Витер над тыхым мистом. Новела 8-6

6.

Зупинившись посеред арени, Сергійко склав долоньки рупором, приставив їх до рота і, піднявши голову, дзвінко крикнув кудись в оплутану павутинням линв темряву циркової бані:
– Дядя Слава-а!
– Чего орешь? – тут же пролунав звідкись зміцнений мікрофоном невдоволений чоловічий голос.
– Сделай пятнышко!
– Отвали! – пробурчав голос з-під бані. – Мне свет настраивать надо.
– Ну что тебе, трудно? – крикнув Сергійко, дивлячись угору. – Успеешь еще, настроишь! Ну пожалуйста!
Голос знову пробурчав щось нерозбірливо, і раптом усі прожектори наверху погасли. Густий чорний морок наповнив собою шатро цирку, і тільки на арені, на самісінькому її краї, залишилась велика овальна пляма жовтого світла, майже така, яку Валерко якось раз бачив по телевізору у номері Олега Попова.
– Вот и пятнышко! – радісно вигукнув Сергійко. – Спасибо, дядя Слава!
– Кушай на здоровье, – відгукнувся голос.
– Сядьмо! – Сергійко махнув Валеркові рукою і сам сів на освітлений бортик арени.
Хлопець наблизився й сів рядом з ним. Простір навкруг світлової плями начебто стиснувся і зімкнувся, за межами яскравого овального «зайчика» неможливо було розглядіти нічого, і від цього появилось якесь дуже приємне відчуття затишності та спокійності.
– У нас тільки тут і можна нормально побалакати, – усміхнувся Сергійко. – Поки не почалась репетиція, арена – найбезлюдніше місце в цирку.      
Валерко теж усміхнувся і окинув Сергійка поглядом. Хлопчик був зовсім невисокий для своїх одинадцяти літ. На ньому була брунатна картата сорочка з короткими рукавами і кремового кольору брюки, які дуже підкреслювали бездоганну стрункість його маленької гнучкої фігурки. Його чорне хвилясте волосся було акуратно причесане, а очі, відбиваючи світло, дивились зацікавлено і розумно.
– Знаєш, я досі не можу повірити, що це й дійсно ти, – промовив він. – Ти дуже змінився за ці роки. Якби я випадково зустрів тебе на вулиці, то нізащо не впізнав би.
– Але хто ж іще, крім мене, може знати, звідки у тебе черепашка, яку ти носиш на шиї… – відповів Валерко і додав, хвилинку помовчавши: – Я ніколи не думав, що ти її збережеш. Я був упевнений, що ти викинув її того ж дня.
– Даремно ти так думав.
– Сам бачу, що даремно. А знаєш, ти, на відміну від мене, зовсім не змінився. Я впізнав тебе відразу ж, тільки-но убачив афішу.
– І що ти подумав?
– Подумав: чому ти мені ще тоді не сказав, що ти цирковий? Якби я знав…
– … то не чекав би на мене так довго на річці? – спитав Сергійко сумно.
– Не чекав би, – кивнув Валерко. – Я би просто прийшов до тебе в цирк, як зараз, і ми б тоді не втратили один одного на стільки років. Ми могли б з тобою листуватися, та й взагалі…
– Так, тепер я розумію, що зробив неправильно, нічого тобі не сказавши, – згодився хлопчик, опустивши голову. – Але я тоді навіть уявити собі не міг, що наша випадкова зустріч так глибоко відкарбується в пам’яті. Знаєш, у мене ніколи не було справжніх друзів. Я просто не встигав їх собі заводити, адже майже все життя моє проходить на колесах. Я вже й забув, скільки шкіл поміняв за ці роки. У жодній школі я не вчився більше місяця, от і полічи…
– І що, тобі подобається таке життя?
– Ні, – хитнув головою хлопчик, – зовсім не подобається.
– Але чому ж тоді?..
– А що ж мені робити, якщо й батько, і мама в мене циркові і сам я з пелюшок акробат? Така моя доля, нікуди від неї не дінешся. Мені було всього чотири роки, а я вже в батьковому атракціоні виступав.
– Як виступав?
– Він мною жонглював, і в піраміді я завжди на самісінькому верху стояв. А тепер у мене вже самостійний атракціон – «Огненный тюльпан». Читав на афіші?
– Читав. До речі, тобі іспанський костюм надзвичай личить. Ти такий смаглявий, що й дійсно похожий на справжнього іспанця.
– Це правда. Мені цей образ наш клоун Борисич підказав. Це, каже, Сергійку, якраз для тебе, бо ти за вдачею тореадор, тобі б тільки на кориді з биками битися.
– Чому тореадор?
– Не знаю. Відчайдушний я, напевно. На арені таке роблю, що навіть дорослі лякаються. Ти не думай, я не хвастаюсь. Приходь завтра в цирк, і сам все убачиш.
– Та я б прийшов, – усміхнувся Валерко, – от тільки квитків купити не можу.
– А ти так приходь, – сказав Сергійко, – без квитків. Я попрохаю Єгора Палича, він тебе пропустить.
– А можна? – не повірив своїм вухам хлопець.
– Так завжди робиться, – знизав плечима Сергійко. – А ти думав, друзі артистів на вистави за гроші ходять?
– Та ні, напевно, не ходять, – усміхнувся Валерко. – Тільки, знаєш, мені одному до цирку приходити якось не до речі. Ми з друзями разом збиралися, так що я краще квитки все-таки за гроші куплю, а от якщо ти їх мені купити допоможеш, я тобі величезне спасибі скажу.
– А скільки в тебе друзів? – спитав Сергійко.
– П’ять.
– П’ять? Фу, було б про що говорити! Приходьте всі разом.
– Та ну… – зніяковів Валерко. – Не можу я так… незручно якось…
– А чого тут незручного? Ти що, думаєш, п’ять друзів – це занадто багато? Не бери в голову! У мене, наприклад, бувало й так, що я цілий клас на вистави безплатно проводив.
– Цілий клас?!
– Отож! У якому класі вчився, той клас і проводив. Як тут інакше? Адже в цирк усім хочеться, а якщо в тебе однокласник цирковий, то як тут удержишся, щоб не попрохати його пропустити!
– І правда! – засміявся Валерко.
– От і я кажу! – підхопив Сергійко. – Так що приходьте, і нічого тут соромитись.
– Спасибі, – подякував Валерко. – Я навіть не чекав, що все так вийде.
Він помовчав, у нерішучості дивлячись на червоний килим арени, а потім сказав, зібравшись з духом:
– Послухай, Сергійку… Я не знаю, чи буває в тебе коли-небудь вільний час, але…
– Буває, чому ж ні? – знизав плечима хлопчик. – Не так часто, як хотілось би, але буває – як же без цього! А що, ти збирався мене кудись запросити?
– Угадав, – зашарівся Валерко. – Знаєш, у нас чудове місто. Воно хоч і не дуже велике, але в ньому стільки всього різного…
– Хочеш показати мені Білослав?
– Ага! Ми могли б погуляти разом, посидіти де-небудь у кав’ярні… А іще, знаєш, мені б дуже хотілося, щоб ми з тобою ще раз сходили на річку, на те саме місце, де купалися п’ять літ назад. Зараз така чудова погода стоїть… Ну, як, ти не проти?
– Зовсім не проти! – відгукнувся Сергійко. – Це просто відмінна ідея! Мені б цього теж дуже хотілося.
– Тоді давай договоримось, коли нам зустрітися.
– Ну, завтра, наприклад, я не можу. Післязавтра також. А от після-післязавтра увечері – якраз підхоже. У нас вистав того дня не буде, так що я буду вільний.
– Гаразд! – зрадів Валерко. – Я обов’язково прийду!
– А я обов’язково чекатиму. Приходь о п’ятій годині, добре?
– Звісно!
Сергійко усміхнувся і промовив негучно:
– Знаєш, ніколи б не подумав, що в одинадцятирічного хлопчака можуть бути ностальгічні спогади. Мені здавалось, що вони бувають тільки в старих людей.
– Не тільки, – зітхнув Валерко. – Знаєш, як часто я про тебе думав! Ти мені навіть снився.
– Да? – Сергійко усміхнувся якось засоромлено, і ямочки на його щоках засвітилися. – Взагалі, я й дійсно дуже радий, що ми так несподівано зустрілися. Мені дуже приємно. Правда, Валеро. І знаєш що? – він раптом розкрив комір сорочки, розстебнув ланцюжок із причепленою до нього рожевою черепашкою і простяг його Валеркові. – Візьми, це та сама. Хай тепер це буде твоя пам’ять.
– А ти? – здивовано спитав хлопець.
– А мені ти нового равлика спіймаєш, – усміхнувся Сергійко, – після-післязавтра, коли ми купатимемось на річці. Гаразд?