Витер над тыхым мистом. Новела 7-5

5.

Пізно увечері Валерко провів Лену до самого її дома, і потім вони ще довго сиділи на лавці перед під’їздом дев’ятиповерхівки, балакаючи на різні неістотні теми, поки дівчина нарешті не згадала:
– Слухай, я ж зовсім забула тобі сказати: я ж Карікові браслет купила!
Понад Білославом струмувала фіолетова прохолода. Стиснутий високими вузькими паралелепіпедами будинків, квадратний двір був зовсім пустий. Світилися майже всі вікна – різнобарвні і такі затишні, що, здавалося, за ними живуть лише щасливі та красиві люди. Он те вікно з зеленими шторами і ще одне з блакитними фіранками – квартира Лени. Валеркові завжди подобалось розглядати освітлені вікна – це настроювало його на якийсь особливий романтичний лад, від чого на душі ставало спокійно й чисто.
– Купила? – перепитав хлопець.
– Еге ж, от, поглянь.
Дівчина засунула руку до кишені своєї кофточки і вийняла з неї довгий пластмасовий футляр. Відчинила його нігтем і подала хлопцеві. У півмороці блиснув жовтий метал.
– Ух ти, невже золотий?! – так і ахнув Валерко.
– Та ні, що ти, мідяний! – засміялася Лена. – Але на вигляд як золото, правда?
– Авжеж!
– Добре я вибрала?
– Краще й бути не може, Ленко!
– Тоді візьми його з собою, причепиш до годинника, а то я не знаю, як це робиться. А потім разом подаруємо.
– Гаразд, візьму, – кивнув Валерко і сховав футляр до кишені піджака.
– Такий день сьогодні… – промовила дівчина, відкинувшись на бильце лавки. – Втомилася я. Але все так добре було, так чудово, так весело. Жаль, що в нашому місті не буває салюту. Тепер для нього самий час. Я б із приємністю подивилася.
– Правда, – згодився Валерко. – У Києві тепер салют…
– Знаєш, – сказала Лена, – це так добре, що ви з Каріком запросили в гості цього Женька та його братика. Хоча ні, він же не братик йому… Дивно, правда? Коли я сьогодні допомагала Рахілі Ісаківні накривати на стіл, вона мені крадькома шепнула: «Який красивий хлопчик цей Женя, який милий!» Здається, він їй дуже сподобався.
– Я теж помітив, що сподобався. А Карікові, здається, дуже сподобався Ігор. Він цілий день від нього не відходив, все старався розвеселити. Надвечір йому це вдалося. Дивний хлопчик цей Ігор.
– Майже такий самий, як і Женько. Ніколи не знаєш, що в них у голові: то сидять, мовчать, а то сміються, жартують. Не розбереш, як з ними поводитись.
– Я не говорив тобі… – промовив Валерко, хруснувши пальцями від нерішучості. – Може, я й не маю права говорити, але мені здається, ти повинна знати.
Лена зосереджено зсунула брови.
– Ти не дивуйся з Женька, – продовжував хлопець. – Він нормальний, веселий, дуже добрий, чуйний і надзвичай чесний. Тільки він хворий. Смертельно хворий, Ленко. Він помирає, розумієш? Рак у нього…
– Та ти що! – тихо ахнула Лена.
– Ти тільки не кажи йому, що я розповів. І взагалі нікому не кажи, – попрохав Валерко. – Не треба його зайвий раз травмувати. Адже він тільки зі мною поділився.
– Звичайно, можеш бути певним! Хіба ж я не розумію! – поспішно пообіцяла дівчина.
– Знаєш, як мені його жалко! – зітхнув Валерко. – До сліз, слово чести. Така людина гине! Золота людина, можеш мені повірити. Усі лікарі від нього вже відмовилися. Можемо, кажуть, тільки морфій запропонувати, щоб останні страждання полегшити. До морфію, щоправда, поки що не дійшло, але якісь там знеболюючі таблетки він уже давно приймає, тому іноді й буває такий загальмований…
– Это надо же! – пошепки промовила Лена. – Ніколи б не подумала…Бідний Женько! Як страшно, Боже ж мій! І скільки ж йому ще лишилось?
– Не знаю. Він каже, рік, але мені здається, що декілька місяців. – Валерко доторкнувся до руки Лени. – Ти прости, що я тебе налякав. Не будьмо більше про це. Сьогодні свято, не треба про страшне.
– Знаєш, чому я так налякалась? – очі Лени в темряві тривожно блиснули. – Може, це й нерозумно, але мені чомусь раптом подумалось: а що як і з Каріком таке трапиться?
– З Каріком? – Валерко весь аж здригнувся, бо не чекав почути такі слова. – А чому з ним має таке трапитись?
– Ну, я не знаю…
– Адже він не падав з турніка.
– Просто я подумала, що це може трапитись з ким завгодно: зі мною, з тобою…
– Та не каркай, ти що! От дурень я! Краще б не розповідав!..
– Прости… – Лена винувато опустила голову. – Я сама не знаю, що кажу…
– Як ти познайомилась з Каріком? – спитав Валерко, щоб відвести думки дівчини від неприємної теми.  – Ти мені про це ще не розповідала.
– Як познайомилась? Ой, це було дуже давно! – відповіла Лена, і хлопець відчув у її голосі полегкість: очевидно, дівчина була вдячна йому, що він задав це питання. – Мені тоді років із десять було, а Карік щойно приїхав з батьками з Румунії. Ти ж знаєш, він у Бухаресті народився.
– Угу, знаю.
– Він тоді такий маленький був, такий смішненький і зовсім не вмів ні по-російськи, ні по-українськи.
– Правда?
– Ага, а я по-румунськи ані слова не знала. Та й тепер не знаю, якщо чесно. Його батько з моїми батьками був товариш по інституту, тому відразу, тільки-но з-за кордону приїхав, прийшов до нас у гості. Там я й убачила Каріка вперше. Ну, а потім уже пішло само собою. Карік швидко навчився по-нашому балакати. Спочатку з акцентом, а потім дедалі краще. Отак і познайомились.
– Карік у нас вундеркінд, – похитав головою Валерко. – І чого йому, не знаю, іспиту боятися? З його-то здібностями!
– Сумніватися в собі притаманно всім інтелігентам, – сказала Лена. – А Карік інтелігент на всі сто відсотків. Знаєш, мені б дуже хотілося прийти повболівати за ним, коли він іспит складатиме. Як ти думаєш, мене пустять?
– А чого ж не пустять? – відповів Валерко. – У нашу школі приходять всі, хто хоче, і ніхто не забороняє. – І спитав, помовчавши: – А коли я складатиму, ти за мною повболівати прийдеш?
Лена уважно подивилася на нього, і він відчув тепло її погляду.
– Обов’язково, – сказала вона. – Ти тільки не забудь нагадати, коли в тебе іспит.
– Не забуду, – Валерко простяг руку і обережно доторкнувся до волосся дівчини. – Лен…
– Що?
– Я обов’язково перейду у восьмий клас, якщо буду впевнений, що ти стоїш за дверима кабінету, у якому я складаю іспит.
– Я стоятиму там. На кожному іспиті, слово честі.
– Лен…
– Що?
–Дякую, Лен. Ти справжній друг. І я тебе дуже люблю.
– Не так… – промовила дівчина пошепки.
– Що не так?
– Я думала, це буде зовсім не так. Я думала, що хлопці освідчуються по-іншому…
Валерко зашарівся.
– Може, й по-іншому, а я освідчуюсь отак.
І, нахилившись, він доторкнувся губами до скроні дівчини.