Витер над тыхым мистом. Новела 7-7

7.   

У відчинене вікно текла спека. Уранці й удень вона відчувалася якось не так гостро, тому що була рівномірно розлита понад містом, десь там, у блакитній височині. Але тепер, надвечір, спека зробилась якоюсь густою й важкою, спустилась до самої землі і лилася до вчительської потужним широким потоком, так що дихати ставало дедалі трудніше по мірі того як приміщення заповнювалось народом. Прийшов учитель співів з акордеоном у великому чорному футлярі, за ним – математичка та вчителька української мови, потім – завучиха і вчителька домоведення. Незабаром усі педагоги школи були вже в зборі. Останньою прийшла вчителька фізики. Вона ввійшла слідом за Валентином Максимовичем, сокочучи на ходу:
– Ну я вас дуже прохаю, Валентине Максимовичу, відпустіть мене, будь ласка. Уже сьома година, а мені ще треба обов’язково білизну забрати, а пральня тільки до семи працює…
– Не можу я вас відпустити, не можу, – відповів директор, повернувшись до вчительки. – І не просіть. Усі ми маємо які-небудь особисті справи і всім нам хочеться втекти з робочого місця якомога швидше, але не треба забувати й про свої службові обов’язки, тим більше що те, про що мені хочеться сьогодні поговорити, є дуже важливим і стосується до кожного з нас. Так що прошу вас залишитися.
І, сказавши це, він пройшов і зайняв своє місце за столом, спеціально для нього лишене вільним. Усі чекально вп’яли очі у Валентина Максимовича, але той, видно, нікуди не квапився. Вийняв з кишені піджака носову хусточку, акуратно протер окуляри, потім витер лисину і обличчя, знову сховав хусточку до кишені і тільки після цього заговорив рівним і спокійним голосом:
– Я зібрав вас тут сьогодні, товариші, для того щоб поговорити про патріотичне виховання в нашій школі. Скажу відверто, що в цій області у нас далеко не все в порядку. Не знаю, як так вийшло, але мені здається, що за щоденними турботами, пов’язаними із чисто навчальним процесом, ми якось забули, що саме на нас з вами лежить відповідальність за те, щоб наші діти росли не тільки широко освіченими людьми, але, крім того, ще й щирими патріотами своєї Батьківщини. В тому, що ми забули про це, мене переконало те, як були організовані святкові демонстрація та мітинг першого та дев’ятого травня. Знаєте, я вже багато років працюю в школі, і мені добре відомі всі труднощі, з якими доводиться стикатися вчителям при організації подібних заходів. Тому я не збираюся нікого конкретно обвинувачувати в тому, що свята в нашій школі пройшли на такому низькому рівні. Я розумію, що класні керівники зробили все, що від них залежало, щоб демонстрація пройшла нормально. І причиною того, що цього не сталося, є в даній ситуації не недостатні зусилля педагогів, а, так би мовити, певні зміни в свідомості наших учнів. Що я тут маю на увазі? Бачите, під час першотравневої демонстрації я провів своєрідний експеримент. Я весь час знаходився серед школярів і пильно стежив за ними. Розумієте: саме за ними, а не за тим, як вони одягнені, підстрижені і скільки повітряних кульок тримають у руках. Мені хотілося убачити, в якому настрої прийшли діти на свято, як вони поводяться, чи часто усміхаються і сміються, як реагують на гасла та музику тощо. Я нікому не робив зауважень і докорів, нікого не лаяв, а просто ходив і дивився. І знаєте, що я убачив? Я убачив, що на наших демонстраціях та мітингах якось непомітно щезла атмосфера радості. Щезла і замістилася важкою, неприємною атмосферою примусово-обов’язковості та боязкості. Наші діти сприймають демонстрацію не як свято, а як обтяжливий обов’язок, за невиконання якого їх можуть покарати, тобто викликати батьків до школи, зіпсувати характеристику, знизити оцінку за поведінку, перекреслити дорогу до щасливого майбутнього тощо. З такою ситуацією, товариші, я, як директор, надалі миритися не маю права.
Він замовк і уважно подивився на присутніх, ніби чекаючи, як вони прореагують на його слова.
– Але, Валентине Максимовичу, – подала голос біологічка, – якщо не примушувати учнів приходити на демонстрацію, якщо зробити це діло добровільним, то тоді на Перше Травня і зовсім ніхто не прийде.
– Правильно, Бело Матвіївно, так і буде, – кивнув директор. – А ви ніколи не задумувались над тим, чому так буде? Чому, якщо зробити демонстрацію добровільним ділом, на неї не прийде ніхто? Я вам відповім на це питання. Причина, шановні колеги, полягає в тому, що Перше та Дев’яте травня так же, як і Сьоме Жовтня, стали у нас святами абсолютно формальними і абстрактними, не підкріпленими ніяким конкретним підмурком. Наші діти дуже неповно уявляють собі, яке значення мають ці так звані «червоні дати» для нашого народу, для нашої держави. Я зрозумів це, коли убачив, як реагують школярі на гасла, які проголошуються дикторами на майдані під час демонстрації. Знаєте, як вони реагують? Я вам скажу. Вони сміються або, в найкращому випадку, саркастично усміхаються, а деякі навіть передражнюють дикторів, що читають у мікрофон вірші про війну.  Вам не здається це страшним, товариші?
Він знову замовк, чекаючи відповіді колег.
– Але хто ж у цьому винуватий, Валентине Максимовичу? – промовив Владя Довгий обережно. – Як же можуть діти не знати про значення наших свят, якщо їм майже щодня саме про це й розповідають ледь не на кожному уроці!
– Правильно, розповідають, – згодився Валентин Максимович. – Але якраз слова, не підкріплені ділом, і перетворюють священні для нас поняття в ту саму абстракцію, про яку я щойно казав. Усі діти знають, що була війна. Але вона, слава Богу, була давно. Про страхіття фашизму, про концтабори та блокаду нашим школярам відомо лише з книжок та фільмів, а книжки та фільми – це та ж сама абстракція, причому доволі необ’єктивна і не завжди талановита, якщо казати щиро. На уроках діти вивчають історію нашої Батьківщини, але, як правило, не уявляють собі, що ця історія творилася не де-небудь у тридев’ятому царстві, а саме на тій землі, по якій вони ходять щодня. У їхній свідомості війна – це щось далеке і не цілком зрозуміле. Їм треба пояснити, що проходила вона не на Марсі, а тут, у нашій державі, яка називається Україною, і що ця держава винесла на своїх плечах стільки, скільки мало кому в цьому столітті довелося винести. У свідомості наших дітей слово «держава» насамперед має значення «Радянський Союз», і саме ми, вчителі, повинні розповісти їм, що згідно з Конституцією Україна – це теж держава, незалежна держава у складі СРСР, як і всі інші союзні республіки.  Хіба можемо ми цього не пам’ятати, товариші! Хіба можемо ми не знати, що Україна, наша вільна і мила Батьківщина, – це не частина імперії, як за царатом, а самостійна країна і в ній живуть не безправні «хохли», а вільні громадяни, які мають усі гарантовані Конституцією права, у тому числі й право розмовляти своєю рідною мовою всюди, де їм завгодно! І коли наші діти усе це зрозуміють, отоді вони й стануть справжніми патріотами, адже патріотизм починається з малого, товариші. Згадайте собі, «с чего начинается Родина». Вона починається не з чогось там глобального та неосяжного, а «с хороших и верных товаришей» і «с той песни, что пела нам мать». Саме в цьому й полягає основа будь-якого патріотизму. І не нам, колеги, про це забувати. Ми, як ніхто інший, маємо пам’ятати про це й плекати в душах наших учнів паростки любові до Батьківщини, до рідної хати, до свого міста, до своєї землі. І тим дивнішим здався мені у зв’язку із цим той скандал, який так несподівано вибухнув навкруг твору, написаного Валерою Перепупком. Ви спитаєте, чому я так здивувався? Відповім: мене дуже здивувала в даній ситуації поведінка Неллі Степанівни, такого шановного та досвідченого педагога. Я здивувався, що саме вона встала в цьому ділі в таку малозрозумілу позу і заговорила про якийсь там націоналізм та «происки Запада».  Де вона їх, ці «происки», убачила, я досі збагнути не можу. Неллі Степанівно! – директор повернувся до Мадам Цигарки, яка сиділа нерухомо, мов статуя, і то біліла, то червоніла, слухаючи його слова. – Міський відділ народної освіти рекомендував мені вас як педагога-методиста з багаторічним стажем і як відмінного філолога. Я з радістю прийняв вас на роботу в нашу школу, тим більше що ви чудово володієте українською мовою і не тільки нею, наскільки мені відомо. Признаюсь вам відверто,  я спочатку був просто щасливий, що в мене працюватиме така знаменита й титулована людина, як ви. Однак те, що відбулося згодом, розчарувало мене до глибини душі. Скажіть, будь ласка, що таке значить «кулек с дымом»? Здається, саме так ви назвали Валеру Перепупка перед усім класом?
– Я такого не говорила, – промовила Мадам Цигарка так холодно, що, здалося, від її слів до вчительської на якусь мить знову зазирнула зима. – Не знаю, кто распространяет обо мне такую гнусную клевету, как не знаю и того, почему вы ей верите, Валентин Максимович.
– Вірю, тому що маю для цього всі підстави, – спокійно відповів директор. – Вірю, тому що впевнений, що це не наклеп, Неллі Степанівно.
– Как вы можете быть в этом уверены?
– Згодом я розповім вам, як я можу. Згодом, не тепер, і тільки вам особисто. Мені б не хотілося говорити про це при всіх.
– Что это за намеки, Валентин Максимович? Я не понимаю!
– Ви муситимете мене зрозуміти, Неллі Степанівно. Та й взагалі, я б дуже попрохав вас перейти-таки на українську мову, незважаючи на те що ви її за людську не вважаєте. Зробіть нам таку ласку.
– Мне странны ваши выпады против меня, – заявила Мадам Цигарка. – Не знаю, к чему вы клоните, но, если вы собрали всех нас здесь только для того, чтобы оскорблять меня в присутствии коллег, то я немедленно покидаю это собрание.
Вона й дійсно підвелася була з канапи, але тут Валентин Максимович раптом обірвав її несподіваним різким викриком:
– Сядьте! – І продовжував уже знову спокійно і рівно: – Сядьте, Неллі Степанівно. Прошу вас не забувати, що ви знаходитесь не на концерті, з якого можете піти в будь-яку мить, якщо вам не сподобалась музика. У нас ділова нарада, і демонструвати тут ваш характер, повірте, не до речі. Усі тут присутні, і я в тому числі, з великою повагою ставимось до ваших заслуг і титулів, але все-ж-таки вони не дають вам права думати, що ви безгрішні в усіх відносинах. Кожна людина може помилятися, але що стосується до вас, то тут йдеться не про звичайну помилку чи халатність. Весь той скандал, який ви вчинили в нашій школі, – це просто ганьба для вас як для досвідченого педагога.  Неможливо заборонити дітям любити те, що вони люблять, неможливо заборонити їм розмовляти рідною мовою, неможливо змусити їх усміхатися, коли їм хочеться плакати. Ви вважаєте, що змагаєтесь за інтернаціоналізм? Ні, шановна Неллі Степанівно, так за нього не змагаються. Неможливо зробити людину інтернаціоналістом, ображаючи й принижуючи її власну національну гідність.
– Це чию ж національну гідність я принизила? – спитала Мадам Цигарка. – Перепупкову?
– А ви що, вважаєте, що в Перепупка немає національної гідності? – промовив Валентин Максимович. – Чи, може, ви вважаєте, що її немає у Вільшанського та інших учнів? Помиляєтесь же ви у такому разі! Назвати людину жидом, хохлом чи москалем – ще півбіди, якщо це робить неосвічений алкоголік де-небудь перед пивним кіоском. Але коли педагог-методист каже своєму учневі, який заговорив рідною мовою: «Повтори то же самое, только по-человечески», – це вже не просто біда, це трагедія! І чи повірять нам після цього наші діти, коли ми розповідатимемо їм про патріотизм та інтернаціоналізм?  Чи зможемо ми переконати їх у тому, що курити вадливо для здоров’я, якщо немолода жінка-педагог сама на перервах смокче цигарки? Як ви думаєте, Неллі Степанівно?
– Оце правильно! – вигукнув раптом фізкультурник. – Як ви думаєте, Неллі Степанівно?
– Я насамперед думаю, – ущипливо промовила Мадам Цигарка, – що тут зібралися необ’єктивні та упереджені люди, яким чомусь не подобаються мої методи викладання і тому вони роблять софістичні узагальнення, базуючись на моїх окремих і зовсім не істотних слабостях.
– Отут я не можу з вами згодитися, – спокійно заперечив директор. – Ніхто з присутніх, шановна Неллі Степанівно, не ставиться до вас упереджено. Повірте, ми зібралися тут зовсім не для того, щоб ображати вас або обмірковувати вади вашого характеру. Я повторюю: у нас чисто ділова нарада. Ми всі тут колеги і маємо намір говорити лише про те, що стосується шкільних проблем, тобто нашої професії. Обіцяю вам, що нічого, що виходило б за ці рамки, ми торкатись не будемо.
– Я рада, що ви так сказали, Валентине Максимовичу, – кивнула Мадам Цигарка, – а то я вже подумала була, що ви збираєтесь провести зі мною виховальну бесіду щодо того, курити мені чи не курити.
– Курити або не курити – це ваше діло, – усміхнувся директор. – Ваше здоров’я належить вам, і ви маєте право розпоряджатися ним як завгодно. Одначе здоров’я наших дітей – це не ваша власність. Ми всі, і насамперед я, несемо за нього персональну відповідальність і тому не можемо миритись з тим, щоб кепський приклад кого-небудь з нас зводив нанівець зусилля всього колективу. Ви маєте право курити вдома чи на вулиці – цього вам ніхто не забороняє. Однак у школі курити категорично заборонено. Не мною, Неллі Степанівно, а Міністерством народної освіти СРСР. І я, як директор, зобов’язаний стежити за тим, щоб ця заборона не порушувалась. Ви розумієте мене?
– Послухати вас, Валентине Максимовичу, – раптом подав голос Владя Довгий, – так виходить, що Неллі Степанівна тим, що примушує дітей говорити по-російськи на уроках російської мови, порушує не більше не менше як Конституцію!
– А чому ви так саркастичні, Владиславе Тарасовичу? – ні каплі не збентежившись, парирував директор. – Так воно й є насправді.
– Та ви що! – вигукнула біологічка, аж підстрибнувши на місці. – Послухайте, так ми Бог знає до чого договоритися можемо! По-моєму, Валентине Максимовичу, ви вже про щось не те ведете. Якою ж мовою ще розмовляти на російських уроках, як не російською! Мені здається, що це абсолютно логічно – вимагати, щоб школярі практикували ту мову, яку вивчають. А як же інакше?
– Я повторюю спеціально для вас, Бело Матвіївно, – промовив директор втомлено. – Конституція СРСР дає кожному народові право на використання рідної мови де завгодно і коли завгодно. На те, щоб розмовляти рідною мовою, у нашій державі людям не треба питати дозволу. Ми живемо в Україні, товариші. Радянська влада дала українцям свободу і державність, і ніхто, ніяким способом не має права робити замах на ці наші завоювання. Так, земля України стала привітним домом для багатьох національностей. Так, кожний українець завжди був і буде другом і братом і росіянину, і єврею, і киргизу. Однак дружба і братерство, колеги, завжди базуються на рівності. Ми з вами інтелігентні люди, товариші, і кому, як не нам, служити взірцем для інших і насамперед для юного покоління! Звичайно, я розумію, не кожен може вивчити чужу для нього мову. Але цей факт не може бути причиною для того, щоб обривати окриком тих, хто хоче розмовляти так, як хоче. «Извините, я не понимаю по-украински. Не могли бы вы перейти на русский язык?» – оце і тільки це завжди має бути формулою поведінки для будь-якої інтелігентної людини, яка не знає мови корінної національності.  А «повтори то же самое, только по-человечески» – цьому, шановні колеги, не може бути місця в нашому соціалістичному суспільстві. Це моя позиція. І не тільки моя. Це позиція кожного, хто має демократичну орієнтацію.
– То що ж, мені тепер прощення в цього Перепупка попрохати? – криво усміхнулася Мадам Цигарка.
– На жаль, я не впевнений, що ви згодилися б це зробити, Неллі Степанівно, – зітхнув директор, – і тому я зроблю це замість вас. Завтра на загальношкільній лінійці я маю намір виступити перед дітьми і поговорити з ними на цю тему. А вам, шановна вчителько, я просто змушений винести догану.
– Що? Догану? Мені?! – Мадам Цигарка аж задихнулась від обурення. – Ви сказали: догану? Це мені – догану?!!
– Вам, вам, Неллі Степанівно, – кивнув Валентин Максимович. – Мені просто нічого іншого не залишається. Якби на вашому місці була яка-небудь молоденька вчителька, то я б, либонь, десять разів подумав, перед тим як це зробити. Але те, що простилось би молодій дівчині, не може проститися вам, педагогу-методисту. Зрозумійте мене правильно.
– Ну, знаєте, Валентине Максимовичу! – Мадам Цигарка побіліла від гніву. – Это уже ни в какие рамки не лезет! Вы, я вижу, чувствуете себя в этой школе абсолютным монархом! Но вы забываете, что на свете существует начальство и повыше вас! Я вам этого не спущу! Я буду жаловаться!
– Ви можете скаржитись кому завгодно, – Валентин Максимович і тут не підвищив голосу. – Я готовий відповідати за свої слова та рішення на будь-якому рівні. Ваше право – звертайтесь хоч до міністра, а поки що дозвольте мені вважати інцидент з «националистическими происками» вичерпаним. Зараз мені хотілося б поговорити на іншу тему.
Усі присутні нервово заворушилися: на яку ще тему хоче поговорити директор? Одна тільки Неллі Степанівна сиділа, як мумія, дивлячись на темного метелика, який досі висів під самою стелею.
– Я б, товариші, хотів сказати іще ось про що, – промовив Валентин Максимович, помовчавши і витерши лисину носовою хусточкою. – Ситуація, що склалася в нашій школі, специфічна і типова одночасно. Типова тому, що помилки і формалізм у патріотичному та інтернаціональному вихованні учнів властиві майже всім школам нашої держави. А специфічна тому, що наша школа – національна, і до неї не можна підходити із стандартами російськомовних шкіл. Люди, які віддають своїх дітей в українські школи, як правило, не можуть бути байдужими щодо проблем рідної мови та культури. Діти так чи інакше засвоюють переконання та світогляд своїх батьків і також надзвичай чутко реагують на будь-яку несправедливість, допущену у відносинах до їхніх національних почуттів. Це ми завжди повинні пам’ятати. А для того щоб радикально підвищити рівень патріотичного та інтернаціонального виховання в нашій школі, я вважаю необхідним провести ряд заходів загальношкільного характеру. Насамперед я пропоную організувати у нас конкурс на найкращий твір на тему «Люблю Україну» серед четвертих-восьмих класів. Серед дев’ятих-десятих класів я б порекомендував провести диспути з тією ж тематикою, а серед початкових класів ми влаштуємо конкурс малюнків під девізом «Цвіти, Україно!». Переможців конкурсів ми маємо можливість нагородити путівками до Кримських санаторіїв та домів відпочинку, а крім того, найкращі з написаних учнями творів будуть опубліковані в нашій міській газеті – із редакцією я вже домовився. Чудово буде, якщо цю нашу ініціативу підтримають і в інших школах Білослава. Для цього я попрошу нашого шановного завуча Вікторію Андріївну скласти детальний план перелічених заходів, з яким я маю намір звернутися до міського відділу народної освіти. Упевнений, що там мене зрозуміють і допоможуть. Але це ще не все. У перспективі я розраховую проводити з учнями регулярні екскурсії по містинах бойової слави нашої Батьківщини, а поки що рекомендую учителям історії та суспільствознавства намітити собі, з яких містин нашого Білославського регіону можна було б почати ці екскурсії. І останнє: я дуже прошу вас, шановні колеги, і насамперед вас, Владиславе Тарасовичу, не перетворювати заплановані нами заходи в чергову компанійщину. У вас не повинно бути навіть думки про те, щоб знизити школяреві оцінку за поведінку, якщо він з тієї чи іншої причини відмовиться брати участь у конкурсах та диспутах. Я прошу вас пам’ятати також, що ми будемо оцінювати в творах не грамотність і не краснопис, а тільки зміст і нічого, крім змісту. Тому в нашому конкурсі учень може стати переможцем навіть у тому випадку, якщо в його творі буде двадцять помилок. Про це треба обов’язково сповістити всіх школярів без винятку, тому що мені хочеться, щоб у конкурсі взяли участь навіть другорічники та третєрічники. Ви розумієте мене, товариші? Це надзвичай важливо.
Він черговий раз помовчав і відтак підсумував, задоволено ляпнувши долонею по столі:
– Тож будьмо вважати, що ми договорилися. В усякому разі, я сказав усе, що хотів. Зараз ваша черга. Прошу задавати питання.