Витер над тыхым мистом. Новела 7-4

4.

Обливаючись слізьми, морщачись і щохвилини витираючи носа рукавом, Лена мужньо кришила цибулину і з заздрістю поглядала на Рахіль Ісаківну, у якої, хоча вона й була зайнята тим же самим ділом, очі були абсолютно сухі.
– Нічого, нічого, Леночко, – добродушно усміхаючись, утішала дівчину бабуся, бачачи, як та страждає. – Це все звичайна річ. На кухні цибуля для кожної господині головний ворог, тому тобі треба набратися терпіння, не ремствувати і вести з нею боротьбу спокійно, рішучо і цілеспрямовано. Тільки так її й можна перемогти. Я, коли в твоєму віці була, теж боялася цибулі, як вогню, а пізніше взяла себе в руки, розсердилася і от, бачиш, тепер вона нічого зі мною зробити не може. Поступово і в тебе так же буде.
– Ох, щось не віриться! – зітхнула Лена змучено, докришила свою цибулину, розігнула спину й витерла обличчя фартухом. – Ось, усе готово.
Рахіль Ісаківна теж відклала ніж, підійшла до плити, підняла кришку невеликого кругленького казана, що стояв над вогнем, і зазирнула в нього.
– Ну ось, олія вже гаряча, – сказала вона. – Запам’ятай, Леночко: для того щоб плов вийшов по-справжньому азіатський, олію треба брата обов’язково бавовняну.
– Яку? – перепитала дівчина, почувши нове для себе українське слово.
– Хлопковое, – переклала Рахіль Ісаківна. – Бавовна – це так по-українськи буде хлопок.
– Ага, ясно. А яка різниця: бавовняна або соняшникова?
– Для нас з тобою, може, жодної різниці й немає, а от для узбека або таджика різниця дуже істотна. Справжній азіатський плов мене навчив готувати мій син Еммануїл – адже він у мене всі рецепти східної кухні з перших рук знає. От я й стараюся все робити точно так, як він казав. Ну, а зараз давай сюди цибулю – треба її як слід обжарити. Іди, Леночко, будеш її помішувати, а я поки що наріжу м’ясо. Тільки дивись, щоб цибуля не прилипла до стінок казана, а то вона тут же згорить і почорніє.
Лена із певним острахом наблизилася до казана, де в олії розлючено шипіла й тріщала цибуля, і почала помішувати її дерев’яною ложкою з довгим держаком.
Раніше дівчина ніколи не кухарила сама, тільки зрідка допомагала мамі та й то, в основному, там, де не треба було лити сльози й поратися біля плити.  Однак з певного часу вона вирішила, що обов’язково повинна навчитися добре готувати самостійно і стала приставати до мами та Рахілі Ісаківни, прохаючи їх показати їй, як треба варити ту чи іншу страву. Така несподівана поява в ній інтересу до кулінарії мала, звичайно ж, цілком конкретні причини, і зрозуміти їх було зовсім не трудно: коли Валерко перший раз покуштував зготований Леною суп і похвалив його (хоча, заради справедливості сказати, суп той наполовину складався з магазинних концентратів), дівчина після цього цілий день ходила щаслива і сяюча і навіть пісеньки собі під носа муркотала. «Здається, вона й дійсно кохає цього Перепупка…» – зітхала тоді мама, дивлячись на дочку, а тато хитав головою: «Ну, нічого тут страшного немає. Рано чи пізно це обов’язково мало трапитись. От тільки я ніяк не можу собі уявити, що наша Ленка одного чудового дня може стати Оленою Перепупок. І що вона тільки робитиме із таким прізвищем!..»
А сьогоднішнім справжнім азіатським пловом Лена сподівалась пригостити не тільки Валерка, а ще й Каріка з Женьком, які незабаром мали вернутися із школи, а точніше, з мітингу, присвяченого Дню Перемоги, на який сама Лена, рискуючи зіпсувати собі оцінку за поведінку, не пішла спеціально для того, щоб разом з Рахіллю Ісаківною зготувати святковий обід. Щиро кажучи, дівчина не чекала убачити Женька на цьому обіді. Про те, що він прийде, вона дізналася всього годину назад від Рахілі Ісаківни, яка сказала, що доручила Карікові обов’язково запросити Женю в гості, тому що їй дуже хотілося познайомитись з новим Валерковим другом. Дізнавшись про це, Лена, звичайно ж, здивувалась, хоча тут же подумала, що Карікова бабуся, безсумнівно, робить правильно. Врешті-решт, і дружба з Валерком теж починалася саме таким чином.
– Мені здається, цибуля вже готова, – сказала Лена, черговий раз зазирнувши в казан.
– От і чудово, – відгукнулася Рахіль Ісаківна. – Зараз будемо смажити м’ясо. 
Вона взяла миску з нарізаним кусочками м’ясом і висипала його відразу все у казан. Знову вчинилося страшенне шипіння і піднялася ціла хмара білої пари.
– М’ясо у фритюрі треба смажити майже до повної готовності, – пояснила бабуся. – Давай, тепер я буду помішувати, а ти, Леночко, поки що наріж моркву соломкою.
– А посолити м’ясо? – згадала Лена.
– Ми з тобою посолили рис, – відповідала Рахіль Ісаківна, кивнувши на другу миску, де лежав вимитий і залитий солоною водою рис. – Цієї солі вистачить.
– А томатну пасту?
– Її – тільки після того як буде готовим м’ясо. Якщо покласти пасту раніше, воно стане жорстким та несмачним.
– А чому, Рахіль Ісаківно?
– Тому що паста у нас надзвичай кисла, і від цієї кислоти м’ясо просто задубіє. От якби ми мали свіжі помідори, тоді інша справа, але помідори на базарі поки що дорогі, а ті, що в крамницях, – абсолютно неїстівні, ними тільки шлунок собі псувати.
Лена кивнула і стала різати моркву.
Коли нарешті черга дійшла до рису, Рахіль Ісаківна сказала дівчині бути дуже уважною і показала їй, як правильно засипати рис і скільки води налити, щоб він добре зварився, але не розкис.
– Кількість води має надзвичай велике значення, – пояснила вона. – Дуже важливо не помилитися з першого разу, тому що потім доливати воду вже буде не можна. – Помовчала й додала: – Жаль, що ми не маємо солодкого болгарського перцю. Якби сюди покласти кілька кусочків, то було б просто чудово. Ну, та нічого, нехай рис вариться, я буду за ним наглядати, а ти, Леночко, поки що можеш відпочити.
Однак Лена не схотіла відпочивати – наповнена брудним посудом раковина мозолила їй очі, і вона вирішила взятися до миття, сподіваючись, що встигне скінчити роботу до приходу гостей.
– Знаєш, я так рада, що Валеру переведуть у восьмий клас, – промовила Рахіль Ісаківна. – Я чомусь ніколи не сумнівалася, що так воно й буде. Я вже давно знаю Валентина Максимовича і була впевнена, що така розумна, поважна та справедлива людина, як він, обов’язково прийме правильне рішення.
– Скажіть, Рахіль Ісаківно… – Лені раптом прийшла в голову надзвичай дивна думка. – Можна мені задати вам одне не дуже коректне питання?
– Не дуже коректне? Доволі незвичайне словосполучення, – усміхнулася жінка. – Ну що ж, задай.
– Рахіль Ісаківно… тільки ви не ображайтесь, гаразд?
– Певна річ, Леночко. Хіба ж я можу на тебе образитись!
– Скажіть, будь ласка, це не ви навели директора на думку про те, щоб перевести Валерка в наступний клас і призначити Карікові достроковий іспит?
Рахіль Ісаківна подивилася на дівчину, здивовано підняла брови, а потім негучно, але від щирого серця засміялася.
– Та ні, Леночко, – промовила вона весело, – ти неправильно мене зрозуміла! Я знаю Валентина Максимовича зовсім не так, як ти подумала. Він просто вже багато років поспіль щомісяця ходить у мою бібліотеку брати так звані «товсті» журнали: «Новый мир», «Знамя», «Дніпро» тощо. Але він навіть не підозрює, що я – Карікова бабуся.
Лена зніяковіла від цього пояснення і засоромлено опустила очі.
– Простіть мені, Рахіль Ісаківно, – пробурмотіла вона винувато. – Я просто не подумала…
– Нічого, нічого, дівчинко моя, – усміхнулася жінка ласкаво. – Один мудрий чоловік чимало років тому назад сказав: «Не стыдись спросить. Стыдней не знать». І мені цей вислів дуже подобається, тому я ніколи не ображаюся, коли мені задають питання.
– Правда? – зраділа Лена. – Тоді можна ще одне?
– Звичайно, Леночко.
– Скажіть, Рахіль Ісаківно, а як Карік? Він більше не збирається відмовлятися від іспиту?
– Похоже, мені вдалося його переконати. Карікові властиво недооцінювати свої здібності, адже він у мене такий нерішучий. Але я на сто відсотків упевнена, що цей іспит у нього пройде як найкраще.
– Валера теж так вважає. Він обіцяв поговорити з Каріком.
– Він уже поговорив, і я йому за це дуже вдячна. Знаєш, мені здається, Карікові значно трудніше було б жити без постійної Валерової підтримки.
– А Валерко ніколи не взяв би себе в руки і не перейшов би у восьмий клас, якби не подружився з Каріком.
– А найголовніше, – мудро усміхнулася Рахіль Ісаківна, ніби прочитавши думки дівчини, – він ніколи б не зустрівся з тобою. Так що кажи спасибі Карікові за те, що він звів тебе з твоєю щасливою долею.
– Та ну, Рахіль Ісаківно… – пробурмотіла дівчина, вся зашарівшись від ніяковості.
– А що, Леночко? Нічого особливого, – та ласкаво доторкнулася до її волосся. – Усе в порядку, так і має бути. Ні тобі, ні Валерикові нічого соромитись. Справжнє кохання приходить до людини лише один раз у житті і найчастіше саме в твоєму віці. Бережи своє почуття, Леночко. Дуже важливо, щоб воно не погасло від випадкового вітерцю. Пам’ятаєш, як у тій пісні: «Спрячу в ладонь новорожденный огонь…» Сховай свій вогонь і ти.
Дзвінок у двері перепинив її на півслові.
– А ось і наші хлопчики! – промовила Рахіль Ісаківна радісно. – Навіть раніше, ніж ми сподівалися. Я відчиню, Леночко.
І, лишивши плов смачно кипіти в казані, пішла до передпокою, човгаючи капцями. Лена закрутила кран, витерла руки і рушила слідом за нею.
Першим у квартиру ввалився Валерко з великою і важкою капроновою сіткою, у якій весело бряжчали пляшки і лежали ще якісь пакунки та мішечки. Тяжко дихаючи, він поставив її на підлогу, розправив плечі, провів долонею по лобі і бадьоро відрапортував:
– Шість пляшок лимонаду, три пачки печива, два пакети кефіру, півкило цукерок «Буратіно» і індійський чай – усе як ви прохали, Рахіль Ісаківно. Зайшли по дорозі й купили відповідно до списку. Уф! Насилу допер!
– А хліб? – усміхаючись, спитала бабуся.
– Є, є хліб, – подав голос Карік, протиснувшись до передпокою з-за Валеркової спини і показавши бабусі другу, меншу сітку з двома хлібинами.
За Каріком через поріг несміливо ступив Женько Вільшанський – у білій парадній сорочці і при червоній піонерській краватці, а за ним, тримаючи його за руку і боязко поглядаючи по боках, ввійшов маленький хлопчик, гарненький, худенький, з акуратно підстриженим волоссям, одягнений у блакитні шортики та жовтогарячу футболку з коротким рукавом. Ввійшовши, він по черзі задержав на Рахілі Ісаківні та Лені напружений та недовірливий погляд своїх великих очей, неначе питався, яких неприємностей можна чекати від цих незнайомих людей, а потім опустив вії і тихенько та зажурено зітхнув.
– Ти, напевно, Женя? – сказала Рахіль Ісаківна, повернувшись до Вільшанського.
Той кивнув і якось винувато усміхнувся.
– Дуже приємно. Знаєш, саме таким я тебе собі й уявляла. А оце?.. – вона подивилася на маленького хлопчика.
– Це Ігор, – тихо промовив Женько, зовсім зніяковівши. – Я розумію, його не запрошували, але…
– Це я його запросив, ба, – прийшов йому на виручку Карік.
– І правильно зробив! – поспішила розрядити напружену ситуацію Рахіль Ісаківна. – Я дуже рада вас усіх бачити. Ну, чого стояти під порогом? Проходьте, проходьте до кімнати! І не треба соромитися. Усі ми тут друзі, усі свої люди. Прошу вас. Зараз будемо обідати. Сьогодні в нас на обід делікатес – справжній азіатський плов! Ви, напевно, такого ще ніколи не їли. Леночка його сама зготувала (Лена зашарілася до самих вух). Ну, давайте, давайте! Валеро, будь ласка, занеси сітки на кухню.
– Пахне смачно! – Валерко схопив сітки й попер їх на кухню. – О-о-о! – проспівав він, убачивши казан на плиті. – Розкіш!
– Це Рахіль Ісаківна все, – призналася Лена, ідучи слідом. – Я тільки допомагала.
– Ну, не применшуй своїх заслуг, – усміхнулася бабуся, почавши виставляти покупки на стіл. – Скажімо так: твоя участь у цьому плові – сімдесят відсотків.
– Двадцять п’ять, – заперечила дівчина.
– А яких страждань коштувала тобі цибуля! Сімдесят, не менше! Не сперечайся зі мною.
Лена замовкла.
З вітальні на кухню долинула музика – Карік грав на піаніно «День Победы».
– Чудова пісня, – прислухавшись, промовила Лена. – Одна з моїх улюблених. Мені взагалі Лев Лещенко дуже подобається.
– Правда, пісня чудова, – згодившись, кивнула Рахіль Ісаківна. – Просто уявити собі неможливо, як святкувати День Перемоги без цієї мелодії. Гімн усім тим, хто обороняв нашу Батьківщину від фашистів – тим, хто вернувся з цієї війни, і тим, хто загинув. «Здравствуй, мама! Возвратились мы не все…» Відмінні, відмінні слова! І просто повірити трудно, що свого часу Давід Тухманов натерпівся за свою геніальну пісню такого лиха.
– Якого лиха? – здивовано зацікавилась Лена.
– Річ у тому, Леночко, – зітхнула жінка гірко, – що, тільки-но ця пісня появилася на світ, її тут же було вирішено заборонити. Не знаю, що кепського угледіли в ній товариші чиновники від культури, але один із них так і заявив: «День Победы», мовляв, співатимуть лише через мій труп. Отак це й буває, дівчинко моя. Ех, та що там казати про «День Победы», якщо навіть таку знамениту пісню, як «Прасковья», у свій час було заборонено, і того, хто насмілився б її заспівати, тато Сталін, бодай, і розстріляти міг би.
– За «Враги сожгли родную хату»?! – вигукнув Валерко, здивовано вирячивши очі.
– Так, Валерику, так, – кивнула Рахіль Ісаківна.
– Але що ж у ній такого, не розумію!
– Ну як же! Згадай: пісню Ісаковський написав у 1945 році, відразу після війни. Тоді вся країна тріумфувала, переможці верталися додому, усі сподівання радянського народу здійснились, ненависного ворога було розбито, настав мир – про що іще мріяти, здавалось би! А в пісні Ісаковського  раптом появляється рядок: «Слеза несбывшихся надежд…». Це в сорок п’ятому – «несбывшиеся надежды»! Крамола!
– Та там же йдеться про одного окремого солдата, а не про всю країну цілком! – вигукнула Лена. – Адже в нього дружину вбили, а він сподівався убачити її живою. От і «несбывшиеся надежды»!
– Це ми з тобою усе розуміємо як слід, дівчинко моя, – відповіла Рахіль Ісаківна, – а чиновники від культури такого зрозуміти не могли, тим паче що в Радянському Союзі епохи Сталіна окремих людей бути не могло – всі були гвинтиками одного механізму. «Прасковью» було написано в той час, коли одна людина була ніщо, а держава – все. Тому одному окремому солдатові не дозволялося плакати, коли вся держава сміється. Пісню, само собою, поклали під замок, і так вона й лежала там, поки в період відлиги її не врятував Марк Наумович Бернес.  Тільки завдяки безсумнівному авторитету цього геніального співака «Прасковью» став співати весь народ. Приблизно так само було й з «Днем Победы».
Пакет кефіру раптом висковзнув з її рук і з шумом гупнувся на підлогу.
– Ай! – вигукнула Рахіль Ісаківна злякано, але тут же, убачивши, що з кефіром нічого не сталося, зітхнула з полегкістю: – Уф, добре, що це не пляшка! А то б скла було!.. – Підняла пакет і, розігнувшись, промовила: – Ви йдіть у вітальню, друзі. Я тут і одна впораюсь. Зараз у нас буде бенкет на весь світ, з лимонадом, чаєм та цукерками. От тільки плов довариться. Ще хвилин п’ятнадцять, і все буде готове.
Зрозумівши, що їх ввічливо виганяють, Лена та Валерко нишком усміхнулися одне одному і пішли геть із кухні.
Коли вони ввійшли до вітальні, Карік перестав грати і, крутнувшись на табуреточці, подивився на Женька та Ігоря, які сиділи на канапі й уважно слухали.
– Ти відмінно граєш, – промовив Женько.
Карік заусміхався. Він теж був у парадній білій сорочці і в чорних шортиках і від цього здавався якимось надзвичайно й по-особливому красивим та зворушливим, так що у Валерка рука сама потягнулася приголубити його. Він запустив пальці у волосся Каріка і, як завжди, ласкаво полоскотав у нього за вушком.
– На мітингу сьогодні також весь час «День Победы» співали, – промовив хлопчик, прихилившись до Валерка скронею і подивившись на Лену.
– І як був мітинг? – поцікавилась та. – Нічого собі?
– Найзвичайнісінький! – замість Каріка відповів Валерко. – Нудота, якщо бути щирим. Зібралися перед Вічним вогнем: ветерани – в перших шеренгах, за ними – дорослі, а школярі – ззаду всіх, задля масовки, так що ми майже й не бачили нічого. Півтори години стояли під оглушливу музику, а потім поклали квіти, обійшли монумент і – по домах. Майже як на демонстрації. І Ігор он зовсім втомився. Я ж казав, що не треба його було на мітинг брати.
– Мама хотіла, щоб він пішов, – промовив Женько. – Нехай, мовляв, подивиться. Він же майже ніде не буває…
– А мені сподобалось, – самими губами сказав Ігор і щільніше присунувся до Женька.
– Та чого там сподобалось! – добродушно засміявся Валерко. – Я, либонь, не ліліпут, а й то нічого не бачив, крім спин людей, що переді мною стояли! І ти, Ігорю, і зовсім весь час у землю дивився. Тому, якщо твоя мама хотіла, щоб ти на мітингу подивився в землю, то я її зовсім не розумію!
– А ти хіба не братик Жені? – спитала Лена Ігоря.
– Та ні, – замість нього відповів Женько. – Наші батьки дружать, то й ми також. Але він мені все одне що рідний братик.
І він ласкаво обійняв Ігоря за плечі.
– Якби була моя воля, – сказав Валерко, вертаючись до теми свята, – я б велів відзначати День Перемоги зовсім не так, як нині відзначають. Насамперед я зробив би святкові мітинги добровільними: хто, значить, бажає вийти привітати ветеранів і від щирого серця покласти квіти до Вічного вогню – будь ласка! Ну, а хто не бажає, то й нічого його туди силою тягти, а тим більше оцінку йому за поведінку псувати. Так і так присутність нещирої людини на мітингу – це лицемірство, а навіщо ж нам підтримувати лицемірство! По-друге, я б заборонив на мітингу всі офіційні промови. Якщо хто схоче слово сказати, хай виходить до мікрофону й говорить, тільки щоб слово те було своє, а не з паперу прочитане.
– Оце правильно! – підхопила Лена. – Навіщо нам цей бездушний формалізм! Якби я була ветераном, то я, напевно, образилась би: читаєте по написаному, а від душі, від серця, своїми словами невже ж не можете що-небудь сказати! Невже ж герой – оборонець Батьківщини не заслужив жодного непротокольного слова подяки! Правильно, Валерку! А по-третє? Що по-третє?
– А по-третє, – продовжував Валерко, – геть усю гучну музику! Солдати на війні на привалі відпочивали не під стереомагнітофон, а під стару добру гармошку. От нехай ветерани й збираються в гурток, як у минулі часини, перед Вічним вогнем, як перед партизанським багаттям, і співають під гармошку пісні своєї молодості. А по-четверте, я б кожному ветеранові в День Перемоги дарував який-небудь цінний подарунок.
– Ну-у, це ж скільки подарунків довелося б щороку купувати! – протягнула Лена.
– Не так багато, як тобі здається, – заперечив Валерко. – Полічи, скільки ветеранів у нашому місті? Осіб із двісті-триста. То невже ж на кожного з них карбованців по п’ятдесят у міському бюджеті не знайдеться!
– А якщо не знайдеться?
– В такому разі, гнати треба в три шиї тих, хто цей бюджет складає! – категорично заявив хлопець. – Якщо у них для кожного ветерана грошей вистачає лише на бляшанку згущонки та пару шкарпеток, то навіщо нашій державі такі бездарні рахівники!
– От, Валерику, золоті слова! – промовила Рахіль Ісаківна, яка непомітно ввійшла до вітальні і чула кінець розмови. – Але, друзі мої, давайте вже облишимо промови. Плов уже абсолютно поспів. Поможіть мені накрити на стіл, і будемо святкувати!
 На ці слова всі дружно відповіли «ура!» і весело пішли на кухню по все, що було необхідним для святкового обіду.