, Валеро, – убачивши, що хлопець розхвилювався не на жарт, промовила Лена і ласкаво взяла його під руку. – Ну її до дідька, цю Мадам Цигарку! Врешті-решт, яка різниця, українка вона чи ні? В кожному випадку вона негідниця, а в поганих людей національності немає.
Валерко подивився на Лену трішки здивовано – остання виказана нею думка була новою для нього, і він мусив на якийсь час напружити собі мозки, щоб перетравити її і збагнути, що дівчина має рацію: негідники й дійсно в усіх народів однакові.
– Так, правда, – кивнувши, згодився він. – І не будьмо більше об цю Цигарку язики бруднити, тим більше що я вже давно не курю (Лена засміялася). Та й діла наші, я бачу, зовсім не такі кепські, як я чекав. Женько каже, що Валентин Максимович його й не думав лаяти і навіть – в кожному разі, це йому так здалося – навпаки був на нашому боці.
– Це безсумнівно. Інакше він не став би переводити тебе у восьмий клас.
– І правда! – Валерко зітхнув, усміхнувся, і на душі в нього раптом зробилося легко-легко і радісно-радісно. – А хочеш іще сенсацію?
– Давай! – з готовністю відгукнулася Лена.
– У Каріка ж день народження скоро.
– Так, через місяць. Тільки хіба ж це сенсація?
– А як же! Йому ж десять літ сповнюється! Як-ніяк, перша в його житті кругла дата!
– Ой, а я й не подумала! Це ж справжній ювілей, Валерку!
– От і я кажу! Треба буде відсвяткувати цей день на належному рівні, так, щоб надовго запам’яталося.
– І в тебе є якась ідея щодо цього?
– Ну, про ідею не знаю, а подарунок для Каріка я вже купив. Щойно. Вважай, півроку гроші відкладав, а сьогодні зайшов в універсам і виклав двадцять карбованців, копієчка в копієчку. Показати?
– І ти ще питаєш! – вигукнула Лена, схвильована й зацікавлена несподіваним повідомленням. – Певна річ, покажи!
Валерко засунув руку до внутрішньої кишені свого піджака і вийняв звідти маленьку сіру пластмасову коробочку з якимось незрозумілим клеймом на кришці.
– Ой, Валерку, що це таке? – Лена згоряла від нетерпеливості й цікавості.
Хлопець зупинився, поставив портфель Лени на землю і відчинив коробочку. Там, на жовтій поролоновій подушечці, лежав годинник. Справжній чоловічий наручний годинник з круглим блискучим нікельованим корпусом, золотими стрілками, чорними римськими цифрами та маленьким квадратним календариком на місці цифри «три».
– Вот это да! – вигукнула Лена в захопленні і схилилася майже до самих рук хлопця, щоб розглянути годинник якомога ліпше. – Валерку, та ти просто геній!
– Невже? – хлопець розплився усмішкою, неспроможний приховати задоволеності собою.
– А як же! Адже кращого подарунка для хлопчика і вигадати неможливо! От побачиш, як Карік до стелі підстрибне, коли ти йому піднесеш таку річ!
– Гарний годинник, правда? Мені відразу сподобався, – Валерко зачинив коробочку, сховав її знову до кишені, взяв портфель і неспішно рушив уперед. – Тільки ти не проговорися Карікові завчасу, хай він до самого дня народження нічого не знає.
– Можеш бути певним, не проговорюся! – пообіцяла дівчина.
– А ти йому що подаруєш?
– Уявлення не маю. Я вже думала про це, та тільки нічого вигадати не можу. Книжки? Але їх у Каріка повний дім. Іграшки? Але, коли хлопчикові десять літ, іграшки вже якось не до речі, таким подарунком і образити можна. Що тут подаруєш? Підкажи що-небудь.
Валерко знизав плечима:
– Не знаю я, що підказати. Ти вважаєш, що я про годинник сам додумався? Нічого подібного! Мені батько порадив. Може, й тобі свого батька спитати?
– Напевно, я так і зроблю, – згодилась Лена.
– А для цього годинника мені треба буде іще добрий ремінець підшукати, – згадав Валерко, – а то якось не до речі без ремінця дарувати. Правильно?
– Слухай, а ти все-ж-таки геній! – сказала дівчина, якій раптом прийшла в голову чудова думка. – Правда, правда!
– І чому ж цього разу?
– Тому що тепер я знаю, що подарувати Карікові.
– Ремінець?
– Та ні, не ремінець. Браслет!
– Браслет?! – вигукнув Валерко захоплено. – Але це ж просто відмінно, Ленко! Справжній металічний браслет! Якраз чого цьому годиннику й бракує! Ну, від такого подарунка, мені здається, Карік просто танцювати від щастя почне! До речі, в універсамі я якраз бачив кілька красивих браслетів. І не дуже дорогі, по п’ять карбованців, по вісім.
– Тільки мені гроші треба в мами попрохати, – сказала Лена й додала: – Але дивись, сам Карікові не проговорися!
– Я буду німий, як сфінкс, – запевнив її Валерко.