Тарас Шевченко в стилi рок

Українська рок-сцена останнім часом являє собою видовище вельми убоге. Навіть у порівнянні з початком 90-х років тут мало що можна знайти корисного для тіла, а для душі – ще менше. З хед-лайнерів залишаються хіба що “ВВ” (так тепер модно називати “Воплі Відоплясова”) і “останні романтики брит-попа” “Океан Ельзи”. Не густо, тим більше, що перші – то вже давно не рок (принаймні в його традиційному значенні), а другі – то ще рок, але відверто нудний (досить послухати їхню тогорічну роботу). Але головне – в творчості цих команд, на мою думку, бракує саме того, що визначало б їхню музику, їхній рок як рок український. Адже для справжнього національного явища однієї мови не достатньо, до того ж, що це за мова у “ВВ”? Музика так і залишається сірою, невизначною, беззубо-нейтральною. А де ж український дух, де українська душа, де врешті-решт Україна, без котрої це не музика, а тільки “музіка”?

І ось наприкінці минулого року – несподіваний подарунок. Гурт “САД” випустив на музичний ринок країни свою нову роботу, альбом “Доле, де ти?” Це не просто рок-пісні, це – пісні на поезії Тараса Шевченка!

Одне це свідчить, що перед нами непересічна касета. Ми звикли сприймати класиків у мармурі пам’ятників, або під обкладинками шкільних підручників – добре якщо не в якості ікон. А коли йдеться про Тараса Григоровича, тут, на жаль, прийнято байдуже зазначати банальності на кшталт “велетень нації”, “духовний вождь народу” та таке інше. Чи треба зайвий раз казати, як це зашкоджає насамперед самому Шевченкові, який ніколи іконою не був, не є і не буде, саме тому, що він – насправді національний геній і титан духу. Геній тому і геній, що його творчість універсальна. Вона зрозуміла в будь-який час, людині будь-якої генерації. Геній не боїться інтерпретацій, він “на ти” з різними епохами, тому і сам час не властен над ним.

“Прочитати” Шевченка засобами сучасної культури – справа потрібна і дуже актуальна. Саме сьогодні, коли навколо імені Тараса точиться жорстока ідеологична боротьба, різні політичні сили намагаються привласнити собі пророка України, прикритися його авторитетом, використати його духовну міць для своїх меркантильних тимчасових інтересів. З іншого боку раз у раз з’являються спроби відмовити Шевченкові в праві називатися духовним лідером українців, принизити значення його творчості, скопроментувати його образ борця і мученика за долю і волю України: мовляв, Шевченко архаїчний, нецікавий для молоді, занадто сумний поет. Проте голос Шевченка й досі лунає над нашою країною – тепер у вигляді гучних звуків “важкого металу”, які надали його віршам новий, несподівано сильний і влучний колорит.

За допомогою композицій “САДу” ми нібито дивимось на Шевченка трохи інакше, іншим поглядом, сприймаємо його поезії гостріше, ніж звикли за шкільною партою, ми розуміємо його, як нашого сучасника. Дивуєшься, наскільки модерним поетом є Шевченко! Його поетичний Всесвіт, його заклики, попередження, емоції – все за допомогою рок-гурту надбуває характеру сьогоденних проблем, що стоять перед нашим народом, нашою державою, особисто перед кожною людиною.

Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля!

Гурту “САД” удалося вхопити і відчайдушну романтику молодого Шевченка (Нащо мені женитися?), і глибину Тарасової журби зрілих років (Боже, спаси, суди мене), і його вбивчу сатиру (Не завидуй), і нудьгу за Батьківщиною (Тече вода з-під явора...), і життєву філософію (Єсть на світі доля). Разом з міцною енерґетикою рока, в сполученні з блюзовими і рок-н-ролльними стандартами все це перетворює альбом на яскраву драматичну картину, яка – переконаний – не залишить байдужим жодного свідомого українця. Навіть того, хто “прохолодно” ставиться до рок-музики...

Ця робота – безсумнівна удача рок-гурту, який з Дніпропетровська (своєрідного заповідника культурного і політичного застою) перебрався до столиці і вже розгорнув там бурхливу музичну діяльність. “Доле, де ти?” – пречудовий зразок саме української музики за сенсом, за духом і за почуттям.

На висоті тут і технічна майстерність рокерів “САДа”. Віртуозно володіючи гітарами, вони роблять справжні мелодичні трюки, яким позаздрив би і Джо Сатріані! Втім, від цього Сатріані на альбомі хіба що висока техніка гітарної гри – набагато помітніші впливи Uriah Heep (це властиво всій творчості “САДа”), Queen (хто має вуха, ніяк не пропустить “квіновську” цитату в “Боже, суди, спаси мене”) і Rolling Stones (“Не завидуй” – це трохи перекручена Prodigal Son у виконанні Кійта Річарда).

Для любителів рок-музики, зокрема “важкого рока” дещо несподіваною стала та обставина, що цей альбом записано цілком акустичним, без застосування електроінструментів. Важко пояснити такий крок музик, які спеціалізуються у “металевій” галузі рока, що передбачає саме електрику. Варто зазначити, що “САД” має демо-записи “електричних” версій композицій на вірші Шевченка, які зовсім не поступаються своїм акустичним “сестрам”, а навпаки, подекуди перевершують їх. До того ж, не всі вони війшли до альбому: за бортом опинилася вдала (на мій погляд) композиція “Зелена травка” і – головна втрата! – монументальна, траґічна, істинно хард-рокова річ “Доле, де ти?”, яка, певно, дала назву альбому гурту, але чомусь там відсутня. Знову ж на мій смак, акустичні версії багато втратили з енерґетики, щирості і того, що зветься “драйвом”.

Проте, як відомо, немає нічого ідеального. Новий альбом гурту “САД” має свої вади, але вони не заважають йому залишатися яскравим явищем на вбогому тлі сучасної української музичної (та й іншої!) культури, де керують-панують бевзі на кшталт “Шао-Бао” чи Вірки Смердючки. Альбом “Доле, де ти?” на відміну від подібних “співаків” відрізняється насамперед патріотичностю і прагненням відродити справжню Україну. Кожен знайде в цій роботі щось своє: когось вона заохотить узяти в руки томик “Кобзаря”, когось наведе на серйозні роздуми, когось надихне на переоцінку власного життя. В будь-якому разі байдужих не буде. Бо це Геній.

До того ж – в стилі рок.

2002