Витер над тыхым мистом. Новела 7-6

6.    

Середньої величини темний метелик залетів до вчительської крізь широко відчинене вікно, кинувся під стелю, зрозумівши, видно, що потрапив не туди, куди треба, з розмаху наткнувся на гардину, задзвенів її металічними кільцями і злякано прилип до блакитної штори, надіючись, що ніхто його не зачепить, якщо він сидітиме тихесенько й нерухомо, як неживий.
– Ой, дивіться, товариші, метелик! – вигукнула романтична молоденька хімічка Ольга Сергіївна і в захопленні притиснула до грудей свої маленькі тендітні ручки.
– І правда, метелик, – відгукнувся трудовик, він же, на пів ставки, учитель креслення Віктор Ігоревич. – Здається, це кропивник. Правда, Бело Матвіївно?
– Я не зобов’язана знати назви всіх метеликів земної кулі! – відразу ж наїжилась товста й червонолиця біологічка Бела Матвіївна, якій у кожному слові колег завжди причувалися натяки на її малу компетентність щодо свого предмета.
– Ну, чому ж усієї земної кулі? – промовив трудовик. – Хоча б нашого міста, і те не кепсько.
– Ну що ви, Вікторе Ігоревичу, це ж не входить до шкільної програми, – хитрувато сказав географ Михайло Андрійович, який ніколи не пропускав можливості підпустити шпильку біологічці, яку чомусь дуже не полюбляв.
Бела Матвіївна надулась і ще більше почервоніла.
Двері відчинилися, і до вчительської ввійшов фізкультурник у синьому спортивному костюмі і з великим жовтогарячим баскетбольним м’ячем в руках.
– Я не спізнився, товариші? – спитав він стривожено.
– Зовсім ні, Олександре Даниловичу, – відповів географ, – зовсім ні. Багатьох ще немає. От Неллі Степанівни, наприклад.
– Ну, у Неллі Степанівни, безсумнівно, перекур! – усміхнувся фізкультурник, сівши на стілець біля стінки і закотивши під нього свій м’яч. – Не можу зрозуміти, як можна жінці в її віці курити, ховаючись від усіх, мов який-небудь шибеник-першокласник!
– Не треба так суворо ставитись до чужих слабостей, Олександре Даниловичу, – прогуділа біологічка. – Не всі люди можуть бути такими досконалими, як ви.
– Можуть! – рішучо заперечив фізкультурник. – Шанувати своє здоров’я зобов’язана кожна людина! Ви подивіться тільки: у нашому колективі працює декілька чоловіків, і ніхто з них – я підкреслюю! – ніхто не курить! То невже ж Неллі Степанівна не розуміє, що своєю поведінкою вона подає кепський приклад нашим дітям! Фактично, якщо задуматись, вона пропагує нездоровий спосіб життя!
– А ви скажіть їй про це у вічі, – запропонував трудовик весело. – Чого ви нам-то про все це розповідаєте?
– Не можу, я її боюся, – зітхнув фізкультурник. – З’їсть.
Трудовик засміявся.
– Нашу Неллі Степанівну, – промовив він, – не боїться лише сьомий-б. Мені здається, у них проти неї змова.
– Ну, це надто гучно сказано, – втрутилася до розмови німка Марина Павлівна, яка досі все мовчала. – Просто вони, так би мовити, «возникают», і, я думаю, добром для них це не скінчиться.
– А все цей Перепупок! – подала голос біологічка. – І чому тільки із цим хуліганом так панькаються! Уявіть собі, до чого він докотивсь: написав націоналістичний твір! От ніколи б не подумала, що він на таке здатний!
– З певного часу, – знову заговорила Марина Павлівна, – Перепупок, як це не дивно, потрапив під вплив Вільшанського, а Вільшанський – хлопчик з дуже складним характером і яскраво проявленими численними психологічними комплексами. І його нездорові схильності як найгірше діють на класний колектив, а Перепупок – той взагалі піддався їм повністю, так що, міркуючи з усього, нічого позитивного з цього вийти не може.
– Даремно ви так про Вільшанського, – зітхнув трудовик. – Він людина хвора.
– А якщо хвора, – заявила Марина Павлівна, – то й нічого йому робити в школі для здорових дітей!
– І пригноблювати всіх своїми комплексами! – підхопила біологічка.
– Ну-у, шановна колего, – протягнув фізкультурник розчаровано, – так говорити зовсім не личить педагогам, зовсім не личить. Замість того щоб поспівчувати горю хлопчика і підтримати його в трудну хвилину, ви ганите його. А мені от, наприклад, Женя дуже подобається, і я, відверто вам признаюся, навіть відчуваю себе винуватим перед ним.
– Чому ж так? – поцікавилась біологічка.
– Тому що це саме я свого часу порадив йому записатися в ту спортивну школу, де він потім одержав травму, що й призвела до його теперішньої хвороби, – зітхнув фізкультурник.
– А знаєте, товариші, – неначе схаменувшись, вигукнула Марина Павлівна, – до нас їде державна комісія аж із самого Києва, у складі якої один професор і два кандидати наук!
Усі пожвавилися – про комісію поки що ніхто не чув.
– А чого вона їде? – якось боязко спитала романтична Ольга Сергіївна.
– Щоб прийняти іспит з німецької мови у Оскара Айзенштата, – пояснила німка.
– О-он як! – протягнув географ. – Яка ж йому, одначе, пошана!
– Надто велика пошана, – пробурчала біологічка. – Просто Валентин Максимович вирішив хоч чим-небудь обов’язково прославити нашу школу і для цього викликав із столиці комісію, щоб продемонструвати їй білославського вундеркінда.
– Але, наскільки я знаю, – сказав фізкультурник, – Карік дійсно відмінно володіє німецькою мовою. Правда ж, Марино Павлівно?
– Правда, – відповідала та, – але тільки в чисто практичному плані. Він дійсно вільно й правильно балакає по-німецьки, але навряд чи цього вистачить, щоб скласти іспит, особливо якщо його прийматиме професор.
– А чого ж іще треба? – здивовано спитав трудовик. – Людина володіє німецькою мовою як рідною, і цього, по-вашому, мало?
– Практика – це одне, Вікторе Ігоревичу, а теорія – зовсім інше, – пояснила Марина Павлівна. – Більшість наших школярів, наприклад, володіє російською мовою навіть краще, ніж рідною, але це зовсім не значить, що їм усім треба видати атестати за десятирічку. Теорія – річ надзвичай важлива, а якраз її Айзенштат абсолютно не знає. Мені, щоправда, доручили провести з ним кілька додаткових уроків, щоб дати йому хоч які-небудь теоретичні знання, але, згодіться, товариші, пройти за два тижні матеріал, розрахований на повний курс середньої школи, фізично неможливо, так що я маю великий сумнів, що Каріка вдасться підготовити до іспиту належним чином.
– Але не буде ж той професор вимагати від десятирічного хлопчика інститутських знань! – заперечив географ.
– Він вимагатиме від нього повний обсяг десятирічки, а такого обсягу в Айзенштата не буде ніколи, – категорично заявила німка.
– Можна подумати, що ви були б раді, якби хлопчик провалив свій іспит, – зауважив трудовик.
– Якщо людині наказано сидіти в школі мінімум вісім літ, значить, вона й повинна сидіти, – замість німки відповіла біологічка.
– Навіть якщо ця людина – геній або ідіот? – спитала Ольга Сергіївна.
– Я вас не розумію, – нахмурилася Бела Матвіївна.
– Ну як же! – вигукнула романтична хімічка. – Якщо хлопчик геній, йому шкільні уроки просто непотрібні, він і без них усе знає. Ну, а якщо він ідіот, то кожному відомо: дурня вчити – лише псувати.
Двері відчинилися, і до вчительської, пригнувши голову, щоб не зачепитися нею за верхню перекладину, ввійшов Владя Довгий.
– А що, товариші, – спитав він, привітавшись і сівши на незайнятий стілець, – випадково ніхто не знає, на яку тему буде педнарада?
– Точно невідомо, – відповів географ, – але я думаю, що Валентин Максимович пробиратиме нас усіх за недостатньо добросовісну підготовку до проведення травневих свят.
– І вас насамперед, Владиславе Тарасовичу, – зауважив трудовик, – бо ви у нас персонально відповідаєте за піонерську та комсомольську активність школярів. А активність ця в нашій школі, щиро кажучи, далеко не на належному рівні, і директор це знає.
– А якщо знає, то чому не допоможе мені своєю владою та авторитетом у боротьбі з тими, хто заважає нам підвищувати цю активність? – огризнувся Владя Довгий. – Що я можу сам один!
– Ви кажете так, неначе ви на війні і збираєтесь боротися з ворогами Батьківщини, – промовила романтична хімічка. – У нашій школі, Владиславе Тарасовичу, ворогів немає, у нас тільки звичайні радянські діти, і з ними треба не боротися, а співробітничати.
– Це, може, Перепупок – радянська дитина? – криво усміхнувся Владя.
– То й ви вже знаєте, про що він написав у своєму творі? – спитав географ.
– Знаю, – відповів вожатий. – І я не маю наміру співробітничати з тими, хто подібне пише.
– Послухайте, – втрутився трудовик, –товариші, а чи не даремно ми зчиняємо такий шум навкруг цього твору? Я особисто його не читав, але, наскільки я знаю, там не написано нічого такого особливого…
– А ви б спочатку почитали, а потім говорили, – промовила біологічка. – А то потураєте всіляким хуліганам, а потім дивуєтесь, чому школу так кепсько підготовлено до демонстрації.
– А між іншим, Бело Матвіївно, – усміхнувся трудовик, – з вашого класу на демонстрацію не прийшло й третини всіх учнів.
– Я особисто зовсім не вважаю себе винуватою в цьому, – заявила біологічка. – Із свого боку я зробила все можливе, щоб залучити якомога більше учнів. Усе ж інше від мене не залежить. Забезпечити на демонстрації стопроцентну присутність школярів за даними умовами жоден педагог не спроможний. Тут не допоможуть жодні репресивні заходи, тому що переважну більшість учнів підтримують самі батьки. Вони роблять усе можливе, щоб позбавити своїх дітей необхідності йти на свято і, якщо це буде треба, знайдуть тисячі абсолютно офіційних оправдань для їхньої відсутності.
– Я абсолютно згідна з вами, – підтримала її німка.
Двері черговий раз відчинилися, і до вчительської одна за одною ввійшли вчительки молодших класів. Вони, видно, щойно відпустили другу зміну та «продльонку» і тепер прийшли на педнараду кожна із своїм стільцем у руках – учительок було п’ять, і вони мудро передбачили, що сидячих місць їм може не вистачити. Слідом за ними до приміщення ввійшла Неллі Степанівна. Зупинившись на порозі, Мадам Цигарка обвела всіх присутніх невдоволеним поглядом, промовила «добрый вечер» і, велично пройшовши через усю кімнату, опустилася на канапу рядом з біололгічкою та німкою.