Мрiя важить тонну

Коли мені було двадцять років, я писав, що мені спаде на думку, як завгодно, де завгодно і в якій завгодно кількості. Я писав на клаптиках паперу, непотрібних кресленнях, маргінесах газет, внутрішніх сторонах палітурок та обкладинках журналів і книг, шматках шпалер, не кажучи вже за банальні зошити, блокнотики, нотатники, щоденники-планери тощо. Я писав авторучками, олівцями, фломастерами, пензликами для фарб і фарбування, крейдою, а також пальцем у повітрі й дрючком на піску. Я переводив тисячі слів в їхні письменні еквіваленти, згідно курсу слова, який я сам для себе встановлював, бо писав без огляду на читача, навіть уявного. Кількість писаного збільшувалася з кожним днем, я забивав нею шухляди свого столу, шафу, полиці нагорі й внизу, валізи й торби, пластикові пакети. Списані папери лежали під подушкою і під матрацом, а я все продовжував писати, писати, писати.

В якийсь момент я втомився. Чисто фізично заморився. Рука відмовлялася виводити літери. Пальці зводило паскудною судомою — пальці не хотіли гнатися з шаленою швидкістю за потоком думок. Розумієте, коли ти пишеш на папері, думка випереджає руку. Буває, що думка вже й забулася, а авторучка тільки починає виводити слово... яке зникло. Намагаєшся повернути його, й забуваєш те, що тільки-но писав… Одним словом, виходить не текст, а страшенна плутанина. А спробуєш пришвидшити темп — на папері стають «сумними рядками» каракулі, що їх вже за хвилину годі розібрати. Погодьтеся, це бісить. І вихід з цього для мене був один — власна друкарська машинка! З якогось моменту я став про це мріяти. Вона з’являлася мені вві сні. Так, навряд чи хтось у свої двадцять років мріяв про щось сильніше! На деякий час бажання машинки витиснуло навіть бажання жінки. Це була своєрідна параноя. У своїх мріях я бачив книги, зроблені власноруч, я торкався надрукованих блідих відтиснень металевих літер, я впивався поглядом у ці сірі рядки, що зводили з розуму своєю неперевершеною логічністю, стрункістю, якоюсь незайманою чистотою та безпомилковістю. Один натиск клавіші — одна буква, що не вимагає різного тлумачення. Коротше, друкарська машинка — це ідеал.

На той час вже існували комп’ютери, що були для мене чимось на кшталт машини часу для морлоків. Вони здавалися мені пекельним кодлом, які вбивають мої улюблені паперові книги. Чомусь можливість комп’ютерного набору тексту я ігнорував. Утім, тодішні «девайси» не надавали такої вже слушної можливості друку: MS-Windows з її «вордом» з’явилася десь через рік. Незграбні ящики! Але був в тодішніх комп’ютерів один вагомий плюс — вони винищували друкмашинки як клас. Кожний власник примітивного «пня» на кілька метрів операційної пам’яті вважав за справу власної гідності та гонору позбутися цього аксесуара совка та лоха. І мене, як істинного совка та лоха, це цілком влаштовувало. Залишалося тільки трапитися у слушному місці в слушний час.

І таке таки трапилося. Омріяна машинка стояла, вкрита сивим пилом, на горі конторської шафи, що дісталася у спадок рекламній агенції, в якій я раптом опинився на ролі штатного копіратера. Комп’ютери були привілеєм дизайнера і менеджера — здається, навіть бос не розумів, як ними користуватися. Я  писав ручкою на папері свої замітки, статті та дописи, віддавав їх блідому хлопцеві із сумними від постійного перегляду інтернетної порнографії очима, і він, проклинаючи долю, розшифровував мої кракозябри, з голосним стукотом гамселячи по ні в чому не повинній клавіатурі. І от якось, спіймавши слушний момент, я сказав босові, що зветься, навпростець:

— Шеф, навіщо вам цей металобрухт на шафі? Ви сучасна успішна людина, власник модної рекламної агенції, ви маєте доступ до останніх новинок світу ІТ. Віддайте слюсарю слюсареві, тобто атрибут невдахи-письменника лузеру, що мріє про друкарську машинку від дитинства!

Бос, Царство йому Небесне, був доброю людиною. Через пару років він пав жертвою бандитської кулі в якійсь черговій своїй розборці, що зайве підкріпило мене в думці про шкоду комп’ютерів для чоловічого організму.

Нарешті моє кохання було в моїх обіймах. Не буду казати, що мені довелося відчути та пережити, коли я знімав її з шафи, коли дбайливо пакував у торбу, коли акуратно та ніжно спускав її з сімнадцятого поверху по сходах, коли ніс по вулиці, коли зрештою я зрозумів, що якщо я пройду ще десять метрів, я не матиму шансів повернутися назад до офісу! Клята бандура важила понад тонну. Ця цільнометалева оболонка просто відривала руку, що звикла до легенького олівця. Мрія наочно розбивалася об важкий метал оборонного виробництва радянської індустрії.

Обливаючись потом, я впер кляте одоробло назад на сімнадцятий поверх. Сил задвигнути його на конторську шафу не вистачило, і я кинув друкарку просто долу.

Незабаром я купив комп’ютер.