Миллион дыр Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2017/12/28/812


МІЛЬЙОН ДІРОК

(Уривок з роману "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ")


... Привабливий співрозмовник, котрий вміє не лише тараторити без угаву, але й має  досить рідкісну рису, - слухати. Кав’ярня була невелика, з дешевимим меню, - якраз, щоб просто пообідати. Але, зайнявши затишний столик в кутку, чоловік і жінка просиділи там понад дві години, пізнаючи одне одного в бесіді легко і невимушено. Вони, кожен окремо, відмітили дивну особливість нинішнього дня в їхніх паралельних життях-світах, котрі дивом перетнулися. Відзначили, і що передувало цьому дню, і як він почався для кожного з них, і як на догоду їм сповільнило свій біг по небосхилу осіннє сонце, аби мали змогу ще поніжитися в м'якому теплі бабиного літа ті, що встигли благословитися, може й останнім вже, коханням.

Ця  жінка вміла слухати. А досить молодий, порівняно з її віком, чоловік  своєю щирістю неначе хотів щось їй довести. Відчуваючи, що  за найвищою шкалою   оцінив би відвертість цієї дивовижно гарної у своїй пізній зрілості жінки, він  розхристаністю душі підсвідомо манив її зробити те ж саме. Зважитися на подібну відвертість, і цим переступити разом той вічно присутній у «людини розумної» бар'єр, за яким вже все просто. Ось тільки про жінок своїх, що залишили сліди в його прожитих роках, Вадим не обмовився ні словом. А тактовна Аліна Валер'янівна  навіть не натякнула. Час на цю обопільну відвертість мав ще настати. І не далі, як сьогодні, - вони обоє вже знали про це, спускаючись по Прорізній на Хрещатик.

Хіба ж можна було знову не здивуватися, що саме цього дня у Філармонії був  концерт пам'яті поета їхньої епохи - Володимира Висоцького. Аліна Валер'янівна зойкнула, побачивши афішу, і схопивши Вадима за руку, потягла до входу: «Ходімо мерщій!» Цей день підтверджував статус найдивнішого, надаючи цим «вічним романтикам» таку виразну паузу у їхньому спілкуванні, і при цьому зближуючи без слів.

Пісні кумира сімдесятих повернули чоловіка і жінку у їхні юність та молодість. Кожен із них окремо вловив у пронизливих баладах свої - глибоко особисті, асоціації, але яскраві позитивні емоції  від кожної пісні передавалися легким стисканням чоловічими пальцями жіночого зап'ястя, котре мимоволі рефлексувало у відповідь ледь помітним рухом. Десь у цих обопільних дотиках і був подоланий той «вічний бар'єр», за яким вже все просто.

Вони вийшли на людний Майдан у сутінки, що опускалися на місто, і повільно попрямували в бік Європейської площі, намагаючись у мовчанні продовжити дивовижні хвилини платонічної близькості. Їм обом хотілося в те єднання з дотиків, але взятися за руки не давав страх бути помітними серед заповненого безтурботною публікою центру столиці,  де привільно було лише молоді, котра, зневажаючи умовності, єдналася в поцілунках.

Вадим болісно відчував, що будь-яка ініціатива з його боку не зуміє позбутися нальоту настирливості і тому чекав. Чекав її слів, які і зумовлять закінчення цього дивовижного дня. Він був дуже виразний у своєму мовчанні-очікуванні, тому обтяжувати себе в здогадах жінці потреби не було. Аліна Валер'янівна перервала тривале мовчання саме так, як єдино доречно було цієї миті, - відповіла взаємною щирістю, взявши Вадима за руку і заглянувши у вічі:

- Спасибі тобі. За сьогоднішній день спасибі. Я ще не усвідомила, за що нагороджена ним долею, але не на часі в цьому копирсатися. Є три години до останньої електрички.  Давай пройдемося до Володимирської гірки,  потім проведеш мене на вокзал. Ти згоден?

Вочевидь, прочитала жінка в очах чоловіка те, що не готова була ще чути, якщо, випередивши відповідь, легенько прикрила його вуста долонею і ніжно посміхнулася: «Ходімо».

На сході розсип вогнів лівобережного Києва вже майже злився із сріблястою скатертиною зоряного неба. А правіше - на високому правому березі Дніпра, затуливши своєю величезною статтю сліди дня, котрий поспіхом ховався на заході, ще жевріла в залишках світла нержавіючою сталлю і погрожувала комусь мечем на схід, який вже безвилазно загруз в бридкому густому мороці, колишня «совєцька» «Родіна-мать».

Лише вічний оберіг української столиці - Володимир-Хреститель, вознісши свій хрест над втомленим за день містом, незворушно стояв на своїй горі, ніби заспокоюючи пристрасті: «І це пройде. І це теж».

- Ти змерзла? - запитав чоловік і ніжно обійняв жінку ззаду за плечі. - Я тебе зігрію.

Вони стояли, притулившись одне до одного, і дивилися на усипане зірками небо. Вже минув час серпневого зорепаду, і небесні діаманти лише дражливо підморгували своїм блиском, але не прагнули дати можливість  загадати бажання. І все ж одна маленька зірочка прокреслила іскрометну дугу по небосхилу.

- Ти загадала? - запитав чоловік.

- Ні, - без емоцій відповіла жінка. - Знаєш, у Віктора Третьякова є такі рядки: «Никаких на небе звезд нет, - это просто миллион дыр. И пробивается сквозь них свет, - это светится другой мир ...» - Вона обернулася і прошепотіла теплим диханням, майже торкаючись вустами його вуст: «Мені вже час».

Він хотів її поцілувати, але жінка вкотре ніжно закрила долонею йому рота:

- Не треба. І, будь ласка, не говори нічого. Я знаю, про що ти спитаєш: коли ми знову побачимося, так? Розумієш, я живу за принципом: ніколи не кажи «ніколи», тому нічого не зможу тобі відповісти.  - Вона вловила його розпачливий погляд. - У того ж таки Віктора Третьякова є продовження про «мільйон дірок». Може воно … віще для нас?

Жінка злегка піддалася обіймам чоловіка і прочитала в задумі: «... Там за черной пеленой тьмы несказанной красоты сад, где и встретимся потом мы, если вдруг не попадем в ад ...»

Вони, стоячи до непристойності близько одне до одного, їхали в напівпорожньому вагоні метро мовчки, мов втомлені після тяжкого робочого дня середньостатистичні київські обивателі. Але чоловік відчував подих жінки і бачив копіюючу серцевий ритм вену, що, пульсуючи, прискорено смикала вже далеко не молоду шкіру на її шиї. І тонкий аромат парфумів, із вкрапленнями феромонів танучого воску, позбавляв його глузду.

Так само мовчки вони дійшли до перону. Електропотяг вже стояв з відчиненими дверима. Жінка зупинилася і обернулася до чоловіка. Той якось судорожно взяв її за плечі, маючи намір обійняти, але вона вже вкотре упередила порив, відступивши на крок. Вони мовчки дивилися одне одному в вічі, а голос диктора безпристрасно оголошував про відправлення цього потягу, що назавжди розвезе «вічних романтиків» по своїх життях-світах. І це буде і логічно, і відповідно до всіх заповідей та канонів.

Раптом вона вже сама наблизила свої вуста до його вуст і, знову випередивши його поцілунок, задихала вже пристрасним теплом в обличчя:

- Слухай мене уважно, Вадиме. Там біля центрального входу вокзалу стоять жінки з табличками «Квартири на добу». Зніми квартиру до ранку, візьми таксі і чекай мене біля авто. Ти все зрозумів? Ну, та йди ж уже нарешті! - І Аліна Валер’янівна легенько штовхнула сторопілого Вадима у груди ...


Російськомовна версія роману Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ" доступна на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.