Витер над тыхым мистом. Новела 8-3

3. 

– Послухай, – Женько зупинився посеред кімнати і, засунувши руки в кишені брюк, з-під зсунутих брів подивився на Валерка, який сидів перед ним на канапі, низько опустивши голову, – послухай, а ти впевнений, що не панікуєш і не перебільшуєш?
– Що ти маєш на увазі? – спитав хлопець глухо.
– Адже люди, особливо коли вони злі на кого-небудь, часто вживають слова «уб’ю, заріжу, голову відірву» тощо, але це ж зовсім не значить, що всі вони вбивці або здатні на вбивство. Ці слова вживаються ними фігурально, не в прямому сенсі, от я й думаю, можливо, й тут…
– Мені здається, ти не цілком зрозумів, про що я тобі розповів, – поморщився Валерко. – Він кримінальник, у нього п’ять років в’язниці за плечима.
– Ну й що? Не кожен, хто угнав у сусіда мотоцикл, обов’язково має стати вбивцею.
– Та зрозумій же ти! – хлопець, не видержавши, підхопився зі свого місця і забігав по кімнаті. – Я знаю Гасана вже чимало років. Він і раніше був надмірно жорстоким щодо своїх корешів, а тепер звідки мені знати, що з ним зробила в’язниця! Не думаю, що перебування в ній добре відбилося на його характері. Можливо, раніше він і не був здатен на вбивство, але тепер авторитети вже безсумнівно навчили його, як це робиться.
– Ну, гаразд! – Женько опустився на канапу. – Хай так. Сідай і не бігай, прошу тебе. Давай міркувати тверезо.
– Попробуймо… – пробурмотів хлопець, сівши рядом із своїм другом.
– Ти кому, крім мене, про Гасана розповідав?
– Нікому. А кому тут розповіси!
– А батькові?
– А що батько? Чим він тут може мені допомогти? Гасан, якщо захоче, і батька скрутить. Ти не бачив його: отака спина, отакі руки!.. Ні, друже, тут ні батько, ні міліція, ніхто…
– А я кажу тобі: не панікуй! Рано тобі ще в труну лягати. Ти мені краще скажи: ти впевнений, що це Льов-Льович Гасана з мотоциклом заклав?
– Як я можу бути впевненим? Я його за руку не спіймав. Ходили чутки, але що в них правда, а що ні…
– Ясно. Але, в кожному разі, Льов-Льович хоче, щоб Гасан думав, що заклав його ти, так?
– Іще б йому цього не хотіти! Він мені ніколи не забуде, що я йому за Каріків червонець пику набив. Він, падлюка, пам’ятливий!
– Він Гасану листи писав?
– Ще й як писав! Уявляю собі, що він там про мене йому на вуха понавішував!
– Гаразд, значить, з Льов-Льовича нам і треба починати.
– Чого починати? – не зрозумів Валерко.
– Добре, що ти Карікові нічого про Гасана не сказав, – промовив Вільшанський, не відповідаючи на його питання. – Не треба його лякати перед іспитом. І Лені поки що нічого не кажи. Хай це буде тільки між нами.
– Але все-ж-таки, що ти задумав?
– Не знаю… Але починати треба з Льов-Льовича, це безсумнівно.
– Послухай, Жень, – Валерко подивився на Вільшанського пильно й пронизливо і поклав руку йому на плече, – я не хочу, щоб ти в це діло втручався. Це моя проблема.
– Перестань. Я не боюся ні Гасана, ні Льов-Льовича. Я взагалі нікого не боюся. І навіть якщо все й дійсно так серйозно, як ти кажеш, ніхто не зможе допомогти тобі краще, ніж я.
– Жень, ну як же ти не розумієш, що ні мені, ні Карікові, ні Лені не треба від тебе жодних жертв! Чому ти повинен віддуватися за моє безладне минуле?
– Це не жертва, Валеро. Жертва – це коли віддаєш те, що маєш, а я не маю вже практично нічого, а значить, і жертвувати нічим не можу. І не будьмо більше на цю тему, гаразд? Дай мені зробити те, що я вирішив, і тоді все буде в порядку, обіцяю тобі.
Валерко міцно стиснув пальцями плече Вільшанського і тихо промовив, злегка хитнувши хлопчика із сторони в сторону:
– Дякую, Женьку. Я пишаюсь, що ти мій друг.
Вони помовчали хвилинку, і потім Валерко спитав, щоб перемінити розмову:
– А ця Олька – звідки вона? Ти її давно знаєш?
– Давно, – кивнув Женько, – по спортивній школі іще. Вона раніше вчилася в дев’ятій школі, а тепер її батьки в нашому районі квартиру одержали. Вона в Каріковім класі новенька.
– Отже, вона теж гімнастка?
– Еге ж. І чудова гімнастка, я тобі скажу. Можливо, навіть майбутня олімпійська чемпіонка.
– От ніколи б не подумав…
– Правда, правда! – вигукнув Женько гаряче. – До неї ще торік тренерка з Києва приїжджала, до себе її кликала. Українська школа гімнастики, мовляв, одна з найсильніших у Радянському Союзі, і нам, мовляв, сам отакі дівчинки й потрібні. Та тільки Олька відмовилась, не поїхала.
– Чому?
– Не знаю, вона не пояснювала, але мені іноді здається, що в цьому я винуватий.
– А при чому тут ти?
– Та як тобі сказати? По-моєму, вона просто не схотіла зі мною розлучатися. Дружимо ми з нею, розумієш? Вона хоч і молодша за мене, але я цього навіть не помічаю. Тут, знаєш, річ зовсім не в літах. Ми з нею як ровесники, та й взагалі вона така, що іноді просто забуваєш… Ми коли в спортивній школі познайомились, вона ще зовсім маленька була, але характер в неї вже й тоді був ого-го! Я бачив, як тренер розтягував її на шпагат. Видовище не для слабонервних, я тобі скажу. Мене й самого колись розтягували, тому я чудово знаю, що це таке. Уявляєш: бере тренер одну твою ногу і починає її піднімати вгору – вище, вище, аж до самої голови, а другою рукою ще й на поперек тобі тисне. Біль страшенний! Я диким голосом вив, коли зі мною це робили. Але я все-ж-таки хлопчак. А тут дівчинка малесенька, тонесенька, ребра крізь шкіру просвічуються. Тренер її тягне так, що аж здається: ще трішки – і роздере чолов’яга бідну дитину навпіл. А у неї – уявляєш! – жодної сльозинки з очей, жодного зойку, тільки личко від болю кривиться. Я просто в захоплення прийшов, на неї дивлячись. От, думаю, нічого собі витримка! Після тренування не удержався, підійшов до неї. «Здорово ж ти!» – кажу, а вона сміється, і у вічу іскри. Отак ми й познайомились, а потім і подружились. Раніше ми, щоправда, не так часто зустрічались – тільки на тренуваннях, а потім, коли я мусив кинути спорт, бувало, й цілими тижнями не бачились. Тому ми так і зраділи тепер, що в одній школі вчитимемось. Це для нас обох несподіванкою було.  Знаєш, Валерку, я Ольку дуже люблю. Вона для мене дуже багато значить.
– Я розумію, – кивнув Валерко.
Женько поглянув на нього і сумно опустив очі.
– Олька бачила, як я з турніка впав, – продовжував він негучно, начебто розмовляючи сам з собою. – Так вийшло. Адже ми в одному залі тренувались. У нас був один зал на всіх гімнастів. Там прилади стояли, і ми від одного до другого переходили – кому який треба… Вона потім до мене в лікарню ходила, тільки її чомусь не пускали. Може, тому, що вона без дорослих? Але якось раз вона все-ж-таки пройшла разом з моєю мамою. Ти знаєш, як болить зламане ребро? Ти коли-небудь ламав собі ребро?
– Ні, – відповів Валерко тихо, – тільки палець один раз.
– Палець – це не те… Ребро болить так, неначе у тебе в боці весь час стирчить ніж. Гаряче залізо на кожний подих озивається. Отак воно й у мене було. А коли Олька ввійшла – не повіриш – мені відразу дихати легше стало, і така приємна прохолода по тілу розлилась, що й не опишеш…
– Я вірю. Вірю, Женьку, – промовив хлопець.
– А коли вона згодом дізналася, що в мене рак, – Женько сердито хруснув пальцями рук, – то знаєш що? Вона до мене прибігла, мов шалена… прибігла, і…
Він раптом замовк, і на його віях блиснули сльози. Валерко не став питати, що значить це «і» – йому й без слів усе було ясно.
– А відтоді як я захворів, – продовжував Женько, помовчавши, – я зовсім перестав рости. От і тепер хіба мені даси тринадцять літ? Напевно, це пухлина ріст сповільнює. В моєму віці хлопчак уже повинен женихом бути, а у мене… ну, словом, жених з мене поки що хріновий.
Валерко не знав, навіщо Женько йому про все це розповідає, адже йому зовсім не обов’язково було це знати. Однак йому стало дуже жаль цього нещасного хлопчика. Він не міг відчути його фізичного болю, але біль душевний передавався йому в повній мірі.
– Знаєш, Женьку, – промовив Валерко, хвилинку помовчавши, – не треба більше про це. Навіщо ятрити рани?
– Гаразд, – кивнув Женько, – твоя правда, це мене щось кудись не туди потягло… Прости.
– Та ні, ти мене не зрозумів, – заперечив хлопець поспішно, – я ж просто хотів…
– Я зрозумів, Валерку, зрозумів. Спасибі тобі. Я дуже рідко зустрічав у житті таких добрих людей, як ти, повір мені. Знаєш, якщо в тебе коли-небудь будуть діти, то їм можна тільки позаздрити – кращого батька, ніж ти, на світі й бути не може. А бути добрим батьком – це теж талант, такий же, як, наприклад, талант писати вірші або малювати картини.
Від цих слів Валеркові зробилось зовсім ніяково, тим більше що він бачив, що Вільшанський ні каплі не кривить душею. Женько, видно, помітив, як збентежився і мимоволі зашарівся хлопець, і, зрозумівши, що, сам того не бажаючи, поставив його в незручне положення, поспішив перемінити тему розмови:
– До речі, а ти сьогоднішню «Білославку» не читав?
– Ні, ми газети не передплачуємо, – відповів Валерко, – тільки в суботу в кіосках купуємо заради програми телебачення – і все. А що там сьогодні було цікавого?
– Там, на останній сторінці, величезна афіша. До нас приїхав цирк, і перша вистава завтра.
– Правда?! – зрадів хлопець від такої чудової несподіванки. – А я ще нічого про це не чув! Тож треба обов’язково квитки дістати!
– От і я про те ж кажу! – підхопив Женько. – Добре було б після іспиту усім разом до цирку, га? От тільки не знаю – з квитками, напевно, буде трудно, адже на першу виставу, безсумнівно, весь Білослав порине.
– Ну, що-небудь придумаємо! – бадьоро промовив Валерко. – Де буде цирк?
– На майдані Перемоги. Там уже вчора шатро ставити почали.
– А коли початок?
– Не пам’ятаю. Треба в газеті почитати. Та й афіші в місті вже, напевно, висять.
– Знаєш що? – Валерко рішучо підвівся зі свого місця. – Поїду-но я туди прямо зараз. Котра тепер година? Третя? От і чудово. Квитки, напевно, уже якраз продаються. Не дістану на завтра, то постараюся на післязавтра, гаразд?
– А гроші? У мене з собою нема, – розгубився Женько, – та й інших попередити треба.
– Та кинь ти про гроші! – засміявся Валерко.  – Свои люди – сочтемся! Вчора я від батька якраз черговий червонець одержав, то й куплю, якщо пощастить, квитки на всіх, а ви мені згодом віддасте.
– Ну, гаразд, договорились! – усміхнувся Женько. – А я поки що Лені, Карікові та Ольці подзвоню.
– Певна річ, подзвони, тільки не обіцяй їм надто. Хтозна, може, мені ще й не пощастить.
– Я їм усе поясню, не хвилюйся.
– А я й не хвилююсь. То значить, скільки нам квитків треба?  Лічи-но: ти, я, Лена, Карік, Олька, Глазастик… Кого  я забув?
– Либонь нікого.
– Значить, шість квитків. Думаю, мого червонця якраз має вистачити, – засміявся Валерко.