Витер над тыхым мистом. Новела 9-3

3.

За розкладом у дев’ятого «А» мала бути біологія. Зупинившись перед кабінетом природознавства, Валерко трішки перевів дух, а тоді рішучо постукався в двері. За ними почулися неквапливі кроки, і на порозі появилася товста біологічка. Убачивши перед собою хлопця, вона, видно, дуже здивувалась і, спустивши свої тонкі окуляри на кінчик носа, подивилася на нього поверх оправи:
– Перепупок? Ти що тут робиш?
– Добрий день, Бело Матвіївно, – промовив Валерко винувато. – Простіть, але мені дуже треба бачити Льовку Тараненка.
– У нас урок, Перепупок, – відповіла біологічка суворо.
– Я знаю, але мені дуже треба, – не поступався Валерко. – Це надзвичай важливо.
– Невже ж ти не можеш почекати до кінця уроку? – нахмурилася Бела Матвіївна. – Які такі в тебе можуть бути діла, щоб їх не можна було відкласти на п’ятнадцять хвилин?
– Через п’ятнадцять хвилин одній дуже добрій людині може стати зовсім кепсько! – вигукнув Валерко. – Як же ви не розумієте, що я не став би лізти до вас за які-небудь дрібниці! Це справді важливо! Відпустіть Тараненка на два слова, я вас дуже прошу!
– Іди, іди звідси, Перепупок! – махнула рукою біологічка. – У мене немає часу на твої витівки. Тобі іграшки, а ми в програму не вкладаємось!
І, сказавши це, вона зачинила двері перед носом хлопця. У розгубленості постоявши перед ними якусь мить, Валерко подумав і вирішив, що відступати в даній ситуації він не має права. Хтозна, що могло статися з Женьком, а в тому, що до всіх цих подій якимось чином причетний Льов-Льович, він не сумнівався, бо Вільшанський тоді сам сказав, що починати саме з Льов-Льовича й треба.
Схопившись за ручку, Валерко рвучко розчинив навстіж двері кабінету і, увірвавшись у нього, крикнув з порога, не встигши ще роздивитися по боках:
– Тараненко, а ну, виходь!
Клас дико зареготав, а біологічка, побілівши чи то з переляку, чи то від злості, різко повернулася до хлопця і заволала, пустивши голосом дзвінкого «півня»:
– Перепупок! Вийди геть! Як ти смієш!
– Тараненко! – знову вигукнув Валерко, шукаючи Льов-Льовича очима і не знаходячи його.
– Та нету тут Тараненка! – крізь сміх промовив хтось із задніх парт. – Сачкует он! 
Валерка неначе пильною подушкою гупнули, коли він зрозумів, у якому ідіотському становищі опинився і яким дурнем виглядає перед усіма своїми колишніми однокласниками.
– Та що ж ти, суко, не могла мені відразу сказати, що його в класі немає? – промовив він, гнівно подивившись на Белу Матвіївну. – Облако ты в трусах!
З дев’ятим «А» при цих словах від реготу стався припадок.
– Що-о?! – пронизливо, мов порося, завищала біологічка, але Валерко вже повернувся і кулею вилетів у коридор.
Усередині хлопця все буквально кипіло від злості. Біологічку в цю мить він ненавидів лютою ненавистю – він ніяк не міг зрозуміти її безглузду підлість щодо нього. Для чого, для чого треба було так з ним обходитись! Який у цьому був сенс? Невже ж вона зробила це лише для того, щоб зайвий раз виставити його опудалом? Ні, такий вчинок ніяк не вкладався у Валерковій голові. Хлопець біг коридором, навіть не думаючи, куди й навіщо він біжить, однак у мозках його якось сам собою склався зв’язок поміж тим, що Льов-Льович сачкує, і тим, що Женько раптом щез. Валерко абсолютно не сумнівався, що ці дві речі стикаються, хоча ще й не знав, яким саме чином. Де тепер шукати Льов-Льовича, він уявлення не мав і тому аж якось злякався, коли несподівано здибався з ним на площадці чорних сходів. Вони мало не стукнулися лобами, і Льов-Льович, убачивши Валерка, що летів, мов метеорит, і нічого не помічав навкруг себе, бякнув і сахнувся до вікна.
– Ти-и?! – заревів Валерко, зрозумівши, хто перед ним.
– Та ти що! – заголосив Льов-Льович, заслоняючись від нього руками. – Зовсім сказився, чи що?
– Я от тобі зараз ноги з жопи висмикну і в оце вікно викину! – проричав Валерко, притиснувши свого колишнього кореша до лутки і схопивши його за краватку-оселедець.
– За що?! – завищав Льов-Льович, бачачи, що Валерко не жартує. – Що я тобі зробив?!
– Де Женько? – спитав Валерко і потягнув краватку за короткий кінець так, що зашморг стиснув горло Льов-Льовича.
– А я звідки знаю? – прохрипів той, розширивши очі від жаху.
– Брешеш! Знаєш! Говори!
– Поможіть!..
– Говори! Задушу!
Краватка ще міцніше обвила Льов-Льовичеву шию.
– Та він кудись… кудись пішов… – проскавучав Льов-Льович.
– Ага, значить, ти його бачив, хрін ти собачий?
– Ну, бачив…
– Куди він пішов?
– Та не знаю я! Пусти, божевільний!
Валерко випустив з рук кінець краватки, і Льов-Льович хрипло задихав, схопившись за вузол.
– Ну, знаєш, ти вже зовсім того! – промовив він. – Тебе, я бачу, від суспільства ізолювати пора, а то ти дедалі небезпечнішим стаєш, куме. 
Валеркове обличчя перекривила зла усмішка:
– Якщо Гасан Женька хоч пальцем торкне, я тебе першого з покрівлі скину, а там нехай хоч міліція, хоч Гасанів ніж – мені байдуже.
– Та плював Гасан на твого Женька! – відповів Льов-Льович. – Ти що, вважаєш, що він тільки про твоїх друзів шмаркатих і думає? Це в тебе вже параноя починається, милий ти мій!
– Я не знаю, про що там собі думає Гасан, а от про що думаєш ти – я наскрізь бачу. Ти навіщо, суко, йому сказав, що це я про мотоцикл міліції розповів?
– Я сказав? Я такого не говорив! Я тільки сказав, що не знаю, хто б це міг бути: ти, чи, мабуть, хто інший. Адже про той мотоцикл з наших мало хто знав – ти та ще декілька хлопців.
– А ти сам хіба не знав?
– Я? А звідкіля мені було знати? Гасан що, довіряв мені? Це він тобі довіряв, як самому собі, а я при ньому просто шестіркою був.
– Слухай, Льовко, я бачу, ти твердо вирішив мене знищити. Раз так, то лаштуйся до війни, бо я тобі свого носа підставляти наміру не маю!
– Це я хочу тебе знищити?! – вигукнув Льов-Льович. – Та Боже ж мій! По-моєму, навпаки, це ти весь час мене знищити стараєшся!
– Я стараюсь?!
– А то хто! Адже я, на відміну від тебе, на людей наклеп не зводжу.
– А я, по-твоєму, зводжу?
– Ще б пак!
– І на кого ж?
– А на мене хіба ні? Хіба не ти по всій школі чутки розпустив, що я в твого жиденятка десять карбованців спер? Хіба не ти про це Владі Довгому розповів? А я не брав тих грошей, не брав! Можеш мене забити, а тільки не брав, та й по тому!
– Брешеш, суко!
– Брешу? Чому ж це я обов’язково брешу? Ти кому віриш? Мені або Васюкові, який про кого завгодно що завгодно вигадати може, якщо йому тютюнцю пообіцяти? Валерку, ми ж з тобою колись друзями були! Ти ж раніше завжди захищав мене, якщо хто-небудь на мене наїжджав! То чого ж ти тепер мене задушити хочеш?
– Та не буду я тебе душити, – промовив Валерко і гидливо зморщився. – Таких, як ти, не душать.
І, відштовхнувши від себе Льов-Льовича, він побіг униз чорними сходами.