Малюк. I. П. Полiванову

В Петровича сини давно уже дорослi
I хтозна з яких лiт початок бороди,
А вiн усе в путi, а вiн усе в дорозi,
Неначе i тепер усе ще молодий.

Йому в його роки вже небагато й треба.
I надмiр вже, мабудь, такий щоденний рух,
Та це було б, якби вiн думав лиш про себе,
Але ж в людини є чотириногий друг.

I це не кiт якийсь i навiть не собака –
Були б тодi турботи й зовсiм не такi.
В Петровича ж такi, що може, й бiльше всяких:
Чотириногий друг – великий красень-кiнь.

Його вiн геть малим привiв колись до двору,
В лошатка й пам;ять ще пахтiла молоком…
На згадку про той час, про ту дитячу пору
Назавжди кiнь i залишився Малюком.

…Повз хати i двори повз росянi городи
Уже i за село знайомий шлях понiс…
Все котить, котить вiз – допоки ще робота
Лишь для чотирьох нiг i чотирьох колiс.

З кормами вже давно зробилось геть погано –
Заорано усе. З роси i до роси
Петрович теперь скрiзь. Хiба лиш не в лиманi,
Шукає цiлi днi роботу для коси.

…А день сьогоднi й справдi видався щасливий:
Земля i тут i там в зеленому диму!
Петрович – бо траву, як здобич ту мисливець,
Вислiджує в мiсцях, вiдомих лиш йому.

До острiвця цього Петрович i причалив.
Затихло все. Один i чути тiльки звук:
То накiнець коса свого вже дочекалась-
Так смачно хрумає, мов справдi їсть траву.

А що ж Малюк? Пасеться край дороги –
У травнi трави вже iдуть на повний зрiст!
А то й качається, задерши довгi ноги,
Чи бiгае кудись, пiднявши пишний хвiст.

I любо слухати його лунке iржання –
Вже й справдi, як луна… А чи ж давно було:
Воно в селi звучало ледве не державно,
Теперь його i забуває вже село.

А роси скоро знову вляжуться на трави.
У працi час летить, дивись, уже й по дню…
Та вiн своє зробив. Свої кинчати справи
Пора i їм – господарю й коню.

Пiд упряж пiдставляє голову i груди –
Коли додому путь – легкий i повний вiз!
Теперь уже Петрович спочивати буде.
Малюк буде везти i косаря й укiс.

Петрович слухає, як тупають копита,
Йому i втiшно й гiрко знати, що правий:
Вiн знає, що сини й без нього будуть жити.
Малюк – лиш до тих пiр, допоки вiн живий.

Бо й кiнь тiльки йому потрiбний на цiм свiтi,
I сам лише коневi необхiдний вiн…
То ж хай ще довго-довго сонечко їм свiтить,
I зеленiє дiл з усiх життя сторiн.

I доки у путi цi давнi добрi друзi,
Усе щось до коня говорить чоловiк,
А той лиш слухає та головою трусить –
Буває, зверху-вниз, бува, i збоку-вбiк.


Ю.В. Зиньковский