Витер над тыхым мистом. Новела 9-1

Новела дев’ята

ЩАСЛИВИЙ БІЛЕТ

1.

Оскільки дзвінки в школі останніми днями вже ніхто й не думав давати, учителі розпоряджалися дев’ятим «А» так, як їм дозволяла совість: то відпускали його з уроків на десять хвилин раніше, а то, навпаки, єхидничаючи, затримували хвилин на п’ятнадцять, посилаючись на те, що відповідно їхнім годинникам час іще не вийшов. Це надзвичайно дратувало. Дев’ятикласники ходили сердиті й понурі. Авжеж! Вчитися одним у абсолютно пустій школі, тоді як в усіх нормальних людей вже давно почалися канікули, – це кого завгодно могло вивести з себе. І хто тільки вигадав, щоб дев’ятому класові вчитися майже на півтора тижні довше, ніж усім іншим! Ех, зловити б цього винахідника та навішати б йому гарячих на вуха!.. «Нічого, нічого, – втішали своїх учнів педагоги. – Зате ви іспити не складаєте, а це велика пільга». Одначе така пільга щось не дуже радувала школярів, бо була вона більше похожою на насмішку, ніж на справжнє бажання полегшити життя в радянській школі, і тому ряди дев’ятикласників помітно поріділи. Взагалі, на уроки в ці дні приходив лише той, хто не хотів зайвих неприємностей або боявся суворих батьків. Але це все так і так було вже не навчання.  Школярі помщалися над своїми вчителями за свавілля і регулярно спізнювалися на заняття рівно настільки, наскільки вчителі затримували їх в кабінетах під час перерв. У відповідь же на всі зауваження тільки винувато розводили руками: «А ми не знали, що вже дзвінок був…» І педагоги розуміли, що їм фактично нічого заперечити на такі слова.
А на дворі було літо. Воно вривалося в класи крізь відчинені вікна, воно дзвеніло над Білославом золотими струнами і позбавляло спокою юні серця. Дев’ятикласники відчували себе в’язнями в стінах рідної школи і проклинали все на світі.
Пустими шкільними коридорами учвал гасав Владя Довгий. Ніхто не знав, чим таким серйозним він займається, однак вигляд у старшого піонервожатого був надзвичай заклопотаний – можна було подумати, що він у ці дні несе персональну відповідальність не більше не менше як за безпеку цілого міста. На всі питання Владя тільки нетерпеливо відмахувався: відчепіться, мовляв, не до вас мені тепер. Дев’ятикласники знизували плечима – ще ніколи раніше не доводилось їм бачити Владю таким діяльним.
Згодом вони, щоправда, з’ясували, у чому тут річ. Виявилось, що Владя так завзято бігав коридорами з тієї причини, що до школи приїхала висока комісія на чолі з якимось професором з Києва, і Валентин Максимович насів на вожатого всім своїм авторитетом, вимагаючи, щоб для нормальної роботи гостей було створено всі можливі умови. Що розумілося під цими «умовами», Владі було не дуже ясно, і він старався щосили, мудро вирішивши, що краще перестаратися, ніж недостаратися.
Тимчасом у школі вже починався літній ремонт. Тинькарі-малярі розставили на першому поверсі свої драбини, принесли цеберки з вапном та щітки, привезли новий лінолеум. Усе це безладдя надзвичайно непокоїло і навіть лякало Владю – він боявся, що на голову київського професора може випадково впасти кусок тиньку, і відповідати за це, звісно ж, доведеться не халатним робітникам, а йому, Владі, і тому він у душі лаяв кляту комісію останніми словами, не спроможний збагнути, чому вона вибрала для свого приїзду такий непідхожий момент. Невже ж вона не могла приїхати трішки раніше, коли в школі ще йшли нормальні заняття!
Згодом, щоправда, роз’яснилася і ця загадка. Дев’ятикласники дізналися, що професор з Києва приїхав спеціально для того, щоб атестувати з німецької мови якогось малюка з четвертого класу. Цей факт надзвичай здивував і зацікавив школярів – вони й знати не знали, що в одній школі з ними вчиться вундеркінд, який балакає по-німецьки так добре, що це навіть дійшло до столиці.
– Фу-ты, ну-ты! – крутили носиками дівчата. – Скажіть на милість! Из-за какого-то клопа столько суматохи!
Хлопці ж здебільшого мовчали – вони чудово розуміли, що дівчата страшенно заздрять щасливому малюкові, тільки признатися в цьому не хочуть.
Якось раз Льов-Льович зустрівся із столичним професором у коридорі – той йшов у супроводженні директора і про щось тихо розмовляв з ним. Льов-Льович спочатку хотів був сховатися де-небудь від грізних очей Валентина Максимовича, тим більше що урок вже давно почався; але потім цікавість усе-таки перемогла в ньому побоювання, і він вирішив залишитися, щоб краще розглядіти високого гостя.
– Ти чому не на уроці, Тараненко? – спитав директор, наближаючись до Льов-Льовича.
– Здрасте, Валентине Максимовичу! – замість відповіді привітався той і подивився на директора найнаївнішим та найневиннішим поглядом.
– Добрий день, Тараненко, – кивнув Валентин Максимович. – Урок, між іншим, іде вже п’ять хвилин.
– Ой, а я й не знав! – широко усміхнувся Льов-Льович. – Дзвінки ж не дають, а за моїм годинником ще три хвилини перерви.
– Іди в клас, – м’яко промовив директор, у якого, видно, не було настрою робити Льов-Льовичеві догану.
Той кивнув і, ще раз оглянувши професора з ніг до голови, удав, що й дійсно пішов на урок. Насправді ж він просто піднявся на третій поверх і, пройшовши по ньому, тут же спустився чорними сходами в місце для перекурів. Діставши з кишені цигарки, він ліниво закурив і присів на перевернуту цеберку, вирішивши, що нікуди не піде звідси, доки не накуриться досхочу.
Настрій у Льов-Льовича останнім часом був зовсім поганий. Жилося хлопцеві невесело, і не тільки від того, що доводилось ходити до школи. Власне кажучи, до школи він міг би й не ходити і нічого б йому за це не було, одначе обставини збіглися так, що саме в школі він тільки й почував себе більш-менш спокійно, тоді як вдома існував, як на голках, весь час чекаючи на неприємності, які – він ясно це розумів! – були зовсім навіть не за горами.
Відтоді як Гасан вернувся з в’язниці, життя Льов-Льовича круто змінилося. Старий отаман відшукав свого кореша відразу ж, тільки-но приїхав у Білослав, і став постійним гостем у його квартирі. Льов-Льовичеві це зовсім не подобалось – він до смерті боявся Гасана і був би дуже радий, якби той раптом узяв та й провалився крізь землю або знову потрапив за грати літ на десять.  Одначе Гасан ні під землю, ні за грати не квапився. Він приходив до Льов-Льовича, коли хотів, не звертаючи уваги ні на його батьків, ні на його старого діда-пенсіонера, просиджував у кімнаті Льов-Льовича годинами, розпитував його про все на світі, а іноді просто брав його за руку, волік куди-небудь на вулицю, у тихий куточок, де їх ніхто не міг бачити, діставав пляшку горілки, пив сам і загадував пити корешеві. Льов-Льович покірно пив, а Гасан заводив розмову про Валерка Перепупка та його нових друзів.
– Ти зрозумій, – говорив він, маневруючи склянкою горілки перед носом хлопця, – я нікому даремного зла не бажаю. Я хочу лише з’ясувати, який гад мене в тюрягу упік. І я це з’ясую, можеш бути певним, тому краще кажи мені всю правду, бо якщо я дізнаюся, що ти мені брешеш, погано тобі буде, ох, погано, це я тобі гарантую.
Льов-Льович тремтів, мов заячий хвіст, і натхненно брехав Гасанові, хоча й бачив, що отаман не вірить жодному його слову. Але й не брехати він теж не міг, бо розумів, що сказати правду в його становищі – це все одне що підписати собі смертний вирок. А Гасан уважно слухав його брехню, хитав головою і коли-не-коли сумно зітхав:
– І за що ти, гівно слоняче, так Перепупка не любиш? Ви ж, либонь, раніше добрими друзями були…
На це питання Льов-Льович ніколи не відповідав, але отаман, як видно, й не чекав від нього відповіді. Він просто пильно дивився на свого кореша, ніби читаючи в його душі, як у книжці, і Льов-Льович кожним нервом своїм відчував, що цей погляд не обіцяє йому нічого доброго і що хмари над ним згущаються дедалі щільніше. «Кримінальник клятий! – подумки лаяв він Гасана. – Щоб тебе перекривило всього, гада засраного!»
А Валерко Перепупок тимчасом вів щасливе і, здавалось би, абсолютно безтурботне життя. Льов-Льович часто бачив його на вулиці, незважаючи на те що зустрічатися із своїм колишнім однокласником у нього тепер не було жодного бажання. Втім, можна сказати, вони й не зустрічалися, у кожному разі, не розмовляли один з одним – щоразу удавали, що вони просто незнайомі. Біля Валерка постійно крутився його маленький єврейчик, а іноді Льов-Льович бачив рядом з ним Женька Вільшанського і ще якусь дівчину, про яку він тільки й знав, що Валерко в неї закоханий. Ця дівчина викликала чорну Льов-Льовичеву заздрість – вона була дуже гарна, і Льов-Льович все ніяк не міг зрозуміти, чого вона такого знайшла у цьому Перепупку. На нього самого дівчата навіть дивитися не хотіли – його покрите юнацькими гнійниками обличчя, міркуючи по всьому, викликало в них гидливість, і Льов-Льович нерідко скрипів зубами від злості, розглядаючи себе в дзеркалі, і проклинав той день, коли появився на світ.
Задумавшись про свою гірку долю, Льов-Льович допалював уже третю цигарку, коли раптом кроки на сходах вивели його з задумливості. «Кого це там ще несе?» – подумав він, хворобливо зморщившись, і нашорошив вуха, не дуже уявляючи собі, хто в пустій школі міг прийти сюди, у під’їзд для перекурів. А кроки все наближалися – неквапливі, розміряні, і через якусь мить здивований Льов-Льович убачив перед собою Женька Вільшанського. Хлопчик був у легкій блакитній сорочці з коротким рукавом і сірих шортах з джинсової тканини, так що Льов-Льович навіть не відразу впізнав його, звикши бачити його в шкільній формі.
– Привіт, – сказав Женько, зупинившись перед Льов-Льовичем і засунувши одну руку до кишені шортів.
– Н-ну, привіт, – відповів той, виплюнувши цигарку на підлогу. – І що далі?
– Побалакати з тобою хочу, – промовив Вільшанський спокійно.
– Побалакати? Ти? Зі мною? – скривився Льов-Льович. – Цікаво, про що це ти можеш зі мною побалакати?
– Діло є.
– Діло, кажеш?
– Уяви собі.
– А не пішов би ти звідси, хлопче, поки цілий? А то я сьогодні злий, випадково й врізати можу.
– Та ти мене не лякай, – Женько навіть бровою не ворухнув. – Врізати й я можу, якщо треба буде, та тільки я сюди не для цього прийшов.
Льов-Льович повільно підвівся зі своєї цеберки і ступив ближче до Вільшанського.
– Ти думаєш, я жартую, дитино? – спитав він понуро.
– А ти думаєш, я жартую? – промовив Женько, і в його очах блиснули ті холодні іскорки, які звичайно не провіщали нічого доброго.
Тоді Льов-Льович розмахнувся, поціляючи Женькові кулаком у щелепу, але хлопчик якимось незрозумілим чином ухилився від удару і вдарив сам. Льов-Льович перелетів через цеберку і гепнувся об стіну.
– У-у-ох, молися перед смертю! – завищав він не своїм голосом і знову кинувся на Женька, мов розлючений собака, однак новий удар у сонячне сплетіння змусив його поперхнутися і мішком сісти на підлогу.
– Ти що, тільки таку мову розумієш? – спитав Женько без тіні злості.  – А по-людськи з тобою побалакати можна?
– Су-ука! – хлипнув Льов-Льович.
– Ну, досить! – Женько ногою підсунув до себе цеберку і сів на неї. – Я бачу, ти вже зрозумів, що побити мене не так просто, хоч ти й довгий, а я маленький. То, може, тепер усе-ж-таки побалакаємо?
– Чого тобі від мене треба? – Льов-Льович насилу підвівся на ноги і стояв, тяжко дихаючи і тримаючись за живіт. – У-у, падла, залізні в тебе кулаки, чи що? Або ти й дійсно робот? Всі нутрощі розчавив, гад…
– Терпи, козаче, живемо одначе, – усміхнувся Женько. – А треба мені від тебе, щоб ти влаштував мені зустріч з Гасаном. Ну, як тобі така ідея?
– З ким, з ким? – зморщився Льов-Льович. – Та ти що, збожеволів, дитино? Тобі що, життя обридло?
– Чому ти так думаєш?
– А з президентом Рейганом тобі зустрітися не треба?
– Послухай, – Женько знову блиснув на нього очима, – якщо я кажу, що мені треба побачити Гасана, значить, це насправді дуже важливо. Ти що, досі не збагнув, що мені не до жартів?
– Видно, правду про тебе кажуть, що ти маніяк, – хрипло засміявся Льов-Льович. – Та Гасан же тебе на куски покрає і собакам викине, ти хоч це розумієш?
– За що ж він мене покрає? Адже він навіть не знає, про що я з ним говорити хочу.
– А тут і дурню ясно, про що! Про Перепупка. Хіба не так?
– Може, й так, – кивнув Женько.
– І що тобі в цьому Перепупку? – вигукнув Льов-Льович сердито. – Що в ньому такого є, що ви йому всі так прислуговуєте?  Загіпнотизував він вас, чи що? Невже ж ви не бачите, що він, гнила душа, вас усіх просто використовує в своїх інтересах: і тебе, і жиденятка того, і навіть дівчину свою! Ви його скільки знаєте? Рік?  А я вже дванадцять літ! Ми з ним разом ще в дитячий садок ходили. І от, я кажу тобі, що Перепупок ваш – це така людина, що тільки чужими руками жар загрібає, а сам завжди чистесеньким залишається. Він змалку такий і тепер не перемінився. І як ви тільки цього зрозуміти не можете! Просто дивитися на вас усіх жалко!
– Іч ти, який жалісливий! – чмихнув Женько.
– А ти не чмихай даремно. От ти думаєш, чому я з ним роздруживсь? Тому що убачив, що в нас з ним доріжки зовсім різні. Ти думаєш, хто Гасана посадив? Я чи, може, хто інший? Перепупок і посадив! А тепер він боїться, що Гасан вийшов і йому голову відірве, от і вішає тобі локшину на вуха, щоб біду зі своєї шиї на твою перекласти. Звісно, ти можеш мені не вірити, але я тобі брехати не буду. Мені тебе й дійсно жаль. Ти ж розумний хлопець, гарний, дужий і, що найголовніше, занадто чесний. Це тебе й погубить, це я тобі відверто кажу. І жиденятка погубить. Він, похоже, на цього Перепупка просто молиться.  Ой, бережіться, діти! Боюся, що вам ця дружба крізь бік вийде!
– Усе сказав? – холодно промовив Женько.
– Можу й іще дещо сказати! – відповів Льов-Льович палко. – Я про Перепупка стільки знаю, скільки й його рідний батько не знає. Мені, щоправда, мало хто вірить, а от Перепупку чомусь вірять усі. Не розумію, чому так. Ти, напевно, думаєш, що я його ненавиджу?  А це й дійсно свята істина! Ненавиджу, тому що він мені все життя скалічив! От і Гасан, похоже, вірить не мені, а йому. Що тут вдієш! Гасан Перепупка любив, а об мене завжди ноги витирав. Але чому, власне кажучи? Чим я заслужив таке ставлення?  Тим, що я в дев’ятому класі, а Перепупок – в сьомому? Тим, що я комсомолець, а Перепупок на обліку в міліції стоїть?  Де тут справедливість, скажи мені! Перепупку, може, й плювати на все, а я хочу школу закінчити і до інституту піти. Це що, погано? Мені нормального життя хочеться, а через цього Перепупка  в мене все шкереберть котиться. От і ти мені пику щойно набив. А за що? За те, що Перепупок тебе в Гасанові лапи послав? Ех, ти!..
На віях Льов-Льовича блиснула сльоза, і він відвернувся лицем до стіни.
– Ну-ну, а то, чого доброго, і я зараз заплачу, – промовив Женько хмурно і підвівся з цеберки. – Знаєш, скільки живу, а такої людини, як ти, не бачив.
– Можна подумати, що ти сто літ живеш! – пробурчав Льов-Льович. – Якої такої людини?
– Лицемірної, – відповів Вільшанський і, наблизившись, поплескав Льов-Льовича по спині. – Молодець, добрий актор, на «Оскара» висовувати можна за найкращу роль другого плану.
– Іди до біса! – раптом розлючено крикнув Льов-Льович, і сльози з його очей линули потоком. – Не лізь до мене, якщо я лицемір! Іди, цілуй жопу своєму Перепупку, а від мене відчепися!
– Витри шмарклі, – зморщився Вільшанський. – Як баба, їй-богу… От ти мені тут щойно багато чого наговорив, а зараз послухай, що я тобі говоритиму.
– А що, й послухаю! – вигукнув ЛЬов-Льович, витираючи долонями мокре обличчя. – Давай, говори! Що ти мені можеш сказати крім того, що тобі Перепупок на вуха понавішував! Жиденятка того бідного він за десять карбованців купив, а тебе за скільки?
– Слухай, ти! – Вільшанський схопив його за піджак.
– А ти побий мене! Побий ще раз! За правду завжди б’ють! – крикнув Льов-Льович, бризкаючи слиною.
– Хіба не ти ж сам той червонець у Каріка з портфеля спер? – спитав Женько напружено.
– А ти мене за руку спіймав? Ти бачив, як я той червонець брав? А хто бачив? Перепупок? Слухай ти його більше! Не брав я ніякого червонця, чуєш, не брав! А зараз відчепися від мене, піджак помнеш!
Женько відпустив його і відступив на декілька кроків.
– Іди, іди! – проскавучав Льов-Льович. – Побалакай краще з Перепупком, хай він тобі розповість правду, якщо він не боягуз і ще не зовсім втратив совість! Розпитай його, за що він мене так ненавидить. Я-то тобі відверто признався, за що я його ненавиджу, тепер його черга. Хай він пояснить, що я йому такого зробив, що він мене весь час переслідує. Мені б дуже хотілося це знати. А якщо тобі так потрібний Гасан, то він на Садовій, 25, мешкає, квартира сорок два. Можеш відвідати його, хай він твої кишки на кулак намотає! Ну, іди, чого стоїш!
Женько постояв ще якусь хвилину, а потім опустив голову і мовчки вийшов з під’їзду. Льов-Льович почув, як віддаляються його кроки по чорних сходах.