Витер над тыхым мистом. Новела 8-5

5. 

Насилу пробившись крізь натовп перед касами, Валерко, нічого не бачачи перед собою, майже напомацки добрався до якоїсь лавочки і гупнувся на неї абсолютно без сил, тяжко і хрипло дихаючи. Голова його зробилась важкою і гарячою, мов чавун, який щойно вийняли з печі. Він уже забув, для чого прийшов сюди і що збирався робити далі, забув і Гасана, і Льов-Льовича, і всі зв’язані з ними неприємності – забув усе, що іще зовсім недавно так хвилювало його і було для нього таким важливим.
Тепер усе це раптом втратило свій сенс і значення, заслонене яскравим образом хлопчика в іспанському костюмі. Він, як живий, стояв перед Валерковими очима – юний циркач Сергійко Одинецький, той самий маленький Сергійко, якого хлопець ніяк не міг забути за стільки років, тому що день, проведений разом з ним на березі річки, був найщасливішим днем у його житті. Тепер Валерко добре розумів, чому не судилося повторитися цьому дню. Він точно згадав, що тоді в Білославі теж гостював цирк. Звісно ж, хлопець не пам’ятав його назви, але тепер було вже безсумнівно, що це був той самий цирк «Звезды Европы», шатро якого він зараз бачив перед собою. І Сергійко був одним із цього цирку. Звичайно, він не сказав про це Валеркові – напевно, не схотів хвастатись, а може, й просто вирішив, що чужому знати про це зовсім не обов’язково. І тим не менш, він був цирковий, а циркові, як відомо, собі не належать. Тому він і не прийшов тоді, як обіцяв, – він просто не міг прийти, бо у нього, такого маленького, уже була справжня, серйозна робота, яка забирала в нього чимало часу. Він не прийшов більше ніколи, тому що невдовзі його цирк поїхав з Білослава. І даремно чекав Валерко на свого нового друга майже цілий тиждень, щодня приходячи на умовне місце на березі річки, – Сергійко поїхав разом із своїм цирком кудись далеко, може, зовсім у іншу республіку, а може й – хтозна! – навіть за кордон, на гастролі. Поїхав, щоб знову вернутися через стільки літ! Чи пам’ятає він Валерка? Ні, звичайно ж, не пам’ятає – у цьому хлопець ні каплі не сумнівався. Хіба ж може шестилітня дитина запам’ятати когось, із ким зустрічалася всього один раз у чужому місті!  Ні, це неправдоподібне! І все-таки Валерко усвідомлював, що ніколи не простить собі, якщо тепер сидітиме склавши руки і не попробує добратися до Сергійка, щоб поговорити з ним і нагадати йому про минуле. Але як добратися? Що значить добратися? Хто ж пустить його в цирк отак, з вулиці, без квитка! Та з нього ж просто засміються, знову візьмуть за комір і викинуть геть, як котеня! Усе це Валерко прекрасно розумів, як розумів і те, що заради того щоб зустрітися з хлопчиком він ладен був витерпіти будь-які приниження та образи. Він просто не міг, не міг пропустити момент, коли доля вирішила так несподівано піднести йому такий дорогий подарунок!  Не міг – і жодні доводи тверезого розуму не спромоглися б тепер його удержати. Насилу вгамувавши дихання і зібравши в кулак усю свою мужність, Валерко рішучо підвівся з лавочки і широким кроком рушив навпростець до входу в цирк, відчуваючи, як його серце величезним барабаном колотиться не в грудях, а десь у голові.
Двері шатра, хоча й здавалися надзвичай масивними, насправді були зовсім легкими – з якоїсь тонкої фанери чи пластика. Не розрахувавши сил, Валерко з розмаху вдарився в них плечем і тут же головою вперед полетів у темний, завішаний оксамитовими портьєрами прохід, ледь не гупнувшись на коліна. Відразу ж чиясь міцна рука схопила його за сорочку, а грізний хриплуватий голос здивовано вигукнув:
– А это еще куда, паразит?!
Валерко ахнув, впіймав рівновагу і обережно розігнувся, тупо кліпаючи очима, доки вони нарешті не звикли до напівморку після яскравого сонця. І тільки тоді він убачив, що його цупко тримає за рукав високий літній чоловік у темній уніформі з золотими ґудзиками і сердито стовбурчить свої сиві вуса, ладний уже розгніватися і розкричатися не на жарт.
– Простите меня… – пробурмотів Валерко якимось не своїм голосом, стараючись винувато усміхнутися, та тільки жалібно кривлячи губи. – Я не хотел… я нечаянно… я просто не знал, к кому обратиться…
– Чего обратиться? – ще більше здивувався старий. – Ты кто?
– Я Валера. Меня зовут Валера Перепупок. Мне… понимаете… хотелось бы видеть одного артиста.
– А мне хотелось бы видеть папу римского! – сердито пробурчав чоловік, але рукав хлопця все-таки випустив. – Какого еще артиста тебе понадобилось? Проваливай давай! Приходи вечером на представление, там всех артистов увидишь.
– Да нет, вы меня не поняли! – Валерко вже ладен був розревітися від прикрості. – Мне нужно поговорить. Обязательно нужно. У меня важное дело.
– Да с кем поговорить-то? – спитав дід уже м’ягше, подумавши, що діло, напевно, і дійсно дуже серйозне, коли вже цей дивний хлопець ледь не плаче і волосся в нього розкуйовджене, мов у божевільного. – Ти скажи толком, кого тебе надо!
– Сережу Одинецкого! – вичавив з себе Валерко, і йому здалося, що він зараз помре від нервового перенапруження.
– Кого-кого? – перепитав старий. – Сережу? А чего тебе от него понадобилось?
– Я... мы... видите ли, мы с ним друзья... – пробелькотав хлопець безпорадно.
– Какие еще друзья?! Откуда у него могут быть друзья в этом городе? Ты что несешь, паря? Ты, вообще, нормальный? Наш цирк в Белославе впервые!
– Нет, не впервые! Вы уже были у нас лет пять назад!
– Пять лет?! Да пять лет назад Сережке всего шесть лет было! Когда это ты, интересно, мог успеть с ним подружиться? Тебе самому-то сколько, лбина? Да и кто ты вообще такой, чтобы он с тобой знался!
– Послушайте, я вас очень прошу...
– Знаешь что, – старий знову схопив хлопця за сорочку і штовхнув до дверей, – иди отсюдова подобру-поздорову! Иди, не дури, а то я сейчас милицию позову!
– Ну и зовите! Зовите вашу милицию! – у повному розпачі викрикнув хлопець і, не удержавшись, заплакав. – Чуть что – сразу милицию! Я же вас по-человечески прошу! Неужели вам так трудно? Неужели мне воспрещается законом со своим другом поговорить?
– Что тут за шум, Егор Палыч? – раптом пролунав звідкись низький та густий голос, і тут же портьєри розсунулись і з них появився атлетичної статури чоловік у чорному костюмі.
– Да вот, – тикнув дід пальцем у Валерка, – парень какой-то дебоширит. Говорит, что он Сережкин друг.
– Да? – атлет здивовано підняв одну брову. – По-моему, он не только говорит, но и плачет, к тому же. Ты откуда, юноша?
– Да здешний я, белославский! – відповів Валерко, витираючи сльози. – Пустите меня к Сергею, прошу вас. Ну, не съем же я его, в конце концов!
– Надеюсь, что не съешь, – усміхнувся атлет. – Так, говоришь, ты его друг? Гм... Ну, хорошо, пойдем!
І, обхопивши Валерка своєю величезною важкою рукою за плечі, атлет потягнув його кудись за портьєри. Хлопець ніяк не чекав, що рука людини може мати таку вагу – йому здалося, що йому на спину поклали чавунову рейку. Весь зігнувшись під цим тягарем, Валерко навіть незчувся, як раптом у вічі йому вдарило сліпуче світло десятків прожекторів, яке змусило його замружитись і мимоволі охнути. Коли він знову розплющив очі, то убачив, що знаходиться в порожньому залі для глядачів. Він стояв на рівні верхнього ряду, ліворуч і праворуч від нього були незліченні м’які крісла, розділені вузьким проходом, який положисто спускався вниз, а там, унизу, лежала як на долоні червона, яскраво освітлена і теж порожня арена, від якої пахло тирсою і ще чимось незрозумілим – либонь, якимось клеєм чи смолою.
– Никогда не бывал на арене? – спитав атлет, добродушно подивившись на Валерка, який застиг у захопленні з розширеними від здивування очима.
– Не-а! – видихнув хлопець.
– Хочешь спуститься?
– Ага!
– Тогда вперед!
І атлет злегенька підштовхнув Валерка в спину.
Опинившись у самісінькому центрі арени, хлопець зупинився і, задравши голову, подивився вгору. Там, у глибокій темряві, висіли якісь линви, гойдалки та мотузкові драбини, а з невеликих площадок та маленьких квадратних бійниць били вниз потужні промені жовтих та білих прожекторів, які здавалися сонцями цієї казкової циркової планети.
– Так и будем стоять? – спитав Валерків провідник, доторкнувшись до ліктя хлопця. – Что, впечатляет?
– Ага! – відповів Валерко. – И как только там люди лазят, на такой верхотуре!
– Привычка! – соковито засміявся атлет.
– Не-е, я бы, наверное, никогда не смог привыкнуть!
– Все привыкают. В конце концов, это наше рабочее место, такое же, как, например, станок у токаря.
– И ваше тоже?
– Нет, я под куполом не работаю. Я, видишь ли, акробат, и должность у меня гораздо более прозаическая: на мне ногами стоят.
– Как это стоят?
– В буквальном смысле слова. На плечах. Во время представления мне приходится держать на себе пирамиду из шести человек.
– Из шести?! – ахнув Валерко. – Ого! Теперь я понмаю, почему у вас такие руки!
– Это какие же?
– Будто чугунные рельсы!
Атлет знову засміявся, а потім спитав, усміхаючись, але вже серйозно:
– Ты мне, парень, все-таки скажи честно: зачем тебе Сережка? Не можешь же ты и в самом деле быть его другом!
– Почему не могу? – збентежився Валерко.
– Тебе сколько лет?
– Скоро будет семнадцать.
– А ему знаешь сколько?
– Знаю, – хлопець опустив голову.
– Вот потому мне и кажется, что ты мне зачем-то врешь, – підсумував акробат. – Последний раз, если не ошибаюсь, мы были в вашем городе лет пять назад и гастролировали всего неделю...
– Так мы именно тогда с Сережкой и познакомились! – вигукнув хлопець. – Мы с ним вместе на речке купались. У нас замечательная речка! Мы целый день из воды не вылазили, так что я даже чуточку обгорел. Я тогда еще подарил ему на память ракушку. Знаете, такая речная улитка, очень красивая, вся в завиточках. Поймал в воде и подарил. И с тех пор мы с Сережкой больше так и не встречались ни разу.
– Ах, вот оно что... – пробурмотів акробат. – Теперь я, кажется, кое-что понимаю.
– А что? – нашорошився Валерко.
– Да нет, видишь ли... В общем, я кое-что знаю об этой истории.
– О какой истории?
– Ну, о той, которую ты только что рассказал. Про речку и прочее.
– Вы думаете, что я и сейчас вру, да? – Валерко навіть образився. – Вы считаете, что я все выдумал?
– Нет, как раз сейчас я так не считаю, – промовив атлет серйозно. – Просто мне очень трудно поверить, что ты... А впрочем, в этом, пожалуй, нет ничего удивительного. Этого и следовало ожидать. В конце концов, рано или поздно ты должен был появиться, коль скоро уж наш цирк снова в Белославе.
– А что? – знову не зрозумів Валерко.
– Значит, это ты подарил Сережке ракушку, которую он уже пять лет, не снимая, у себя на шее носит? – раптом спитав атлет.
– К-как?! – Валерко ікнув і приголомшено закліпав очима. – Как носит?!
– На цепочке. Проделал дырочку и носит.
– А... откуда вы знаете про это?
– Э-эх, человече! – усміхнувся атлет. – Как же я могу не знать, если я Сережкин отец! – І додав добродушно, убачивши, як побіліло і покрилось рясним потом Валеркове обличчя: – Ну, да ты не робей. Все в порядке. Пойдем к нему. Он обрадуется, я уверен.
І, знову поклавши руку хлопцеві на плече, повів його через арену до виходу, що чорнів неподалік, похожий на пащу якогось казкового  чудовиська.