Витер над тыхым мистом. Новела 8-2

2.

У парку Валерко купив Карікові морозиво, і вони сіли на лавку навпроти фонтана, у круглому басейні якого плескались веселі загорілі дітлахи. Хлопець завжди любив приходити сюди гарячими літніми днями – йому дуже подобалось спостерігати, як купаються малюки. Струмені з хобота бронзового слоника злітали в небо метри на три і падали вниз іскристими потоками. Сміливі хлопчаки забиралися під них і верещали від щастя не своїми голосами, підставляючи спини шумливому прохолодному водоспаду. Дівчатка, завжди розсудливіші і стриманіші, таких забав здебільшого цуралися. Інтелігентно поплававши й поплюскавшись недалеко від краю басейна, вони вибиралися на його мармуровий бортик і з явним кокетством, у мокрих купальниках лежали на ньому і мружились, мов ящірки, гріючись на сонечку. Тут же, неподалік, у самих трусиках повзаючи по теплому асфальту з машинками та солдатиками в руках, приймали сонячні ванни зовсім маленькі діти, яким пильні бабусі ще не дозволяли лізти у воду. Усі лавки навкруг фонтана були зайняті порозкиданим як попало дитячим одягом, і дорослі, що приходили сюди відпочити в холодку під липами, невдоволено бурчали, перекладаючи з місця на місце «дурацкие тряпки», щоб очистити собі сидіння. «Йшли б краще на річку! Нічого у фонтанах хлюпатись! Для чого пляжі існують!» – говорили дорослі. Валеркові, перед тим як сісти, теж довелося відсунути на край лавки блакитне плаття та червоні гольфи однієї з «ящірок». Карік подивився на це дівчаче майно довгим туманним поглядом, обережно відкусив від вафельного стаканчика, зітхнув і промовив, сумно опустивши очі:
– Знаєш, чого мені зараз хочеться? Простудитися, підчепити ангіну і не ходити завтра на цей іспит.
– Я тобі дам ангіну! – відповів Валерко, суворо зсунувши брови. – Якщо ти так говоритимеш, я в тебе морозиво відберу.
– Не сердься на мене, Валерику… – пробурмотів хлопчик зажурено. – Я ж не винуватий, що до смерті боюся того професора…
– А чого його боятися? Він що, не такий же дядько, як всі?
– Валерику! – Карік жалібно звів на нього очі. – Ну я ж не винуватий…
Валерко ласкаво обхопив його рукою за плечі і прихилив до себе:
– Маленький ти мій, ну, що ж мені з тобою робити! Не хвилюйся, адже ти не один там будеш. Ми всі там будемо: і я, і Лена, і Женько. Ми вболіватимемо за тобою.
– Правда, Валерику?
– Та я ж тобі цілий день сьогодні тільки про це й говорю!
– А мені все-таки страшно. Знаєш, я вчора бачив того професора. Він до кабінету Валентина Максимовича заходив, а я бачив. Він такий високий, сивий, в окулярах…
– І що, дуже страшний?
– Просто сфінкс, а не людина.
– Це тобі тільки так здалося. У страха глаза велики, га? Ну, не бери в голову, Каріку. Не з’їсть тебе той професор. Урешті-решт, що ти втратиш, якщо навіть не складеш іспит? Абсолютно нічого! Просто все піде по-старому, та й годі.
– Та з мене ж усі сміятимуться! Хвалько, скажуть, кричав, що німецьку мову, як рідну, знає, а сам на іспиті завалився…
– А от тому, хто сміятиметься, я власними руками голову відкручу! – хмурно пообіцяв Валерко.
Карік слабо усміхнувся і раптом промовив, кивнувши на одяг, що лежав рядом з ними на лавці:
– А я знаю, чиє оце плаття. Це Ольки Мельничук з нашого класу. Он вона на бортику загорає.
– Це котра? – зацікавився Валерко.
– Ота, стрижена, в червоному купальнику.
Дівчинка, на яку показав Карік, лежала на нагрітому сонцем мармурі лицем униз, поклавши голову на руки. Вона була тонка та струнка, з міцними пружними ноженятами. Її купальник мав на спині глибокий, майже до самої талії, виріз, у якому смаглява шкіра м’яко золотилася і волого поблискувала. Дівчинка була стрижена під хлопчака, волосся в неї було густе і теж золотисте, а на круглому обличчі світились великі блакитні очі. Олька Валеркові сподобалась.
– Звідки вона така? – спитав він. – Щось я її ніколи раніше не бачив.
– А вона в нашому класі недавно, – пояснив Карік, – усього місяць. Вона переїхала звідкись, з іншого району, і тепер у нас вчиться.  Женько Вільшанський, по-моєму, її вже давно знає. Я бачив, вони розмовляли, як старі друзі.
Тимчасом дівчинка, очевидно, відчула, що на неї пильно дивляться, повернула голову, убачила Каріка і кивнула йому, привітно усміхнувшись. Той у відповідь махнув їй рукою. Тоді Олька підхопилася з бортика басейна і, легким кроком приблизившись до лавки, сіла поруч з Каріком, закинувши ногу на ногу.
– Привіт! – сказала вона весело.
– Привіт, – відгукнувся Карік. – Ти що, купаєшся?
– А ти що, сидиш?
– Сиджу.
– І даремно сидиш! – усміхнулася дівчинка. – Треба теж купатися. А ти Валерко, правда? – І, повернувшись до Валерка, раптом простягла йому долоньку. – Мені про тебе Женько Вільшанський розповідав. Я Олька. Ми з Каріком в одному класі вчимось. Він на третій парті сидить, а я за його спиною. Тож будьмо знайомі!
– Будьмо, – збентежено усміхнувся хлопець і обережно стиснув рукою її тоненькі тендітні пальчики. – А звідки ти Женька знаєш?
– О-о, ми вже сто літ дружимо, – відповіла дівчинка, хитнувши головою.
– Це твоє? – спитав Карік, показавши на одяг.
– Ага, – кивнула Олька. – Тільки я поки що вся мокра, а мама мене завжди картає, коли я плаття на мокре тіло натягую.
Вона говорила так розковано, весело та просто, що Валерко мимоволі перейнявся її настроєм і теж заусміхався, забувши, що всього хвилину назад хмурився й бурчав.
– А в тебе морозиво тече! – підказала Олька, убачивши, що стаканчик Каріка вже давно капає йому на брюки.
Хлопчик злякано схаменувся і став поспішно смоктати денце стаканчика.
– Попаде тобі за штани? – спитала дівчинка. – Он яка пляма на коліні!
– Н-не знаю… – пробурмотів Карік і потер пляму долонею.
– Ну, нічого, я тобі скажу, як такі плями вибавляти, – продовжувала щебетати Олька. – Треба сіллю або лимонним соком.  У тебе вдома є лимон?
– Ні, – сумно зітхнув Карік.
– Тоді сіллю. Посипати й змити через п’ять хвилин.
– Я попробую.
– Дивись, знову капає!
Тоді Карік розсердився на морозиво і став їсти його так швидко, що Валерко й дійсно забоявся, що в нього після цього буде ангіна. Олька дзвінко засміялася.
– Поспішиш – людей насмішиш! – сказала вона крізь сміх. – Он, тепер весь ніс у морозиві!
Карік зовсім збентежився і зашарівся до самих вух. Олька взяла своє плаття, вийняла з кишеньки носову хусточку і подала її хлопчикові:
– На, витрись, мурзилко!
Той насилу дожував денце стаканчика, проковтнув його і, взявши хусточку, став витирати нею обличчя та руки.
– Ну ось, тепер ти знову на людину похожий! – сказала дівчинка вдоволено, коли Карік вернув їй хусточку і подякував. – Ех ти, вундеркінде! Готовий до завтрашнього іспиту?
– Не знаю… – пробелькотав Карік.
– А боїшся?
– Боюсь.
– А ти не бійся! Я б на твоєму місці не боялася.
– Чому?
– Тому що всі п’ятірки на світі не коштують жодної моєї нервової клітини. Нерви, як тобі відомо, не відновлюються, їх берегти треба. Правда ж, Валеро? 
Валерко, який не чекав, що вона звернеться до нього з таким питанням, здригнувся і відповів збентежено:
– Правда. Я й сам йому про те ж саме кажу.
– От і правильно! – зраділа Олька. – Розслабся, Оскаре, і носа не вішай, це тобі не личить. Та й взагалі, –  вона злегенька штовхнула Каріка в плече, – у самого голова, як у академіка, а сам професора боїться!
Хлопчик якось відразу розвеселився після цих слів і теж усміхнувся з явною полегкістю.
– Хочеш купатися? – запропонувала дівчинка, блиснувши своїми блакитними очима. – Ходімо! Чого сидіти на лавці в таку спеку!
– Та я… – Карік зніяковів і опустив голову.
– Чого?
– Я не знаю… Я ніколи так не купався… – І подивився на Валерка, неначе прохаючи в нього дозволу.
– Іди, Каріку, іди, чого соромитись! – підбадьорив його хлопець. – Он, усі ж купаються!
– Давай! – вигукнула Олька нетерпеливо і смикнула Каріка за рукав. – Роздягайся!
Хлопчик повагався ще секунду, а тоді бажання подолало в ньому боязкість, і він, підхопившись з місця, став весело розстібати ґудзики сорочки.
– Ідіть, а я постережу ваш одяг, – усміхнувся Валерко, коли Карік стягнув з себе брюки і кинув їх на лавку.
– Спасибі! – хитнула головою Олька і легко побігла до фонтана. Карік у зелених плавках рушив за нею.
«Яка чудова дівчинка! Просто іскорка! – думав Валерко, дивлячись їм услід. – Олька… Навіть ім’я в неї теж як іскорка. Чудова, чудова дівчинка. Прийшла, убачила, перемогла і – кепського настрою як не бувало. Отже мені штучка!»
Олька з Каріком тимчасом забралися в басейн і, стоячи у воді і весело сміючись, стали бризкатись одне в одного, хто кого перебризкає. Потім дівчинка раптом з розмаху впала на спину, збивши цілі каскади водяних іскор, і поплила, завзято б’ючи руками. Хлопчик – за нею. Допливши до краю басейна, Олька вибралася з нього і сіла на бортик. Наздогнавши її, Карік за ноги стягнув її знову у воду. Дівчинка завищала, з удаваною сердитістю кинулася на нього, і вони знову із сміхом почали бризкатись і штовхатися, переповнені своїм щастям. Дивлячись на них, Валерко подумав, що, якби тепер йому було років на шість-сім менше, він би й сам залюбки заліз у цей фонтан разом з дітлахами, щоб отак же побризкатись і поплавати, забувши про всі турботи та неприємності дорослого життя.  Він уже зовсім був віддався своїм мріям, коли раптом хтось ззаду доволі безцеремонно вдарив його по спині.  Хлопець різко повернувся, скипівши від обурення, і вже хотів виказати невідомому хамові все, що про нього думав, але тут слова засіли в нього в горлі. Перед ним стояв високий широкоплечий чоловік у джинсах і синій смугастій сорочці із засуканими до ліктя рукавами. Руки в нього були великі, мускулисті, покриті татуїровками. Коротко підстрижене чорне волосся стирчало їжаком, а в обличчі його явно було щось кавказьке, що зайвий раз підкреслювалось жорсткою густою щетиною тижневої давнини на щоках та підборідді.
– Привіт, – промовив чоловік, криво усміхнувшись і опустившись на лавку рядом з Валерком. – Не ждав старого друга?
– Не ждав… – відповів Валерко самими губами, тому що в нього раптом щез голос. – Привіт, Гасане.
– Давно не виделись, – сказав Гасан добре знайомою хлопцеві сумішкою українських та російських слів, удобрених легким кавказьким акцентом. – П’ять років почти. Виріс ти за цей час, мальчик, виріс. Если бы не Льов-Льович, нізащо б тебе не впізнав. Зовсім уже мужик, нічого не скажеш. Скільки ж тобі вже? Шістнадцять? Сімнадцять?
– Сімнадцять через три місяці буде, – відповів Валерко хрипло. – А ти теж… подорослішав.
Гасан негучно засміявся, вийняв з кишені «Біломор» і закурив.
– Тобі не предлагаю, – сказав він. – Я чув, ти більше не куриш.
Валерко кивнув, щосили стараючись, щоб його руки не тремтіли.
– Льов-Льович тобі писав? – спитав він.
– Еге ж, – відгукнувся Гасан.
– Ти коли вийшов?
– Два тижні назад.
– І чому ж відразу?..
– Чому відразу не прийшов, спрашиваешь? Да так, хотілося походити, поприсматриватись, з обстановкою познайомитись.
– Ну… і що ти убачив?
– Нічого особливого. Те, що й чекав. – Він помовчав, глибоко затягнувся цигаркою. – Я ведь уже не перший день за тобою наблюдаю. За тобою та твоїми… друзями.
На душі у Валерка зробилось зовсім недобре.
– Друзями? – перепитав він.
– Ну да. Вон за тим, що у фонтані купається, наприклад. Гарний хлопчик. Єврейчик, кажеш?
– Н-ну… а що?
– Та нічого. І дівчина в тебе гарна. Як її звуть? Лена?
– Лена.
– А того хлопчака, що постарше?
– Якого? Ах, цього… Та це так, однокласник.
– Ти все іще в сьомому, значить?
– Обіцяли перевести.
– Да ну? Що ж, поздоровляю.
Гасан замовк, ніби чекаючи, щоб Валерко сам продовжив розмову, але хлопець абсолютно не знав, про що говорити – його думки металися в голові, і він ніяк не міг ухопитися за яку-небудь окрему, щоб і всі інші прийшли в порядок.
– Льов-Льович каже, що це ти мене заклав з мотоциклом, – раптом промовив Гасан.
Валеркове серце обірвалось і впало в п’ятки.
– І ти йому віриш? – спитав він, ні живий ні мертвий від страху.
– Не знаю, – відповів Гасан. – Поки що не знаю. От хочу сам в усьому розібратися.
– Це не я, – сказав Валерко тупо.
– Може, й не ти. Але хто тоді?
– А що як сам Льов-Льович?
– Да? Ну що ж, може, й так. Льов-Льович гнида, з нього станеться, а от ти – ти мені ніколи гнидою не здавався. – Він докурив і кинув цигарку на землю. – Знаєш, я зовсім не проти, що ти з малюками зв’язався. Це, как говорится, діло вкуса. Хочеться тобі бути «усатим нянем» – пожалуйста, вольному воля. Но вот якщо я виясню, що це завдяки тобі я п’ять років у зоні оттрубил, то тут уж вибачай, щирий друже, я тебе заріжу. Говорю це тобі відверто, щоб ти знав, чого і за що чекати. Слів я на вітер не кидаю, це тобі добре відомо, так що думай, ага?
– А якщо… – Валерко проковтнув клубок в горлі, – а якщо ти з’ясуєш, що це Льов-Льович?
– Ну що ж, – знизав плечима Гасан, – для мене різниці немає. Якщо це Льов-Льович, заріжу його, а у тебе прощення попрошу. Ти мій характер знаєш, я завжди за справедливість.
– Ну добре, – кивнув Валерко, уже не стараючись приховувати свій страх, – добре, зі мною ти можеш робити що завгодно… Тільки я прошу тебе… прошу… щоб мої друзі… обіцяй мені, що ніхто з них… що нічого з ними…
– Обіцяю, – промовив Гасан твердо. – Нічого з ними не буде. Тут можеш не хвилюватися, я своє слово сказав.
– Спасибі… – шепнув хлопець, зовсім зігнувшись під тягарем свого страху.
Гасан усміхнувся, хоча чорні очі його залишились серйозними:
– От не думав, що ти к ним так привязан. Раньше я якось не помічав у тобі такої сентиментальності.
– Раніше я був дитиною… а тепер я їх люблю.
– Усіх одночасно? – засміявся Гасан.
Валерко кивнув.
– Ну-ну. – Гасан по-приятельськи поплескав його по спині і підвівся з місця. – Словом, щирий друже, я тебе попередив. Май на увазі, що я не жартую. Гаразд? Ну, значить, договорились. Відпочивай поки що, з дітлахами грайся. Желаю удачи на педагогическом поприще. Зустрінемось іще.
Коли широка спина Гасан щезла за кущами шипшини, Валерко у знемозі застогнав, стиснув голову руками і сидів так, нічого не бачачи навкруг себе, доволі довго, аж доки до нього нарешті не підбігли мокрі та щасливі Карік з Олькою. Тоді тільки він звів на них очі, і, очевидно, обличчя його в цю мить було дуже страшне, тому що й хлопчик, і дівчинка як по команді перестали сміятися і стривожено знерухоміли.
– Валерику, ти чого? – злякано спитав Карік, доторкнувшись рукою до плеча хлопця. – Що з тобою?
– Хто цей дядько, який щойно з тобою розмовляв? – у свою чергу спитала Олька, правильно зрозумівши, що саме «цей дядько» і був причиною всього.
– Та ні, це так, ніхто… – пробурмотів Валерко, стараючись взяти себе в руки. – Один старий знайомий… Просто я дуже давно його не бачив і тепер здивувався. Усе в порядку, не звертайте уваги.
Олька і Карік подивились на нього недовірливо, але відчули, що питання зараз краще не задавати, і тому просто мовчки сіли на лавку рядом з ним.