Витер над тыхым мистом. Новела 8-1

Частина третя

ЗУСТРІЧІ І РОЗЛУКИ

Всем нашим встречам разлуки, увы, суждены.

Ю. Визбор.



Новела восьма

НАПЕРЕДОДНІ

1.   

– Так, втомився, твоя правда, – згідно зітхнув Валентин Максимович, з чашечкою кави в руках опускаючись у крісло. – Втомився, і вже давно – це ти слушно зауважив. Сам себе не впізнаю. Раніше піднятися по сходах на дев’ятий поверх вважав гімнастикою, а тепер от, бачиш, серце… Не до гімнастики стало. А біда ще в тому, що, мов мала дитина, ліфтів боюся. Так і здається, що от зараз вимкнуть світло, і я муситиму просидіти в темній кабіні години із три.
– А що, так уже бувало? – спитав професор Ромов, відпиваючи ковток із своєї чашки.
– Досі Бог проносив, – усміхнувся Валентин Максимович, – але все одне… лихо його знає! Адже останнім часом у нас світло щонайменше два рази в тиждень вимикають.
– А чому так часто?
– Це ти нашу міську електромережу спитай. Кажуть, обмежування у зв’язку… а, та ну їх до біса! Не тільки в них річ.
– А що сталося, Валю? Нездужаєш?
– Та ні, не сказав би, що надто… а так, усе якось шкереберть пішло.
– На роботі?
– І там також. А тут ще така жара на Білослав обрушилась… Сам же знаєш, як я жару переношу.
Ромов поправив свої тонкі окуляри і із співчуттям подивився на свого старого друга. За ті два роки, що вони не зустрічалися, Валентин і дійсно примітно змарнів та постарів. І хоча він був на п’ять літ молодшим від професора, виглядав він літ на п’ять старшим, і Ромов засмучено похитав своєю масивною сивою головою, подумавши, що педагогічна діяльність, похоже, дається директорові дуже непросто, не те що раніше.
Щоб перемінити тему бесіди, Ромов спитав:
– То що ж, той хлопчик твій і справді володіє німецькою мовою як рідною, або це все-ж-таки трішки інший рівень?
– Трішки інший рівень у нашої шкільної німки Марини Павлівни, – усміхнувся Валентин Максимович, – а у хлопчика якраз той рівень, який треба.
– Правда? А він що, німець?
– Ні, він просто вундеркінд.
– Скажіть на милість!
– Даремно ти так, Борисе. Карік Айзенштат справді вундеркінд на всі сто відсотків.
– А я хіба маю що-небудь проти? – знизав плечима професор. – Просто твої слова нагадали мені один випадок семилітньої давнини. До нашого інституту поступав якось раз один хлопець, який скінчив школу з золотою медаллю і якого мені також відрекомендували як вундеркінда. Я приймав у нього іспит з англійської мови.
– І що, розчарувався?
– Абсолютно. Мій вундеркінд не міг відрізнити герундія від першого дієприкметника.
– Боюся, що мій вундеркінд цього також не може.
– Невже?
– Адже в четвертому класі ще не проходять таких тонкостей.
– Розумію, не проходять. Але зате в десятому проходять. А ти ж хочеш, щоб я видав йому атестацію за всі десять класів!
– Послухай, Борисе, але невже ж ти не можеш подивитися на це крізь пальці! Хлопчикові тільки десять літ!
– Але, якщо ти хотів, щоб на це дивилися крізь пальці, то чому ж ти так прохав, щоб приїхав саме я? Ти ж мене не перший рік знаєш. Нехай би, в такому разі, іспит у твого вундеркінда приймали місцеві фахівці.
– Я хотів, щоб ти подивився на мого хлопчика, побалакав з ним… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. У нього може бути велике майбутнє, якщо його своєчасно підтримати. Та й врешті-решт, хіба так важливо, щоб мій вундеркінд розбирався в твоїх герундіях? Навіщо нам бути такими формалістами? Скільки десятикласників виходять зі школи з атестатами та медалями і два слова іноземною мовою зв’язати не можуть! За що ж їм ті атестати видаються? Тільки за те, що вони десять літ відсиділи? Ні, по-моєму, це абсолютно несправедливо. Та й взагалі, якщо на те пішло, я, наприклад, маю превеликий сумнів, що наша німка Марина Павлівна розповіла б тобі все правильно про герундій та дієприкметник, якщо її посадити перед тобою на екзаменаційний стілець. А у неї ж інститут, вища освіта за плечима!
– Останній раз, – промовив Ромов, начебто й не почувши всього цього монологу Валентина Максимовича, – я бачив справжнього вундеркінда п’ять років назад на мовній олімпіаді школярів, де я входив до складу журі. Знаєш, тоді одинадцятирічна дівчинка читала мені на пам’ять вірші Гьоте в оригіналі із найчистішим гамбургським прононсом. Я навіть запам’ятав, як  звали ту дівчинку. Її звали Женя Панаєва.
– І що, вона розбиралася в герундіях?
– Уяви собі, розбиралася, – усміхнувся професор. Помовчав і продовжував уже без усмішки: – Знаєш, чому ми так часто не розуміємо один одного, Валю? Тому що ти практик, а я теоретик. Тому що ти фізик, а я лірик. Тому що ти матеріаліст, а я ідеаліст. Отакі діла, друже. І все-таки я нерідко думаю, що твоя життєва позиція правильніша за мою. Скільки тобі було років, коли почалася твоя партизанська юність? П’ятнадцять? Отож. І в нашому загоні тобі вже тоді ціни не було, тому що ніхто краще за тебе не розбирався у вибухових пристроях та електричних ланцюгах. Скільки фашистських ешелонів на твоїх мінах підірвалося? Десятки! А я? Що я вмів?
– Ти ж володів німецькою мовою! Хіба цього мало?
– Мало, Валентине, мало. Німецькою мовою ешелон у повітря не висадиш.
– Ну, даремно ти так. Кожному своє.
– А, не втішай! – махнув рукою Ромов.
– Що значить «не втішай»! Ти ж до німців у тил ходив! Інформацію, яку ти приносив, ніхто, крім тебе, більше не приніс би. Ми обидва були корисні для Батьківщини, тільки кожен по-своєму. Хіба не так?
Ромов знову усміхнувся, і його широке смагляве обличчя потеплішало.
– Не хвилюйся, не буду я твого хлопчика мучити, – сказав він. – Якщо він зі мною бесіду німецькою мовою видержить, я поставлю йому оцінку, обіцяю тобі.
– Навіть якщо він не читатиме тобі Гьоте в оригіналі?
– Навіть якщо він про Гьоте ніколи не чув.
– Ну, друже, от за це тобі величезне спасибі! А я, із своєї сторони, постараюся вибити Карікові путівку в Артек у якості премії за успішний іспит.
– Ага, це ти вмієш, – засміявся Ромов. – Карік… Гм, ім’я якесь незвичайне.
– Він Оскар, – пояснив директор.
– Тим більше незвичайне.
– Він єврей.
– А-а, ну, це знімає всі питання. Тепер я розумію, чому він вундеркінд.
– І чому ж?
– Тому що євреї дурнями ніколи не бувають.
– Це правда, – згодився Валентин Максимович. – Жоден народ на світі не народив стільки геніїв, скільки єврейський. Із цим не посперечаєшся.
– А можна мені познайомитися з твоїм хлопчиком до іспиту? – раптом спитав професор.
– До іспиту? Навіщо тобі?
– Адже ти сам хотів, щоб я на нього подивився і з ним побалакав.
– Так, хотів, але, знаєш, до іспиту, я думаю, не варто. Налякаєш тільки дитину. Він і так страшенно боїться. Кілька разів уже хотів від іспиту відмовитись: краще, мовляв, десять років у школі відсидіти, ніж до столичного професора на іспит йти.  Але друзі його щоразу умовляли.
– Добрі, видно, в нього друзі.
– Правда, дуже добрі. Він без їхньої підтримки, напевно, ніколи б не наважився. Боязкий він, нерішучий, без батьків росте, та й здоров’я в нього далеко не відмінне.
– А що з ним?
– Щось на зразок ревматизму. Від кепської погоди всі кістки болять. Так що путівка до Артеку йому зайвою ніяк не буде: і відпочине там, і підлікується. А щодо того, щоб з ним побалакати, то після іспиту – будь ласка, а раніше, прошу тебе, не треба. Не хочу, щоб дитина з переляку не тільки німецьку, а й українську мову забула.
– Добрий ти, Валю, – похитав головою Ромов. – Про чужих дітей, як про своїх, піклуєшся.
– Це, напевно, від того, – зітхнув Валентин Максимович, – що в мене своїх дітей немає. Прожив усе життя, мов пень самітний на узліску. Зате ти в нас щасливий – як-ніяк, цілих шість онуків!
– Ну-ну! – засміявся професор. – Діти, діти, де б нам вас подіти! Щоліта мою дачу плюндрують не гірше за сарану. «Дідусю, а яблучка? Дідусю, а ягідку?» Хіба їм відмовиш! От ми з бабою і б’ємось, щоб, значить, усім вистачило та й самім дещо залишилося, бо ж і на зиму треба запаси робити, а ми вже старі стали, щоб цілими днями в землі копирсатися.
– А твої що ж, не допомагають?
– Ага, дочекаєшся від них! Вони тільки на готовеньке можуть приїхати, а щоб шиферу там дістати чи грядку прополоти – це вже вибачай, тату. Прохав же торік Василя: привези мені дроту рулони із два, щоб огорожу поправити, так і так же в тебе на базі він тонами іржавіє! І що, ти думаєш, привіз? Дзуськи! Соромляться вони мене, Валентине. Що ж ти, тату, мовляв, професор, а у самого телевізор чорно-білий? Давно пора кольорового купити. А я що, мільйонер, по-їхньому? Тож і машини в мене немає, на дачу на електричці їжджу – це для них теж смішно, адже в них у кожного своє авто, а у Генка так навіть імпортне – «Рено» називається чи біс його там знає як… Дітей своїх до мене влітку привозять розфуфирених, мов принці які! Джинси в них, ач, польські, взуття фінське, одна сорочка половину моєї зарплати коштує. А тут іще Дениско приїхав з плеєром у вухах, а хлопчаку тільки десять літ! Я як про ціну того плеєра дізнався, мене ледь трясця не взяла!
– Ну-ну, Борисе, – добродушно усміхнувся Валентин Максимович, – чи варто так хвилюватися? Тут, по-моєму, навпаки радіти треба, що наші онуки мають те, про що ми свого часу навіть мріяти не насмілювались. Не бажаєш же ти справді, щоб, наприклад, твій Дениско їв хліб з тирсою, як ми в дитинстві, або годинами в чергах по гас стояв!
Професор уважно подивився на свого друга і зітхнув, згоджуючись:
– Тут твоя правда, Валентине. Не дай їм Бог жити так, як жили ми.
– Ну, от бачиш! – Валентин Максимович підвівся із крісла і поплескав Ромова по плечу. – Ще кави?
– Можна, – кивнув той. – Я люблю каву і п’ю її без страху, хоча Бальзак саме від неї вмер.
– Ну, то Бальзак!
Валентин Максимович пішов на кухню і швидко приготував ще дві чашечки розчинної кави – для себе й для Бориса.
– Я теж кави не боюся, – сказав він, вертаючись до вітальні. – Хоч і не рекомендують із слабким серцем її пити, а я-таки не можу собі відмовити. Та й взагалі, я вважаю, що, як би там не було, а заб’є мене не кава, це точно. Є тисяча інших способів, як зупинити серце старого та хворого чоловіка.
– Не подобається мені, коли ти говориш на такі теми, Валю, – зітхнув професор, прийнявши з рук свого друга чашечку і кивнувши в знак подяки. – Невже ти почав боятися смерті? Скільки разів ти бачив смерть на фронті! Хіба вона хоч раз спромоглася тебе налякати! А чого ж тепер?
– А тепер старість, друже, звичайна і тривіальна старість. А коли починаєш старітися, усе здається трудним, будь-яка дрібниця до землі гне… Та й на фронті ми з тобою воювали з ворогом, із загарбником, розумієш? А тепер із своїми воювати доводиться.
– Що значить із своїми? У тебе що, на роботі так погано?
– Скандал у мене на роботі, Борисе, великий скандал. Встряв у нього з найкращими намірами, а тепер навіть не знаю, як від усього цього відмитися.
– Боже ж мій, що там у тебе таке трапилось?
– На мене «телегу» написали, що я свої повноваження перевищую.
– Хто написав?
– Мадам Цигарка.
– Яка ще мадам?
– Та це прізвисько таке в однієї заслуженої вчительки-методистки.
– І що ж ти їй зробив?
– Виніс догану.
– О-о! – протягнув Ромов, відкинувшись у своєму кріслі. – Та-ак, це й дійсно серйозна справа. Заслужених чіпати – це тобі не ах! Розкажи-но докладніше, за що ти її так.
Валентин Максимович розвів руками – нічого не залишалося, як тільки розказати Ромову все від початку до кінця. Уважно вислухавши його, професор лише безпорадно знизав плечима.
– Стільки років тебе знаю, Валентине, – промовив він, – і все ніяк не можу звикнути до твого характеру. Ну не можна ж до самої старості залишатися таким донкіхотом! Добре б в юності, коли кров гаряча, а в голові вітер, так що здається, що можеш усе зло на світі перемогти. Але тобі ж уже не шістнадцять і навіть не тридцять!
– Дивно мені від тебе такі слова чути, Борисе, – нахмурився Валентин Максимович. – Коли мені було шістнадцять, я саме тим і займався, що боровся проти всесвітнього зла – фашизму. І переміг, як бачиш. І ти переміг. Ми перемогли. То чого ж ти тепер верзеш про вітер у голові! – Він помовчав і продовжував глухо: – Фашизм, либонь, перемогти простіше було: от тобі автомат, от тобі фашист – бий, поки серце колотиться! А оцю Неллі Степанівну попробуй переможи! Стоїть вона перед тобою, мов стовп який, а ти в нього лобом, як баран, б’єшся, б’єшся, а все-таки не звалиш, тільки роги собі обламаєш, тому що за цією Мадам Цигаркою ще мільйон таких же Мадам Цигарок стоїть. Система за нею стоїть, розумієш?  І вся ця система проти тебе одного преться, а ти перед нею – як перед бульдозером: не зступиш з дороги – зімне, от і вся історія!
Він пригноблено замовк.
– Хочеш моєї поради, Валю? – промовив Ромов украдливо. – Кинь ти все це. Правда, кинь і йди собі на пенсію. Тобі ж уже можна, ти ж свій стаж уже давно відпрацював.
– Та я й сам уже про це думав, – відповів Валентин Максимович, – та тільки не можу я просто так узяти та піти. А що з моїми хлопчиками без мене буде? От із тими ж Перепупком та Вільшанським? Їх же ця Неллі Степанівна з’їсть!
– Ну, тоді я не знаю, – сказав професор. – У такому разі сам вирішуй, що для тебе краще. – Помовчав і додав: –А ти все-таки не журися, Валентине. Знаєш що? У мене в Києві деякі важелі у високих колах є. От візьму та й нацькую на ваш міський відділ освіти комісію, щоб, значить, перевірити, як там ведеться інтернаціональне виховання, а твою школу подам як взірцеву щодо цього напрямку. Отоді ти вже гав не лови, штовхай їм усі свої ініціативи, розповідай про всіх Мадам Цигарок і про те, як вони ставляться до української мови, а насамперед наголошуй на тому, що в тебе є Карік Айзенштат, єврейський хлопчик, який вчиться мовою корінної національності і побував у Артеку за те, що склав іспит з німецької мови за десять класів. От подивляться вони на твого вундеркінда, почитають твори твоїх учнів у газеті і збагнуть, що правда твоя і що саме так і треба проводити інтернаціональне виховання.
Валентин Максимович подивився на професора і раптом усміхнувся щасливо, мов хлопчак, якому несподівано піднесли якийсь дорогий та красивий подарунок.
– Я завжди знав, що ти справжній друг! – вигукнув він і, підхопившись з крісла, вдячно і міцно стиснув тверду руку Ромова в своїх пухких долоньках.